На десятому році війни росії проти України, попри сотні тисяч смертей мирних співвітчизників, зокрема й наших земляків (про реальні втрати наших захисників — а вони немалі — дізнаємося уже після Перемоги), попри понівечені оселі, храми, пам’ятки архітектури і в Одесі, і в багатьох містах та селах нашої області, попри спалені елеватори, разом зі збіжжям, розтрощені порти й морвокзали, майже половина з-поміж нас, жителів Одещини, все ще тяжіє до царсько-совєтсько-російського спадку. І не хоче його спекатися.

Що тримає нас тримає у шорах минулого? Хто й досі править віжками, намагаючись загнати нас назад, у стійло послушної конячки?

Від часу поневолення нашого краю Російською імперією минуло 234 роки. Тодішнє перейменування фортеці Хаджибей на Одесу і досі тут вважається святом — відзначається як день міста, день його народження. І ті понад два століття гноблення спочатку імперським, а потім — радянським режимами таки глибоко вкоренилися у пам’я-ті й навіть, вочевидь, у генах місцевого люду. А з-поміж отого місцевого люду, особливо в обласному центрі, — сила-силенна уродженців різних куточків колишнього СРСР, які, відслуживши у всіляких силових і партійних структурах, отримували дармові квартири і перебиралися доживати віку на теплий берег Чорного моря. Так і множилося на Півдні України, у вільнолюбному козацькому краї, число прислужників режиму, рабів, готових на все, аби лиш була ковбаса й горілка на столі.

«Что нам дала ета ваша нєзалєжность?» — і дотепер можна почути у суперечках літніх людей у громадському транспорті чи на лавочках в одеських скверах та парках. А ще в громадському транспорті, де віднедавна нарешті перейшли на оголошення зупинок українською мовою й озвучують уже їх нові назви, можна почути таке: «Всьо, что оні могут, так ето переімєновивать уліци».

На жаль, це наші реалії. І підстав для цього — безліч. Передусім, це свідома політика переміщення, а відтак перемішування народів, якою активно займався радянський режим. А ще ж оте «мой адрес нє дом і нє уліца» — пам’ятаєте? Так і з’являлися однакові «лєніна», «пушкіна», «суворова», «жукова» по «всєх городах і вєсях» однієї шостої суші на планеті.

Із «лєнінами-марксами» Одесі, на відміну від решти міст півдня і сходу України, пощастило: вони зникли з нашої топоніміки ще в 1995 році (тоді, за міського голови Едуарда Гурвіца, було перейменовано 170 вулиць і провулків, 134 з яких повернули колишні, докомуністичні назви).

В одному з інтерв’ю, пояснюючи свою позицію (тоді перейменування відбулося без багатомісячних обговорень-зволікань), Едуард Гурвіц сказав: «Комуністи мене звинуватили, що я перейменував їх, не спитавши думки народу. Я відповів: хлопці, нічого такого не робив. Це ви, не спитавши думки народу, перейменували вулиці, а я просто повернув старі назви! Потім вони пригрозили, що весь народ, до одного, підніметься, якщо я зноситиму пам’ятники Леніну. Ні, сказав я, ми знесемо пам’ятники всім вождям революції. І ми знесли 148 пам’ятників. Із них 104 — Леніну. І ніхто з народу не ворухнувся».

Щоправда, за того ж таки Гурвіца у середмістя Одеси повернулася Катерина ІІ у вигляді пам’ятника «Засновникам Одеси», на відновлення якого й подальшу його охорону (впродовж 15 років) ми заплатили мільйони гривень. Ми — бо охороняли царицю-нищительку українського козацтва, яка запровадила на наших землях кріпацтво, ініціаторку межі осідлості для єврейського народу, царевбивцю і знану повію, з міського бюджету, тобто за наші з вами гроші, сплачені у вигляді податків.

Але після хвилі звільнення Одеси від російсько-радянської окупації в топоніміці настала чорна смуга. У жовтні 2010-го на виборах міського голови переміг Олексій Костусєв — «карєнной адесіт», народжений, щоправда, на Сахаліні, який через три роки «мерствування» дременув з міста і зараз має статус підозрюваного у справі щодо привласнення міжнародного аеропорту «Одеса». Одним із перших його розпоряджень у статусі міського голови була вимога про те, щоб усі документи подавали йому російською мовою. Невдовзі усі школи Одеси перевели у двомовний статус. Осанна всьому, що пов’язане з росією, як радянською, так і царською, зазвучала в Одесі на всі децибели. За ті три роки правління в Україні «регіоналів» було знищено-знівельовано багато набутків попередніх двох десятиліть української незалежності.

«Лєнінів» повернути не встигли, але глорифікація «суворових-котовських-жукових» зазвучала на повен голос.

Революція Гідності, подальша окупація Криму і частини Донбасу, а тепер уже й повномасштабна війна росії проти України у багатьох головах трохи остудили запал «братерства», але й досі шанувальників «всьо било хорошо, зачєм било разрушать союз» у нас не бракує.

Ось що кажуть соціологи*, які вивчали громадську думку щодо декомунізації у розрізі регіонів. Нижче — відповіді жителів Одещини.

Як Ви ставитеся до перейменування топонімів у Вашому населеному пункті: вулиць, площ тощо, назви яких пов’язані з Російською Федерацією/Радянським Союзом/Російською імперією та їх діячами?

%

Цілком негативно 23.0

Скоріше негативно 19.5

Скоріше позитивно 19.8

Цілком позитивно 14.0

Байдуже 14.5

Важко сказати 9.2

Як Ви ставитеся до рішення про засудження СРСР як комуністичного тоталітарного режиму, що здійснював політику державного терору?

%

Цілком позитивно 30.0

Скоріше позитивно 24.4

Скоріше негативно 11.6

Повністю негативно 5.8

Важко відповісти 28.2

Чи погоджуєтеся Ви з твердженням, що політика «декомунізації», яка проводиться в Україні з 2015 року, спрямована на відновлення історичних фактів, подолання наслідків тоталітарного минулого?

%

Цілком погоджуюсь 15.8

Скоріше погоджуюсь 19.4

Скоріше не погоджуюсь 6.5

Зовсім не погоджуюсь 6.2

Мені байдуже 4.9

Важко відповісти 47.2

Цьогоріч українська влада прийняла рішення про відзначення Дня пам’яті та перемоги над нацизмом 8 травня, а 9 травня в Україні відзначатиметься День Європи. Як Ви ставитеся до такого рішення?

%

Цілком позитивно 22.5

Скоріше позитивно 19.1

Скоріше негативно 20.6

Повністю негативно 13.3

Байдуже 24.6

Отож, зауважують дослідники громадської думки, близько чверті опитаних (23%) ставляться цілком негативно до перейменування об’єктів, пов’язаних з росією/Радянським Союзом/Російською імперією, 19,5% — скоріше негативно. Скоріше позитивно сприймають перейменування 19,8% наших земляків і лише 14% — цілком позитивно. Навіть більше, ніж останній показник, — 14,5% байдужі до цієї теми, а 9,2% взагалі не визначилися.

Тим часом щодо засудження СРСР як комуністичного тоталітарного режиму маємо дещо оптимістичніший результат: 30% — цілком позитивно, 24,4% — скоріше позитивно. Протилежної думки дотримуються 11,6% (скоріше негативно) і 5,8% (повністю негативно). Але майже третина — 28,2% — зізналася, що важко відповісти.

Із твердженням, що політика декомунізації спрямована на відновлення історичних фактів, цілком погоджуються 15,8% опитаних, ще 19,4% — скоріше погоджуються. Скоріше не погоджуються та зовсім не погоджуються відповідно 6,5% та 6,2% опитаних. Байдужими до цього питання маємо 4,9% респондентів й аж 47,2% тих, кому важко відповісти

Опитування в Одеській області, кажуть автори дослідження, розкрило різноманітне ставлення громадян до питань декомунізації в Україні. Щодо перейменування топонімів, пов’язаних з російською федерацією та її історією, реакція була різноплановою. Приблизно чверть опитаних висловила цілком негативне ставлення, що може відображати обережність або незадоволення змінами. Позитивні та негативні відгуки збалансовані, з невеликим переважанням негативних.

Стосовно засудження СРСР як комуністичного тоталітарного режиму реакція була суттєво позитивнішою: більше половини респондентів підтримали засудження, що може вказувати на загальний консенсус щодо негативної оцінки комуністичного минулого в Україні.

Але найбільше запитань виникає щодо оцінки самої політики декомунізації в Україні. Тут ми бачимо велику кількість людей (47,2%), яким важко відповісти на питання, що свідчить про можливе нерозуміння або невизначеність спільноти щодо цієї політики.

Як підсумовують соціологи, опитування показує, що декомунізація залишається для Одещини складним та багатогранним питанням. Виявлені розбіжності вимагають подальшого аналізу та діалогу серед різних груп населення, аби забезпечити гармонійний перехід від тоталітарного минулого до демократичного майбутнього.

Насамкінець дамо слово людям, які безпосередньо пов’язані з майбутнім топонімічним обличчям нашого міста. Наші експерти — у чомусь однодумці, а в чомусь — антагоністи. Якщо нам не байдуже або ми ще не визначилися (бо таких з-поміж респондентів дуже багато), то варто дослухатися до фахівців-істориків. Їм, власне, і слово.

Олександр БАБІЧ, історик-дослідник, волонтер, член історико-топонімічної комісії при виконкомі Одеської міськради:

— Для мене такі результати опитування стали лише частково несподіваними.

Так, коли я бачу такий високий відсоток негативного ставлення до перейменувань російських та радянських назв у топоніміці (42,5%), то пояснюю це інертністю людей і небажанням будь-яких змін, що можуть їм спричинити побутові проблеми («ой, треба буде паспорт міняти» і т.ін.). Це підтверджує і низька підтримка «політики СРСР» — 18,4%. Хоча для ситуації відкритої, гострої фази російсько-української війни такий відсоток прихильників СРСР теж дивує.

Мабуть, тут треба прийняти, що у нас залишається достатній прошарок населення, який не вміє і не хоче приймати нову інформацію і змінювати своїм багатолітнім стереотипам та звичкам. Це підтверджує і небажання людей змінювати своє ставлення до Дня Перемоги і до історії Другої світової війни загалом. 9 травня звично сприймають як свято Перемоги: розмірковувати над трагедією війни і пам’яттю про загиблих не хочуть, але готові випити 9 травня «за діда». Друга світова не витіснила ще «Велику Вітчизняну».

Чітко простежується дезорієнтація дуже великої кількості людей, які не мають одностайної відповіді. Це говорить про недостатньо активну державну інформаційну політику з цих питань. Впевнений, що в умовах війни тут має працювати держава як пропагандист своїх ідей.

«Мовне питання», як завжди залишається проблемним для Одеського регіону. Тому жорстке дотримання всіх «мовних законів» і «лагідна українізація» в культурі та освіті залишаються найважливішими напрямками роботи для державних органів усіх рівнів.

Тарас ГОНЧАРУК, історик, член ініціативної групи «Одесі — 600+»:

— Що є причиною такого ставлення до перейменувань вулиць, провулків і так далі у нашому краї?

Повне незнання правдивої історії України! Чи всі знають про заслуги/значення того чи іншого діяча/події, на честь якого/якої пойменована вулиця/провулок/площа, де людина мешкає? На жаль, ні. Ми маємо велику прогалину у просвітництві й освіті, які мали б передувати перейменуванням.

Але є й інший бік цього питання. Є закон. Ми маємо його дотримуватися. Чи можемо обговорювати? Якби, скажімо, фізики чи хіміки запитували у людності, як чинити в тому чи іншому випадку, до чого ми дійшли б? Але ж історія — така сама наука. Точна наука. Звісно, є у нас сусід-агресор, який крутить історією так, як вітер віє. Але історія — це наука. Вона базується на цифрах, іменах, фактах. І ми, поважаючи себе і нашу минувшину, маємо опиратися не на ідеологічні вітри, а саме на достовірні факти. І маємо ті дати/імена/факти увічнювати в нашій топоніміці.

Утім, нинішні перейменування в Одесі, як на мене, це такий собі косметичний ремонт, який не знімає проблему руйнування підмурівку, а лише зафарбовує проблему.

Скажіть, будь ласка, Одеса стане топонімічно багатшою, коли змінить імена усіх тих царських/радянських/російських діячів на абрикосові/весняні/шиферні назви вулиць?

Звісно, такі перейменування, ще й без належного просвітницького супроводу, викликатимуть неприйняття, а може, й гнів.

Відтак, на мою думку, нинішня тяганина з перейменуванням — це провокація, профанація і саботаж.

На жаль, у нас, в Україні, і досі нема пропаганди, у доброму розумінні цього слова, історичних знань. Нема на державному й місцевому рівнях влади заохочення до вивчення правдивої минувшини нашого краю. І за такої ситуації, коли більшість люду послуговується радянськими/імперськими стереотипами, ми проводимо опитування щодо перейменування тої чи іншої вулиці? Результат очікуваний: переможе те, що й досі сидить у зашореній голові.

І ще раз повернуся до науки. Якби фізики, хіміки і т.д. запитували у мас, як робити те чи те, то чи далеко просунулося б людство у своєму розвитку? А ми, історики, намагаючись повернути Одесі її справжнє обличчя, обстоюючи імена справжніх достойників, які в різні часи жили і творили тут, маємо озиратися на думку, даруйте, «кухарок»? Оте «кухарка може керувати країною» ми вже проходили. І зараз пожинаємо плоди.

Є закон про декомунізацію. Його вимоги необхідно виконати. Але рішення про те, які імена/назви матимуть наші вулиці-провулки-парки і т.д., мають ухвалювати не прибічники «русского міра» (а їх в історико-топонімічної комісії, на жаль, ще й досі не бракує), а фахівці, які знають справжню історію нашого краю.

Підготувала

Ольга СІРА.

• У рамках дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва впродовж 10—21 липня 2023 року, було опитано 708 респондентів віком від 18 років в Одеській області. Вибірка — багатоступенева із застосуванням випадкового відбору населених пунктів на перших етапах та квотним відбором респондентів на заключному етапі. Вибіркова сукупність відтворює демографічну структуру дорослого населення Одещини станом на початок 2022-го. Максимальна випадкова похибка вибірки не перевищує 3%. Водночас, слід зважати на систематичні відхилення вибірки через вимушену міграцію мільйонів громадян, спричинену російсько-українською війною.

Цей матеріал підготовлено у рамках проєкту Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, що здійснюється за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Тут представлені винятково результати дослідження авторів. Вони не обов’язково відображають позицію Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні.