Коли заходить мова про те, чим закінчиться для сусідньої держави можлива поразка у війні, частина політиків, експертів і журналістів упевнено відповідає: розпадом росії. Для нас, українців, подібний фінал був би подарунком долі. Але для любителів прогнозів нема важливішого правила, ніж відрізняти бажане від дійсного. А дійсність така, що у світі ХХІ століття бачимо прямо протилежний процес — процес створення і зміцнення нових імперій.

Імперіалізм як досвід і як ідея

Починаючи з другої половини ХХ століття, після перемоги над гітлерівською Німеччиною, класичні імперії зникали одна за одною. Холодна війна фактично розділила людство на дві частини. Одну контролювали Сполучені Штати Америки, іншу — Радянський Союз. Радянська сторона наступала, американська стримувала. Але в основі глобальної політики залишалася територіальна експансія. З гонкою озброєнь, локальними війнами і спробами нав’язати всьому світу фантастичні доктрини.

Чи треба зауважувати, що до холодної війни звикли, жили за її законами і крах комуністичної імперії для більшості західних політиків став неприємною несподіванкою? З’явилися теоретичні обґрунтування остаточної перемоги ліберальної ідеології, кінця історії (Френсіс Фукуяма та ін.). З цього випливала архаїчність військових союзів зразка НАТО, але, головне, стали очевидними величезні витрати на озброєння. Якийсь час такі витрати виправдовували боротьбою з тероризмом, але потім про виправдання взагалі забули. Пріоритетом держави з часів Обами стали соціальні програми. На наших очах зникала остання імперія західного світу. Трамп став символом повернення США до ізоляціонізму.

Однак імперіалізм, як ідея розширення влади над світом, не зник, а змінився. Він перефарбувався в нові кольори і почав набирати сили в країнах, де для відродження імперій існує історичний ґрунт. Одразу зауважимо: ґрунт — різний. І різними виявилися методи будівництва нових, а фактично — відродження старих імперій. Найяскравішими прикладами великого будівництва ХХІ століття стали Китай, Туреччина і росія. Їх цілі та методи збігаються в тому сенсі, що новий імперіалізм є такою ж експансією, як імперіалізм старий. І так само, як у минулому столітті, новий імперіалізм здатний породити нову світову війну.

Претензії на світове панування Китайської Народної Республіки засновані на неймовірному зростанні економіки з кінця 70-х років минулого століття і на тимчасовій відмові політичного керівництва КНР від втручання в економічні процеси. Зараз за обсягом валового внутрішнього продукту це друга економіка світу. А за можливістю спрямування ресурсів в потрібному напрямку — перша. Можна забути про час, коли Серединна імперія замикалася в географіч-них рамках. Претензії китайських комуністів-імперіалістів не обмежуються Тайванем або російською Зовнішньою Монголією. За нагоди Пекін накладе руку на Африку і Латинську Америку, хоча чекати такого випадку доведеться довго.

Претензії Туреччини на світову спадщину Османської імперії поки що не проявилися в повному обсязі. Але те, що у президента Реджепа Тейіпа Ердогана існують плани щодо консолідації ісламського світу, і те, що ці плани не пустий звук, доводить втручання Туреччини не тільки в сирійський конфлікт. Судячи з усього, допомога Азербайджану в Нагірному Карабасі, участь Туреччини в створенні об’єднання тюрків Середньої Азії і негласна допомога кримським татарам — тільки перші дзвіночки.

Орда, третій Рим, Петро Перший і путін

Якщо Історичні шляхи двох імперій (Серединної й Османської) на якийсь час переривалися і заростали бур’яном, то імперія, що виникла як улус на околиці Золотої Орди, до світового панування йшла впевнено і безперервно. Змінювалася декорація, але не суть експансії. Фраза псковського ченця Філофея, що москва є третім Римом, а четвертому не бути, була керівництвом до дії не тільки для московських князів і російських імператорів. Нею керувалися у своїй політиці лідери радянських комуністів і російських демократів. У спадок вона перейшла до чекістів. Тобто путін, намагаючись відродити імперію, йде добре торованою дорогою. І це пряма дорога, дорога фактично без розвилок.

Були, щоправда, періоди, коли імперія падала під власним тягарем. Але після коротких проміжків безвладдя і розвалу на осколки історія повертає величезну країну на круги своя. І не важливо, хто розстрілює з танків парламент, хто підриває будинки на Хрещатику, завдяки кому в голодаморах гинуть мільйони людей. З однаковим успіхом такі злочини могли скоїти радянські комуністи, єльцинські демократи

чи путінські патріоти. Характерно, однак, що звірства впродовж багатовікової історії одностайно підтримує народ. І з ентузіазмом бере участь у цих звірствах.

З якого дива, скажіть, населенню, забризканому кров’ю сусідів і родичів, розпадатися на частини? На відміну від ситуації двохсотлітньої давнини, російська імперія є не «тюрмою народів», а тюрмою одного народу. Радянського. Цьому народу (включаючи Чечню, Бурятію і Туву) непогано живеться у зоні, а якщо дати по матрацу на нари, то й горло перегризуть українцям і допливуть до Вашингтона без рятувальних жилетів. Тож залишмо безглузді мрії про розпад росії і подумаймо про те, що для нас важливе насправді.

А для нас важливі кілька речей. Перше — витіснити цю потолоч за межі України, не збиваючись на думки про майбутнє. Те, хто заволодіє врешті-решт ядерною валізкою — турбота не наша, а ЦРУ. Друге — не дочікуючись військової перемоги, домогтися від союзників прийняття законів про репарації, повну конфіскацію російських активів і спрямування конфіскованих коштів на відновлення української економіки. Третє — переконати союзників і нейтральні країни у необхідності схвалення законів про відповідальність росії за розв’язання війни проти України. Щоб ніякий патрушев, не кажучи вже про путіна, не міг сховатися від правосуддя. Ніде і ніколи.

І четверте. Після перемоги над ворогом треба залишитися вільною, демократичною країною. Прикладом для всіх, хто в цьому зараз не впевнений.

Слава Україні!