Останні роки існування радянської імперії стали часом катастроф. Найбільша з них — вибух четвертого реактора Чорнобильської атомної електростанції у квітні 1986-го. А наприкінці серпня того ж року сталася менша за масштабами подія, про яку зараз згадувати не люблять. За 13 кілометрів від берега за відмінної видимості та сприятливої погоди зіткнулися два судна — пароплав «Адмірал Нахімов» і балкер «Петро Васьов».

Віра в перемогу — ще не перемога

Спільних причин у радянських катастрофах, на перший погляд, нема. Але є ідеологічна підкладка. Країну за вказівкою парті-йних лідерів наприкінці 1980 років намагалися модернізувати за допомогою прискорення та перебудови. Прискорення обіцяло наблизити комунізм, перебудова накреслювала шлях до цього. Але поєднувати два процеси — означало провокувати лихо. Як-от вибух реактора чи зіткнення на морі. Як гірко зауважували тоді, атомний реактор оптимізували, «Нахімов» перебудовувався, а «Васьов» прискорювався.

Відступ у тексті знадобився через те, що давній досвід в Україні забули і спробували поєднати непоєднуване. Прискорити звільнення окупованих територій за одночасної перебудови старої радянської армії. Плюс до цього хотіли й хочуть звалити невдачу на союзників, які винні опосередковано: вчасно не надали необхідної зброї та боєприпасів. Утім, невідомо, як склався б широко розрекламований наступ ЗСУ цього року, якби наші війська вчасно отримали такі засоби. Як невідомо було ядерникам, чим усе закінчиться у Чорнобилі, і як до останнього моменту морякам у серпні 1986-го невідомо було, до чого призведе небезпечне зближення суден у Цемеській бухті.

Наприкінці 2022-го — на початку 2023-го військові експерти попереджали українське керівництво, що без триразової переваги на суші та повного панування в повітрі ніякий патріотизм не допоможе військовим здійснити задуманий контрнаступ. Але ж хто слухав «яйцеголових» на тлі успішної оборони Києва, майже дивовижного вигнання ворога з Харківської області та з Херсона?! Здавалося, кілька сотень танків чи нових західних винищувачів — і справу буде зроблено. Крим, у будь-якому разі, практично відвойований.

Подібне шапкозакидання знаходило, природно, розуміння у союзників. По обидва боки океану засоби масової інформації тиражували думки, що Україна вже перемогла, а путін лежить у морзі. А якщо так, то навіщо поспішати, виділяти переможцям гроші, закуповувати та виробляти зброю? Вона намарно осяде на складах, а попереду — вибори. Чи не краще витратити заощаджені кошти на допомогу своїм виборцям? Так чи приблизно так міркують наші союзники. І знати не хочуть, що загрози через рік чи через п’ять років постануть на кордонах Євросоюзу та НАТО.

Подібну реакцію з боку щирих друзів України неважко було передбачити. Несподіванкою вона була, можливо, тільки для президента Зеленського, який майже два роки працював під оплески прогресивної громадськості. Коли оплески стихли, він не мав їм жодної заміни, крім віри у перемогу. А віра в перемогу, погодьтеся, не те саме, що перемога.

Зміни обов’язково будуть

Упродовж двох-трьох років нам доведеться здійснити комплекс змін. В армії та в суспільстві. Добре, якби зміни відбувалися у відносно спокійній (з урахуванням війни) обстановці. Тобто без наступу росіян по всій лінії фронту та без захоплення нових українських територій.

Зі скупих повідомлень спікерів Офісу президента, а також з інформації про засідання Ставки Верховного головнокомандувача нам відомо, що триває підготовка до створення ешелонованої оборони та облаштування комплексу оборонних споруд. Оборона, по суті, є деескалацією, про яку нам продзижчали всі вуха. Для цієї мети у Європі та США, напевно, виділять гроші. Якщо не цього року, то у січні 2024-го.

На той час розбіжності серед наших союзників і друзів, швидше за все, вдасться подолати. А недруги, включаючи росію, чекатимуть на результати виборів президента США. І також утримаються від рішучих дій. Цей «антракт» Україні треба використати ефективно. Тільки, заради Бога, не прискорюватися і не перебудовуватися на фронті та в тилу одночасно.

Перетворити колишню совкову армію на злагоджений механізм за західним зразком швидко все одно не вдасться. Такі дії, як звільнення обласних та міських військкомів скопом або вимоги відправити у відставку десяток генералів, здатні лише дезорганізувати систему управління. Не більше. Особливі побоювання викликають зусилля невідомих «правоохоронців» терміново «нарити» компромат на Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, встановлення жучків для прослуховування у його кабінетах та кабінетах найближчих співробітників. А також стеження за переміщеннями найвищого військового командування України.

Тим більше, не вдасться в короткі терміни переробити совкову державну вертикаль, пристосовану не для швидкого прийняття рішень, а для піднесення нагору вкрадених у народу грошей.

Але повільні зміни можливі. Вони відбуваються. Солдатів і командний склад ЗСУ великими групами тренують у США та в європейських країнах, навчають в умовах, де не діють корупційні зв’язки. Після демобілізації свій досвід воїни повернуть сторицею. Це подіє на ожирілих державних діячів сильніше, ніж оголошення підозр та масові посадки.

Наприкінці огляду не можна залишити без уваги факт масштабного збою у мережі «Київстар». Мережею користуються три чверті абонентів по всій Україні. Прецедентів такої події останнім часом не було. До розслідування залучили організації, у тому числі засекречені, які працюють у нашій країні та за кордоном. Але переконливих результатів розслідування поки що нема. Можна, звісно, приписати інтернет-катастрофу втручанню «волосатої руки кремля». Але збій «Київстару», за чутками, завдав збитків і російським абонентам. Отже, можлива диверсія здатна переступати кордони, поширюватися безконтрольно. Як, зрештою, і війна, яку легко розв’язати, але важко зупинити.