Уявляємо собі наших захисників не лише у важкому військовому обладнанні — в шоломах, бронежилетах, у всьому необхідному, часом — людьми особливими. А вони ж, назагал, такі самі, як ми. Кожен зі своїм бекграундом і своїми мріями, відкладеними до перемоги, яка також поки що у мріях. Секрет у тому, що ми бачимо їх очима художника. І це, звісно ж, отой секрет Полішинеля, як мовиться.

Та чи насправді в усьому такі самі? Щоб зрозуміти це, треба подивитися виставку Ольги Погрібної у художній залі по вул. Торговій, 2.

Окрім права на правду, мистець має право на, так би мовити, особисту ідентифікацію з героями свого часу, який — той час — відображає у своїй творчості. Маляр, кінематографіст, літератор… Крізь особливу оптику свого таланту він/вона прозірливо бачить те, чого не бачимо ми. Бачить мрію в очах тих, кого змальовує — у важкому обладнанні, в шоломах та бронежилетах, у всьому необхідному — там, де щохвилини чатує смертельна небезпека, де світ стає обертом і земля сама злітає до неба, наче просить у нього захисту.

Вона була там, і не раз. І збирається ще, її «броник» завжди напоготові, й зачекалися у мистецькій робітні і фарби, й чисте ще полотно на підрамнику… Та збирається вона туди не малювати (хай не іронізують художники з цього слова) — це вже опісля, зі свіжими враженнями та спостереженнями, відбитими в пам’яті, то пам’ять серця непроминуща, вона тривка і тривожна. І щоразу, вже повертаючись, вона думає про те, що їй знову потрібно буде роздобути, випросити, придбати для наступної волонтерської поїздки.

Ольга Погрібна… Художниця, котра відроджує вже майже забутий жанр портрета. Згадайте свої відвідини музею чи картинної галереї — хіба не вдивлялися ви у виставлені там великі портрети художників минулого, хіба не спонукала вас гостра цікавість до тих персоналіїв, можливо, що й учасників давніх битв, і чому художник зупинив саме на них свій погляд? Препишна одежа, блиск нагород… Вони, безперечно, є свідченням свого часу. І хтозна, цілком можливо, що по небагатьох роках і відтак надовго ці портрети так само будуть виставлені десь у постійній музейній експозиції, й не лише тому, що творилися в переломний час, уславили себе в тих битвах.

Наш час так само вимагає своїх героїв. І водночас народжує їх. Він вимагає героя в буквальному тлумачення цього слова, героя, котрий сьогодні, в ті самі, може, хвилини, коли ми слухаємо чи дивимось тривожні повідомлення з фронту, дослухаємось до сигналів повітряної тривоги, до жаских вибухів (спаси і сохрани, Господи), вони, її герої, стримують натиск лютого ворога.

Але тут, на її картинах, вони без шоломів і бронежилетів, їхні лиця світяться добром і щирістю, багатьох з нас вони, можливо, надихають, позаду в кожного — особиста мрія, чи його довоєнне мирне життя. Й саме це є, мабуть, основним у тих портретах. Ось як сказала про це на відкритті виставки мистецтвознавець Анна Носенко:

— Кожен час має свого героя. Ми бачимо у цих портретах і тематичних композиціях, що сьогодні якраз той час, коли нам потрібен герой. Цими героями стають люди, які тримають фронт. Це особливі портрети. У них Ольга створює особливий образ кожного. Ви бачите не тільки зображення самого персонажа, його характеризує і наповнює те оточення, яке вона створює, тобто: пейзаж і портрет. І це є сьогодні знаковим. Багато хто зображує зараз цю тему. Але художниця безпосередньо з цим пов’язана, вона цим живе, відчуває на особистому досвіді і власною душею. В її пейзажах теж ми бачимо особливий колорит — у кожній роботі вона обирає кольорову гаму саме для того мотиву. Тобто нема повторюваності, а є впізнаваний колорит Ольги Погрібної.

Час обирає своїх героїв. І час надає право правдиво увічнити їх для майбутнього. Свого і нашого майбутнього.