Новиною цього тижня стала спроба прориву морської блокади України ізраїльським торговим судном Ams1. За ним було ще два кораблі (Sealok і After) під грецьким і турецьким прапорами. Ще кілька суден готуються пройти прямим маршрутом до гирла Дунаю, ігноруючи попередження московського режиму, що будь-який корабель у Чорному морі, який прямує до українських портів, розглядатиметься вмс росії як «законна» воєнна ціль. Три судна супроводжує американський військовий літак, оснащений протикорабельними ракетами, і розвідувальний безпілотник.

Свобода судноплавства — світова проблема

Про основи міжнародного права після початку російської війни проти України намагаються не згадувати взагалі. Але якісь правила, що не дозволяють стріляти віялом від живота один в одного, у світі таки залишаються. Одне з правил — забезпечення вільного судно-плавства поза зоною бойових дій. Якби його не було, то будь-який збройний конфлікт перетворився б на привід для початку світової війни. До цього йшло на Близькому Сході, у В’єтнамі, біля берегів Кореї чи Тайваню. Але не доходило і поки що не дійшло.

Поки що. Бо бажання кремля перетворити північне узбережжя Чорного та Азовське моря на зону своїх воєнних дій загрожує світові непередбачуваними наслідками. На щастя, існують обставини та правила, які не дозволяють агресорам розвернутися зараз на повну силу. Маються на увазі обмеження щодо проходження військових суден та військових вантажів через Босфор і Дарданелли, із Середземного моря у Чорне. Так звана Конвенція Монтре, ухвалена 1936 року. Турецький суверенітет над протоками встояв навіть під час Другої світової війни.

Турецький уряд не пропускає до наших берегів російські військові вантажі. Суден, які прямують в Україну і перевозять через протоки українське зерно, обмеження, звісно, не стосуються. Але росія блокує наші порти, і знадобилися дві «зернові» угоди (Туреччина, ООН, Україна та Туреччина, ООН, росія), щоб налагодити вивезення українського й російського врожаїв. Від самого початку кремлівський режим використав свою угоду для шантажу (наша газета про це писала), а потім взагалі розірвав її. Але угоду України з ООН та Туреччиною ніхто не денонсував. І її можна втілювати без росії.

Зруйновані агресором портові споруди та зерносховища Одеси й Миколаєва не дозволяють наразі відновити експорт українських продовольчих товарів у повному обсязі. Але є обхідні шляхи. Наприклад, українські порти на Дунаї, поблизу Румунії, члена НАТО, а також великий румунський порт Констанца, до якого з України рукою подати. У сукупності за обсягом перевезень ці порти ненабагато поступаються Одесі, Миколаєву, Чорноморську та Південному. І якби не тотальна блокада, оголошена агресором, завдання українського експорту було б вирішене.

Утім, обстріл українського порту Рені в ніч на 24 липня показав, що ворог здатний діяти впритул до території Румунії, яку захищає 5-й пункт Статуту НАТО. А пошкодження румунського судна в Рені засвідчило, що умовний кордон легко переступити. Причому переступити без особливих наслідків для кремля. Якраз напередодні російського обстрілу порту Рені координатор Ради національної безпеки США Джон Кірбі заявив, що військові кораблі США не збираються супроводжувати в Чорному морі судна, які прямують до України або завантажені українським зерном.

Містеру Кірбі забули доповісти

Джон Кірбі поки що, слава Богу, не президент США. А у Вашингтоні достатньо людей, стурбованих проблемою свободи судноплавства. Блокада росії у Чорному морі — лише мала частина такої проблеми. Але й малої частини достатньо, щоб Іран наважився на захоплення танкерів у міжнародних водах або Китай пішов на морську блокаду Тайваню. У якомусь кабінеті Держдепартаменту вирішили діяти. Підібрали дипломатичні інструменти, а як матеріальний таран використали ізраїльське судно Ams1. Євреї, всупереч звичній практиці, на весь світ розтрубили, що прямують до українського порту з позначенням прямого маршруту і зажадали американського супроводу. ВМС США погодилися. Причому «забули» повідомити про це містера Кірбі.

Якщо історія завершиться так, як задумано, то російській блокаді українських портів у Чорному морі настане гаплик. Про неї згадають хіба що у Гаазі, роз-глядаючи воєнні злочини московського режиму. Кануть у небуття і російські плани «звільнення Африки від колоніальної спадщини», пов’язані з наміром укотре пробачити накопичені перед кремлем борги та наміром путіна подарувати найбіднішим країнам «чорного континенту» частину продовольства, вкраденого в Україні. Про такі наміри божевільний дідуган повідомив із трибуни 27-го петербурзького економічного форуму. Але очікуваних оплесків не дочекався. Крадене — воно і в Африці крадене. І президент ПАР Матамела Сіріл Рамафоса резонно зауважив, що не за дарами лідери до пітера летіли. Краще б росія замість обіцянок відновила зернову угоду і повернулася в правове поле ООН.

Але російська влада нікуди повертатися не збирається. Бажанням вождя, його чиновного оточення, військового керівництва та більшої частини російського населення є продовження війни з Україною до переможного кінця. При цьому того переможного кінця ніхто не уявляє. Навіть приблизно. Принциповими розбіжностями у суспільстві, якщо його можна назвати суспільством, є розбіжності щодо того, наскільки ефективно ведеться війна. І якомога більше вбити на цій війні українців. А щоби припинити бійню — нема мови.

Допускається, щоправда, критика справа. Але тільки така, яка не стосується особисто путіна. А якщо стосується, то запропоновані заходи мають бути людожерськими. Щось на кшталт того, щоб посадити невдалих російських генералів у в’язницю скопом. Як на піку слави, під час театрального заколоту, радив «кухар» євгеній прігожин. Він заслужив на високе прощення та можливість за допомогою провокацій «промацати» Польщу з кордону Білорусі. Але сучасна Польща — не Польща 1939 року. Затія може закінчитися для кремля таким же конфузом, як морська блокада.

Втім, гадати недовго. Багато проблем, як наших, так і наших ворогів, вирішаться під час українського наступу.

Слава Україні!