Щоб не потонути у формулюваннях, домовимося, що дипломатією є загальновизнаний регламент переговорів і статус представників держави. Він зафіксований у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року. Станом на сьогодні документ про рати-фікацію Конвенції схвалили понад 190 країн.

Риторика, приватна думка та інші фокуси

У жодній із статей Конвенції не сказано про те, що дипломати, які представляють країну — від міністра закордонних справ до рядового співробітника посольства, мають право публічно висловлювати точку зору, відмінну від офіційної. Але, на жаль, таке трапляється. І кожен подібний випадок провокує міжнародний скандал. Останній спричинений висловлюваннями посла Китайської Народної Республіки у Франції Лу Шайє.

21 квітня, відповідаючи на запитання тележурналіста каналу LCI про приналежність Криму, ця людина заявила, що це залежить від того, як подивитися на питання, а півострів спочатку був російським. Але далі — більше. При згадці про міжнародне право, за яким Крим є частиною України, надзвичайний і повноважний посол КНР уточнив: «За міжнародним правом країни колишнього СРСР не мають чинного статусу в міжнародному праві. Оскільки нема міжнародної угоди, яка б затверджувала їх статус як незалежних країн».

Не будемо сперечатися, наскільки Біловезькі або Алма-Атинські угоди про припинення існування СРСР і створення СНД відповідають китайським поняттям, але факт, що всі країни в складі створеної Співдружності (крім росії) звернулися в ООН за підтвердженням їх статусу незалежних держав. Причому, Україна і Білорусь, як засновники ООН, такий статус уже мали. У москві за мовчазної згоди США і деяких інших членів Організації Об’єднаних Націй оголосили свою країну правонаступницею СРСР, хоча міжнародної угоди з цього приводу не існує.

Росія присвоїла собі, зокрема, статус постійного члена Ради Безпеки ООН з правом вето. І застосовує вето часто разом з КНР, яка стала членом ООН і Радбезу в 1971 році, зневаживши міжнародне право в результаті закулісної змови президента США Річарда Ніксона і голови Китайської Народної Республіки Мао Цзедуна.

Але це справа давня. Голова Сі Дзіньпін тепер відстоює або робить вигляд, що відстоює, світовий правопорядок. Провокаційні заяви посла Лу Шайє через деякий час видалили з офіційного акаунта китайського посольства в Парижі. МЗС КНР виступило зі спеціальною заявою про те, що уряд не сумнівається в статусі незалежних держав, які постали після розпаду СРСР. А французьке МЗС «не помітило» заклик 80 депутатів Європарламенту вислати посла-провокатора з країни.

Але ж слово — не горобець. Воно не особиста думка і не звичайна «риторика», як щодо «безмежної китайсько-російської дружби» висловився посол КНР в Євросоюзі Фу Цун. Це частина обдуманої стратегії тих, хто підриває основи мирного співіснування держав, закріплені у Статуті ООН. Методи московських чекістів і пекінських комуністів різні, але ті й інші прагнуть перекроїти міжнародні відносини на свій копил.

Зовнішня експансія і внутрішньополітична єдність

«Серединна імперія» здійснює економічну експансію, збиваючи з країн третього світу торгово-політичний союз «Один шлях, один пояс». Російські імперіалісти для експансії використовують воєнні методи, захоплюючи території України і Сирії, посилаючи так звані приватні армії для підтримки диктатур у держави Африки і по всьому світу.

На перший погляд здається, що «м’яка» і «жорстка» експансії на одному глобусі повинні призвести до зіткнень. Але це не так. Китайська і російська автократії справді конкурують на зовнішній арені. Але всередині двох країн спираються на ідеологічну спорідненість. Подібну до італійського фашизму, німецького нацизму і радянського комунізму середини ХХ століття.

Муссоліні зовсім не був схожий на Гітлера. Сі Дзіньпін нічим не нагадує путіна. Але вони підтримують один одного з огляду на згадану спорідненість. «М’яка» і «жорстка» сили суперечать одна одній в політиці зовнішній. Але в політиці внутрішній послуговуються однаковим насильством. Сі вважає можливим через «перевиховання» у концтаборах перетворити уйгурів, населення найбі-льшої провінції Сіньцзян, на ки-тайців. Путін сподівається бомбами і ракетами перетворити український народ на російський. У китайських комуністів і в російських чекістів не виходить, зрозуміло, нічого. Але імперіалісти помилок не визнають. У КНР будують ще більше концтаборів, нелюди путіна скидають на українські міста ще більше бомб і ракет.

Після того, як Збройні сили України витіснять російських окупантів з наших територій, відновлять державні кордони 1991 року, після виплати росією репарацій і після суду над військовими злочинцями з колишніми ворогами доведеться в будь-якому випадку вести переговори. І в багатьох випадках неминучі компроміси. Наприклад, щодо розмірів і термінів відшкодування завданих Україні збитків або щодо обмежень у сфері озброєнь, як це було після Першої і Другої світових воєн у минулому столітті.

А от у сфері ідеології прямих обмежень на переможеного противника накласти неможливо. Більше того, путінізм, який виник як феномен образи від розпаду СРСР, після поразки в українській війні перетвориться на ідеологію мучеників, на «секту відновлення історичної справедливості». Така секта існує в росії вже зараз. І якщо нічого не робити, буде рости і розширюватися доти, поки під керівництвом нового вождя не роз-в’яже нову війну проти переможців.

Розірвати подібний цикл можна одним способом. Не чекати розпаду росії, а домагатися його. Змусити режим путіна капітулювати і силами реформованої ООН провести санацію хворого населення і держави, ураженої соціальним раком. У 1945-1955 роках подібна санація вдалася. У підсумку Німеччина стала процвітаючою демократичною державою. Якби була воля політиків і військових, лікування росії почати можна негайно.

Слава Україні!