Гра для дітей у ХІХ столітті називалася «Пані Мадам». Двісті років про неї не згадували. Але на Вільнюському саміті глав держав НАТО 11-12 липня 2023-го згадали. От тільки у столиці Литви розважається не дітвора, а політичні лідери тридцяти однієї країни. Щоправда, грають не за правилами. Не «віч-на-віч», а всі проти всіх.

«Так», «ні» не говорити, чорне, біле не називати

У грі «Пані Мадам» програє той, хто на запитання ведучого ненароком відповість «так» або «ні». Біле назве білим, чорне – чорним. На вільнюському саміті НАТО програє політик, який однозначно відповість на запитання, чи приймуть Україну до Альянсу, а якщо приймуть, то коли і на яких умовах. На результат гри найсильніше впливає ведучий. Як правило, дорослий. Він перебирає безневинні теми і намагається відвернути увагу тих, хто грає. А потім, начебто між іншим, ставить запитання, що вимагає категоричної відповіді.

Ведучим у Вільнюсі, як і на всіх самітах лідерів країн НАТО, є представник Сполучених Штатів Америки. У цьому випадку – президент США Джо Байден. До столиці Литви він прибув завчасно начебто у рамках турне Європою і встиг поспілкуватися в кулуарах віч-на-віч практично з кожним із колег. Про зміст неофіційних переговорів, певна річ, ніхто пресі не повідомлятиме. Але українську тему аж ніяк не оминути. Тут достатньо навіть натяків. «Ні» швидкому вступу нашої країни до Північноатлантичного альянсу ще до саміту сказали німці і до десятка союзників.

Такою відповіддю союзники втратили перемогу в «Пані Мадам» ще до початку гри. Це головне. Паліативи на кшталт збільшення постачання озброєнь нашій країні або розширення гарантій безпеки не позбавляють кремль можливості розширення агресії в Україні. У будь-який зручний для себе момент чиновник російського МЗС може повторити на адресу НАТО ультиматум грудня 2021 року від заступника міністра рябкова: збирайте манатки та котіться зі своїми гарантіями.

І покотяться. Як у випадку з ухиленням від виконання положень Будапештського меморандуму за президента Клінтона або у випадку відмови від надання Україні ПДЧ на саміті НАТО в Бухаресті за президента Буша 15 років тому. У росії ці ухилення та відмови розуміли як «так», як зелене світло Заходу для початку агресивної війни. Спочатку – у Грузії, потім – в Україні. І не треба гадати, як зрозуміють вороги чергову відмову Україні на шляху до НАТО. Думаю, із захопленням. Як підтвердження тези, що демократичні уряди не здатні ухвалювати консолідовані правильні рішення, а коли й ухвалюють, то спізнюються на роки.

Перспективам членства та формального підтвердження політики лицемірства не слід, зрозуміло, надавати значення. Захищають нашу країну не декларації чи «сильні сигнали» до росії із Вільнюса (як висловлюється генсек НАТО Столтенберг), а Збройні сили України. Але, повторюю, за сигналом світлофора в столиці Литви стежать у кремлі. Хтозна, що спаде на думку тамтешнім психопатам.

Угоди в тіні і на світлі

Але повернемося до ролі ведучого у грі «Пані Мадам». У недавній публікації на сайті «Каспаров.RU» впливовий аналітик, співробітник Інституту системного аналізу, математик Андрій Піонтковський припустив, що президент США Джозеф Байден та його оточення ще до початку масштабного вторгнення російських військ в Україну вели непублічні переговори з кремлем щодо принципових питань. А як переговірника використовували директора ЦРУ Вільяма Барнса.

Саме ця людина від імені уряду США та в обхід Конгресу уклала угоду з кремлем, яка зобов’язує Україну не переносити у період війни бойові дії на російську територію. Тобто зв’язала руки нашим військовим і політикам, обмежила здатність українців чинити опір ворогові. Зважаючи на все, ця ганебна угода зараз стала у США предметом пильної уваги. З цього приводу у Сенаті та в Палаті представників терміново готують слухання за участю керівників Держдепу й адміністрації Білого дому. Не виключено, що після повернення з Вільнюса атаці законодавців, як демократів, так і республіканців, піддасться сам глава держави, який нібито сказав «так» угоді директора ЦРУ.

Думаю, Президентові України Зеленському про тіньовий бік угоди Барнса добре відомо. Але досвід навчив Володимира Олександровича в американську політику прямо не втручатися. А використати своє знання там, де воно може дати результат. На саміті НАТО у Вільнюсі таким результатом стало створення Ради «Україна — НАТО», в рамках якої кожна з країн Альянсу здатна обирати необхідні засоби підтримки нашої країни, політичні, військові та дипломатичні, без довгих консультацій та в обхід своєї неповороткої бюрократії.

За добре перевіреними чутками, Україна отримає у Вільнюсі статус основного союзника Альянсу поза НАТО. Але це ще не все. Якщо зустріч Зеленського з Байденом пройде там успішно, для двосторонніх відносин буде обрано ізраїльську модель, яка працює багато років і складається з двосторонніх довгострокових зобов’язань у сфері безпеки. Вони схвалені урядами, законодавцями та громадськістю. І діють незалежно від симпатій та антипатій, від позицій родичів Трампа чи амбіцій прем’єра Нетаньяху.

Подібні зобов’язання виникають та підтримуються постійною роботою системи ізраїльського лобі у Вашингтоні та по всій країні. До останніх років у США не було такого ж розвиненого й активного українського лобі. Однак після початку масштабного вторгнення російських військ в Україну такий рух виник і поступово розвивається. У двосто-ронніх відносинах наших країн на цей суспільний рух вся надія. Українське лобі, а не чиновники, напередодні президентських виборів змусить Байдена зважати на нашу країну. І за будь-якого результату виборів не дасть ніяким Барнсам укладати угоди з кремлем за спиною України.

Наприкінці огляду можна згадати, що політика угод із легкої руки Байдена поширилася у Вільнюсі ще на кілька країн. Вони переважно стосуються здатності президента Ердогана протистояти США в питанні постачання Туреччині винищувачів

F-16. Намічається також угода з лідерами, які не пускають до НАТО Швецію. У разі успіху угод росія виявиться оточеною Альянсом і з півночі, і з заходу, і з півдня. Слава Україні!