Ми кажемо, не замислюючись: мова. І в слові цьому — все: наша відданість рідній українській мові, її державність, наша любов до рідного слова — добре, коли незрадлива, не позірна… А ще — наша зброя і захист наш…
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співучий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
Уперше прочитав ці рядки в далеких роках юности, в тому підлітковому, ще майже дитячому, віці, коли, пізнаючи життя, у всьому вбачаєш таємниці, до яких дошукуєшся з упертістю і натхненням.
Невситима допитливість, одвічна хлопчача цікавість врешті випхали на горище в рідному домі. Дім був незавершений, добудовувати його почали за кілька років перед війною, коли батьки ще лише побрались — щоб жити всією сім’єю. Потім зайшли на Буковину москалі, їх змінили румуни з німцями, по війні знову совєти… Половина родичів, з ними й батько, подалися на еміграцію. Були то впереваж вчителі — традиційна для старих буковинських родин професія… Нова влада не довіряла їм, завозила своїх…
Старе, потемніле від часу родинне гніздо, зацілівши після таких тарапатів, звісно ж, не могло не ви-
кликати гостру підліткову зацікавленість. По ретельному обстеженні — попри всі мамині заборони — таки дістався до його найбільшої таємниці. У застрішші, куди крізь вузьку щілину тільки й могла просунутися тонка дитяча рука, несподівано намацалося щось паперове — а до паперу вже зроджувалась природна схильність душі. Та душа завмерла від радости, коли на світ з’явився аркуш, дрібно списаний у стовпчик. При світлі слухового вікна, здувши пилюку понад двох десятиліть, прочитав округле розбірливе жіноче письмо, властиво, перші рядки вірша:
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!..
Що могла зрозуміти дитина, хоч і школяр уже, з того вірша? Наважився показати мамі, хоч горище те було під суворою забороною. Мама, звісно ж, вихопила той листочок з дитячих рук і вже намірилася вкинути у піч, але в тій же хвилі аркуш з віршем було перехоплено.
Далі відбулася довга й застережлива бесіда про «боронь, Боже, показати комусь цей листочок чи прочитати з нього вголос бодай рядочок, бо тоді всіх нас вивезуть у сибірські сніги та морози, а може, й уб’ють, а коли вже так сподобався вірш, то краще вивчити його напам’ять, а листок все-таки спалити». Звісно, слухняний син усе ж таки був рішуче проти спалення аркуша зі зшитка рідної тітки, маминої сестри Євгенії, вчительки, що загубилася десь в емігрантських світах. Обіцяв мамі (от нехай Боженька покарає його, якщо порушить цю обіцянку, або поб’є грім), що нікому нізащо не прохопиться про цього вірша. «Колись, може, й сповниться все, написане поетом у цьому вірші. Так само й ти ніколи не зраджуй нашої рідної української мови», — завершила мама ту розмову.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев…
Вічні, як Отченаш, рядки, що вихопилися з виповненого болем за все українське поетового серця (ще попереду чекали на нього страждання: еміграція, смерть сина, Олега Ольжича, в нацистських катівнях)…
Осяй мій рай і розлетися
Дощами судними над ним.
І не треба думати, що сьогодні це вже не актуальне. Що ми всі порозумнішали, що бережемо рідне Слово. Ой, ні… Вже падають на наші голови ті судні дощі у вигляді ворожих ракет — з боку тих воріженьків (ах, тоті ворі-женьки, не пощезнуть вони, як сонце випиває ранкову росу, а тільки тоді, коли міцно триматимем каральний меч свій), заради котрих століттями забували все рідне, а наперед усього — Слово своє, Богом дане.
І ллється, ллється праведна кров наша, бо довірились воріженькам, чужим і нашим таки, відколи нового життя прелюд нас тішив та розслабляв, та ледь що й самих себе не забули, не те що Слово рідне…
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним…
Міжнародний день рідної мови… Це було вчора. То що ж, сьогодні вже можна й виходити з її стихії, вже попускаємо собі, вже не пильнуємо за тим, як розмовляємо — бездумно забуваємо рідне слово, зачувши звернене до нас московитське, не стежимо, щоб не прорвався ні суржик, ані жодне погане матюччя?..
Слово рідне з нами — на все життя. Від самого дитинства. Добре, коли нашого дитинства. Й обов’язково — дітей та онуків наших. А коли й було там чуже, то з роками таки пробилося рідне, як проростає трава і злаки там, де пролилась кров за Вітчизну.
© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
© 2005—2024 S&A design team / 0.005Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я» |