На проспекті Гагаріна, 8 розташований волонтерський штаб «Одеса як вона є». Сюди приходять вимушені переселенці, місцеві пенсіонери та малозабезпечені, щоб отримати одяг, гарячі обіди, продуктові набори, ліки, постільну білизну, інші необхідні для виживання у скрутну годину речі.

Людей, що звертаються по допомогу, зустрічають дві усміхнені симпатичні красуні, які їх записують, реєструють, супроводжують далі. Й мало хто здогадується, що ці дівчата — Катерина Юр’єва та Ольга Ганусовська (на фото) — також були змушені залишити власні домівки через воєнну агресію.

— Як ви опинилися в Одесі?

Катя: — До війни моя родина жила в Херсоні спокійним, розміреним життям: син навчався, чоловік працював, я була берегинею домашнього вогнища. У нас була квартира і дача.

І раптом ми опинилися в окупації, 3 березня вони вже зайшли в Херсон. Відразу не стало продуктів, пального. Місто в один момент опинилося поза цивілізацією. Танки їздять по дорозі. На вулицю боїшся вийти. Вони — скрізь, і вони стріляють. Неподалік, у Станіславі, йшли бої. Присутність окупантів дуже нервувала, кроку не можна було ступити, щоб на них не наткнутися. Щоправда, у Херсоні вони не були такими нахабними, як в інших місцях: їжу купували за гроші, мабуть, усе-таки боялися. А от у селах — заходили в будинки, грабували, забирали задарма, що їм треба. Ми в Херсоні надивилися на всіляких окупантів: були і кадирівці, і «днрівці», і буряти, і «росгвардія».

Перед нами постала дилема. Виїжджати було страшно, залишатися — ще страшніше. 23 квітня ми все ж таки виїхали, взявши з собою попутницю, жіночку з дитиною. Напрямок — до Одеси, бо наші родичі, виїхавши за кордон, залишили нам ключі від квартири.

Машина зламалася одразу, тільки-но ми опинилися на підконтрольній Україні території. І це було щастя. Нашу автівку добрі люди дотягнули до найближчого села на тросі.

Село Карпівка. Люди запропонували нам переночувати в своїй хаті, з ними разом ми і Пасху святкували. І досі з ними спілкуємося, дружимо. Таке неможливо забути.

Оля: — Наша родина жила у селищі Шевченкове, між Херсоном і Миколаєвом. Я до війни працювала директоркою ресторану. У мене двоє синів і другий чоловік — військовий, ми лише будуємо нову сім’ю. Почалася війна, почалась паніка. Перші прильоти біля нас — Чорнобаївка, Шевченкове, Луч. Один вибух — біля ресторану і два — на кладовищі. Дороги були перекриті, ми не могли виїхати. Пів місяця прожили у підвалі біля Кульбакінського аеропорту — «круте» місце, щоб сховатися від вибухів, але іншого не було.

Я родом із села Маяки, мій чоловік з Одеси, тож одразу знали, що поїдемо до Одеси. Намагалися вибратися тричі, з четвертої спроби вдалося.

— Що вам особисто дає волонтерство?

Оля: — Я прийшла по допомогу і залишилася допомагати.

Зараз наша робота вже налагоджена, добре організована, а рік тому ми тільки починали. Ми повністю поринали в цю роботу, щоб якось пережити те, що з нами сталося. Діти перелякані, плачуть, не розуміють, чому ми не вдома. Цілий місяць я їздила на роботу з Маяк в Одесу, а потім вдалося знайти житло у місті. Завдяки роботі у штабі я вийшла із стресу, як нині кажуть, соціалізувалася. Тут дуже активна діяльність, яка не дає можливості відволікатися на страждання, переживання. Тут багато людей, які щось роблять, і щодня приходить багато тих, кому потрібно допомагати.

Катя: — Ми опинилися у чужому місті, де нікого, в принципі, не знали. Завдяки волонтерському центру в нас з’явилося багато друзів, знайомих. Це дуже важлива моральна підтримка. Наша команда волонтерів — усі 80 осіб — дуже різні, але ми об’єднані спільною діяльністю, спільною метою.

— Як впливає на вашу роботу те, що ви самі — ВПО?

Оля: — Майже половина волонтерів, які працюють у нашому центрі, — внутрішньо переміщені особи. Людям, які приходять по допомогу, легше нам відкриватися: вони відчувають, що ми — свої, хоча одесити ставляться до них також уважно. Коли люди дізнаються, що ми — ВПО, у них моментально змінюється тон голосу, вони розчулюються, плачуть, більше довіряють…

Катя: — Тут, у центрі, я зустріла багато херсонців: друзів, сусідів, знайомих земляків. Спілкування дає їм змогу відчути, що вони не самотні в своїй біді. Ми їх приймаємо, інформуємо, записуємо на допомогу, яку можна отримати двічі на місяць. Робимо все, щоб посприяти їм у соціалізації, знайти житло і роботу.

Хоча люди є різні. Є такі, що тихо і скромно беруть лише необхідне, а є такі, котрі забивають мізки, вважаючи, що «усі їм винні». Але всіх потрібно зрозуміти, усім допомогти.

— Яким ви бачите своє майбутнє? Чи маєте намір повернутися додому?

Катя: — Рідний дім не можливо забути: сумно, важко, хочеться додому. Усі, хто виїхав, хочуть повернутися. Але поки що це неможливо. Інфраструктура в Херсоні зруйнована. Базари, підприємства… Багато людей виїхало. Особливо боляче за дітей: їм потрібно розвиватися, вчитися, а не сидіти в чотирьох стінах. Ми намагаємося забезпечити сину нормальне майбутнє: щоб він здобув освіту, професію, був самостійною та щасливою людиною. І в Одесі йому подобається. Тут багато можливостей для навчання і розвитку.

Оля: — Я постійно думаю про майбутнє, постійно запитую себе: а що далі?

Сьогодні ми волонтеримо, але потрібно думати про своє майбутнє. Чоловік хоче, щоб ми залишилися в Одесі і будували тут нове життя. Який сенс повертатися на руїни? У нас усе згоріло.

А я стою на цьому роздоріжжі вже не перший день і ніяк не можу прийняти рішення. Наче можу вирішити це питання, але не можу… Не виходить. Це як бути розірваним навпіл. Одна частина тебе — там, на згарищі, а друга — тут…

Нині планувати майбутнє взагалі неможливо. Ми всі будували плани, які зруйнувала війна. Зараз ми живемо лише сьогоденням. Буде день — буде їжа, так написано в Біблії. Плани будувати не можливо, але ми всі сподіваємося, що ситуація раптово зміниться і ми всі поїдемо додому.

Одеса мені подобається. Я іноді хотіла повернутися в Одесу. Й от ми сюди повернулися, щоправда не добровільно, а через війну. Але нам дано такий шанс.

Як нам жити далі… Головне — щоб закінчилася війна. Тоді й почнемо жити так, як хочемо…

— Що дає вам ця ситуація?

Оля: — Війна відкрила очі на багато речей. Я зрозуміла, що іноді жила неправильно. Забагато часу віддавала роботі. Спала по дві години на добу, прибігала змучена, дітей не бачила. Для мене головне було — заробити гроші, щоб добудувати дім, зробити ремонти, відкласти кошти про запас. Знаю, що в мене складний характер, я вперта, попри все, йду до своєї мети. Мене діти бачили тільки зранку, коли бігла на роботу. У мене була мета, якої хотіла досягти: щоб мої діти жили в достатку. Мене це влаштовувало. Я нікого не бачила і не чула. Діти їздили на море, але не зі мною, бо мама весь час була зайнята зароблянням грошей. Старший син доглядав за молодшим.

Війна зробила переоцінку цінностей. Війна навчила мене поступатися, бути гнучкішою, чутливою. Я зрозуміла, що родина, дім, близькі люди — це те найдорожче, що так легко можна втратити.

Катя: — Я навчилася жити не планами на майбутнє, а сьогоденням: нині ми потрібні тут і зараз, на цьому місці, й ми це робимо, а що далі — сказати важко…

Після війни я хотіла б разом із чоловіком повернутися додому. Сподіваємося, що наш дачний будинок вцілів, хоча доступу до нього зараз нема, і сусіди сказали, що там усе пограбоване. У наших з чоловіком планах — повернутися додому і все відновити, відбудувати. Ми самі зможемо все зробити, ми сильні…

— За науковими дослідженнями, люди, що займаються волонтерством, почуваються краще і фізично, і психологічно. Їм ніколи пліткувати, переживати, «страждати», тому що вони займаються суспільно значущою діяльністю. Вони розвиваються і допомагають розвиватися іншим. Вони отримують чимало вдячності та інших позитивних емоцій, і це дає їм відчуття власної гідності. В організмі волонтерів виділяються гормони дофамін та окситоцин, які роблять їх більш щасливими, — переконана психологиня Олена Щербакова. — І багатство України — це, перш за все, саме такі люди, яких з кожним днем стає більше.

Допомагаючи тим, хто цього потребує, волонтери наближають нашу спільну Перемогу.