Як уже повідомляли «ЧН» (див. номер за 29 червня), у рамках престуру, організованого Харківським пресклубом, журналісти з різних куточків України побували на Сумщині, яка зазнала важких, болючих ран від російської навали ще у перші дні повномасштабної війни. Сьогодні цю прикордонну область рашисти продовжують жорстоко обстрілювати.

Містечко Тростянець, що за 35 кілометрів від кордону з рф, зазнало страшних руйнувань і втрат. Уже о восьмій ранку 24 лютого 2022-го воно було окуповане — сюди зайшла колона із ста одиниць техніки.

Тут, де ми зараз стоїмо, була привокзальна площа: залізничний вокзал, автостанція, безліч дрібних і великих магазинів, де можна було придбати все, що потрібно мирним людям. Нині тут куди не повернись — руїни, причому частина знищених будівель — старовинні. Над руїнами знущально височіє танк часів Другої світової війни, який встановили на честь визволення міста від фашистів у серпні 1943-го.

Ми приїхали у Тростянець 22 червня, тож постійно виникають асоціації про дві війни, дві окупації та два визволення. Через 80 років ті, що люблять розповідати про те, як «воювали діди», самі стали загарбниками, фашистами. Напис «Обережно, міни!» нагадує, що війна триває. Територія міста та околиць і досі не розмінована.

Тут, у Тростянці, в перший місяць війни було аж три комендатури: російська, «донецька» і «луганська», а на високому даху залізничного вокзалу сидів снайпер і вправувався у стрільбі по людях. «Не тікай від снайпера, бо помреш замордованим», — таким був чорний гумор місцевих жителів.

Навпроти танка — повністю вигоріла багатоповерхівка, де до війни мешкало близько 60 сімей, 200 осіб. Тут вигоріло все: меблі, начиння, техніка, перегородки. Неушкодженими залишилися тільки капітальні стіни. Сьогодні в будинку — один-єдиний постоялець, Юрій Смирнов, який пережив у ньому окупацію, холодну зиму та весну 2023-го. Його квартира, розташована на першому поверсі, дивом уціліла під час бомбардувань. Місцева влада потроху відновила постачання води, каналізацію, електрику та газопостачання в цій єдиній квартирі.

— За професією я — будівельник, — розповідає Юрій. — Бачу, що стіни будинку і міжповерхові перекриття вціліли, а перегородки, комунікації, оздоблення внутрішніх приміщень — усе можна відновити.

До нас підходить Наталя Бала, квартира якої на п’ятому поверсі геть вигоріла. Вона навідується сюди майже щодня: неподалік оселі-руїни посадила городину, щоб якось виживати.

— Я вірю, що місцева влада таки знайде можливість відновити наш будинок, — каже вона.

По дорозі до Тростянецької міської лікарні проїжджаємо містечко. Знаменита шоколадна фабрика, що випускала «Ведмедиків Барні» та багато іншої солодкої продукції, горіла кілька діб, повністю пограбована й знищена окупантами. Спалено старовинний особняк управителя маєтками Леопольда Кеніга (пам’ятка архітектури національного значення 1911 року). Постраждав Круглий двір (російські солдати знесли танком ворота), де до війни вирувало культурне життя, проводилося чимало цікавих фестивалів, лицарських турнірів, концертів. Пошкоджена картинна галерея в палаці Голіцина.

На будівлі Тростянецької міської лікарні — сліди обстрілів. Наші сусіди-нелюди живуть за власними законами війни — безжально цілять по лікарнях, пологових будинках, дитячих садках, школах...

Головний лікар Анатолій Плахтиря розповідає:

— Наша лікарня працювала і під час окупації. До 18 березня було більш-менш спокійно: мали світло, воду, тепло. А 18-го її вперше обстріляли. Пошкодили частину стаціонарного корпусу, перебили систему опалення, відключили світло — не лише у нас, а й у всьому місті. Цього ж дня виникла проблема із водозабезпеченням та каналізацією. Працівникам поліклініки я заборонив ходити на роботу, адже скрізь були блокпости. Решта дев’ять відділень (у тому числі й хірургічне) працювали. У нас на лікуванні перебували 60 пацієнтів. На-дійшло чимало поранених осколками під час бойових дій. Працював операційний блок, але із 21 до 23 березня лікарню знову обстрілювали: по ній упритул гатив російський танк. Тоді було знищено операційну, вона повністю вигоріла, пошкоджено пологове відділення, ліфтове господарство, кисневу станцію. У нас було 120 балонів із киснем, а залишилося 60…

Під час окупації у цій лікарні народилося десятеро діток, зокрема й одна двійня.

— Ми брали інвалідні візки і з білими прапорами вивозили породіль у безпечні місця, до родичів, додому. Кисневі балони літали навколо нас. Не було водопостачання. Зварили буржуйку великих розмірів і готували їжу на дровах. Людей було багато. Куховарити починали із третьої ночі. Тричі на день варили суп, кашу для всіх хворих і присутніх, — згадує головлікар.

Оскільки окупанти контролювали кладовище і забороняли ховати мертвих, їх доставляли в лікарню, де тіла лежали в патологоанатомічному відділенні аж до визволення.

— Я отут сиджу і бачу, як під вікнами везуть на санках тіла, замотані в простирадла, — продовжує пан Анатолій. — Було холодно, тож так і зберігалися до визволення міста. Привезли тіла трьох російських солдатів. Вони там пролежали до кінця травня — їх ніхто не хотів ховати.

Двічі приходили загарбники. Першого разу спитали, яка потрібна допомога.

— Найкраща допомога — якщо ви не будете сюди приходити, — лаконічно відповів лікар.

Особливо неприємним, згадує Анатолій Плахтиря, був візит «днрівця», який прийшов п’яний, як свиня, обкурений, випив увесь спирт і шукав серед хворих партизанів.

Напередодні звільнення всіх хворих перемістили у підвали лікарні, персонал працював цілодобово, зносячи їх туди на руках.

26 березня Тростянець звільнила 93-я бригада «Холодний Яр», а 27 березня пацієнтів евакуювали до Сум.

Після визволення Тростянця Президент України за самовіддану, героїчну працю з порятунку людей нагородив орденами Княгині Ольги ІІІ ступеня молодшу медичну сестру терапевтичного відділення Тетяну Тарасенко і головну медичну сестру Аллу Чернець.

— Зізнаюся, був не лише героїзм — були й випадки мародерства. Війна багато чого показала в людях. Ми проганяли мародерів палицями… Два тижні вигрібали скло, без допомоги волонтерів не справилися б. Спочатку відновили роботу поліклініки, а з 15 травня запрацював і стаціонар. Зараз, як і до окупації, у нас є 170 ліжок, — розповідає головлікар.

Наразі КНП «Тростянецька міська лікарня» відбудовується силами влади та донорів.

— Ми вже вставили 739 металопластикових вікон. Держава виділила кошти на капремонт п’ятого поверху, інфек-ційного відділення та полі-клініки. Решту зроблено завдяки співпраці лікарні з різними фондами, як вітчизняними, так і закордонними.

Допомога надходить постійно: обладнання, будівельні матеріали, медикаменти. Працюють практично всі відділення, колектив вдалося зберегти.

Нещодавно від німецького товариства міжнародного співробітництва GIZ та проєкту ЄС «Міцні регіони — Спеціальна програма підтримки України» лікарня отримала нове медичне устаткування для модульної поліклініки загальною вартістю 290 тисяч євро.

— Ми залучили японців. З ними складно працювати, вони особливі, але вони надали нам 9 мільйонів гривень на обладнання, — продовжує Анатолій Плахтиря. — Є плани відкрити відділення реабілітації. На лікуванні — 50 військових. З ними важко, вони виснажені, мають психологічні проблеми. Але ми працюємо.

На території лікарні тривають роботи з будівництва модульної поліклініки, де лікарі зможуть надавати медичну допомогу пацієнтам на новітньому медичному обладнанні. Передбачається, що там буде операційний стіл, електрокардіографи, апарати ультразвукової діагностики.

Головний лікар, який пережив настільки тяжкі для міста й очолюваного ним медзакладу часи, на здоров’я не скаржиться:

— Під час окупації, коли я працював тут майже цілодобово, від мене відчепилися всі болячки, і навіть сон покращився. Хворіти ніколи! — каже Анатолій Анатолійович.

НА СВІТЛИНІ: головний лікар Тростянецької міської лікарні Анатолій Плахтиря

розповідає журналістам про життя в окупації.

Фото авторки.

Одеса — Тростянець — Одеса.