Для мистецтва настали нові часи. Вже під час війни в Одесі народився документальний театр, який, відповідно до реалій, назвали «Лютий».
Його засновниця, режисерка з Криму Галина Джикаєва розповідає:
— Документальний театр реактивно реагує на тектонічні зміни в історії країни і на те, як ці зміни впливають на життя та долю простого українця. Наше завдання — руйнування стереотипів, запрошення до роздумів та діалогу, переосмислення реальності, створення в голові глядача поля питань, які він ставить сам собі.
Театр ставить вистави про болючі проблеми суспільства і про їх вирішення. У фокусі уваги — історія звичайної людини, документ епохи, якій зазвичай нема місця в медійному просторі.
Вистава «Приймаючи скарби» — це історії внутрішньо переміщених осіб, котрі переїхали до Одеси з Очакова, Маріуполя, Бердянська, Херсона, Миколаєва, Лисичанська, це дослідження проблем, що постали перед людьми старшого віку, які були змушені залишити свої домівки, про людей із вирваним корінням, які втратили все, що мали: житло, сім’ю, друзів, знайомих, звичний спосіб життя…
«Лютий» дослідив тему колективного досвіду ВПО в контексті війни. Колектив театру зібрав особисті історії й мистецьки їх опрацював.
Серед акторів — люди різного віку і різних занять: колишній військовий, співачка, керівниця театральної студії, студенти, музиканти.
Перший показ відбувся у бібліотеці імені Івана Франка у рамках проєкту для ВПО «Ми разом».
— Цей показ був дуже ніжним, комплементарним — каже Галина Джикаєва. — Були присутні майже всі донори історій. Ми хотіли дати їм дуже багато любові. Наприкінці вистави ми вже мали перелік тем, які хвилюють і молодь, і людей старшого віку.
Після показу в залі панувало відчуття, що нема акторів і глядачів, що зал і сцена — це одне ціле. Відбулася синергія, об’єднання, сталося справжнє диво мистецтва.
Виставу вже зіграли кілька разів в Одесі перед різними авдиторіями. А минулого тижня актори «Лютого» разом із режисеркою в повному складі вирушили до Кропивницького, щоб поділитися скарбами історій з учасниками громадської органі-зації «Вік щастя», яка була релокована із Слов’янська у 2014 році.
Уже від початку все складалося, як у реальному житті. Впродовж цілого дня в Кропивницькому лунала тривога. І глядачі, й актори не могли потрапити в приміщення молодіжного центру «Кома», де мала відбутися вистава. Зрештою показ почався із запізненням у затишному залі центру, наповненому уважними публікою.
Одна із присутніх Наталія Фенько так описує свої відчуття:
— А далі відбулося щось таке, чому я навіть ще назву не підібрала. Незрима сила раптом висмикнула мене із глядацького теплого крісла і викинула у життєвий вихор тих, до кого війна ввірвалася прямо у двір. Голоси людей із Лисичанська, Херсона, Маріуполя, Бердянська зазвучали на відстані руки. Ці люди дивилися мені в очі. Торкалися моєї руки. Їхній біль, відчай, розгубленість не просто відлунювали у моєму серці, вони ставали моїми. Було враження, що актори й не грали нічого, а проживали історію людини. Зізнаюся, я не плакса. Але не цього разу.
Знову залунала повітряна тривога й актори разом із глядачами перейшли до укриття. Низькі стіни, сирість, бетон, пітьма, курява — антураж бомбосховища наблизив нас до нинішніх реалій, а це дуже важливо для документального театру. Несподівано до глядачів приєдналися підлітки, які стали активними учасниками вистави, адже формат документального театру передбачає спілкування з аудиторією.
Тут, у темному, сирому підземеллі, глядачі активно обговорювали непрості, а іноді й болючі питання національної ідентичності, внутрішнього рабства.
Почуті історії натискали на болючі точки, кипіли пристрасті й словесні перепалки. У залі були різні люди — і старші, й середнього віку, й молоді, які виявилися мудрими і сміливими, тож старші їм аплодували.
Акторка театру Анна Шестакова ділиться своїми враженнями:
— Історії прозвучали у відчуттях тремтіння, холоду, єдності, надії. Щоразу ці історії наче трансформуються і блукають по тілу у пошуках нових точок болю, розуміння, переживань.
Вистава, що тривала понад дві години, завершилася. У залі, а точніше — у підвалі, знову відбулося єднання різних людей, незважаючи на різні погляди, життєвий досвід і вік.
— Кожна людина — це Всесвіт. Ми всі різні і водночас ми у чомусь подібні: ми всі хочемо любити, ми хочемо, щоб любили нас, ми хочемо щастя нашим дітям, ми хочемо бути в безпеці. Для документального театру людські історії — це скарби, — підкреслює Галина Джикаєва. — Ми йдемо по життю, а ці скарби — наче камінці розкидані, припорошені пилом. Наше завдання — піднімати ці камінці, струшувати пил, адже там, під пилом — діаманти, які ми зможемо передати іншим людям. Коли ми будемо зацікавлені один в одному, у нас буде можливість вільно спілкуватися, ми не будемо боятися злих, страшних, важких історій. Навіть важкими історіями потрібно ділитися, але не для того, щоб повчати, а щоб передавати ці скарби далі й далі.
Виставу, створену за підтримки ГО «Айті-бабусі» та німецького фонду «Форум ZFD», змогли побачити в Одесі та Кропивницькому. Відомо, що в Німеччині існують давні традиції роботи з історичною пам’яттю. Це допомагає краще сприймати минувшини народу, зберігати пам’ять поколінь, знаходити порозуміння всередині країни, краще розуміти сучасність. Саме те, що нам сьогодні потрібне.
© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
© 2005—2024 S&A design team / 0.006Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я» |