Нещодавно у PinchukArtCentre відкрили масштабну виставку «Олександр Ройтбурд. Теорема влади», що зібрала роботи художника з приватних колекцій — від зовсім ранніх, початку 1980-х, до останніх його творів. Експозиція, поділена на п’ять залів, зайняла два поверхи артцентру. Структурована за різними проявами відносин між митцем і владою, вона є розлогим коментарем до постаті Ройтбурда — і як художника, і як функціонера, і як особистості.

Якщо оглядати виставку в передбаченому організаторами порядку, то входиш в експозицію через біографічний зал «Влада художника». Він присвячений кар’єрним і соціальним досягненням Ройтбурда: тут зібрані фото, листи й документи з персонального архіву митця. З них можна дізнатися про його численні знайомства з людьми, наділеними владою в різних сферах, і про власний шлях до владних повноважень. Зокрема про те, що він став одним із перших українських художників, запрошених в основний проєкт Венеційської бієнале — це зробив у 2001 році першовідкривач кураторства як окремої професії Харальд Зееман. Або про те, що Ройтбурду довелося виборювати посаду директора Одеського художнього музею — і в цьому його підтримав цілий Культурний майдан в Одесі, до якого долучилося багато впливових персон, як-от експрезидент Грузії Міхеїл Саакашвілі чи мер Львова Андрій Садовий. Про те, що, зрештою, Ройтбурд сам пішов у владу і став депутатом Одеської обласної ради. Чи що він підтримував на президентських виборах Петра Порошенка (й одержав від нього лист подяки) і критикував кандидатуру Володимира Зеленського (який, утім, підписав указ про присвоєння Одеському художньому музею імені Олександра Ройтбурда).

Усі ці персональні й соціальні трансформації розмістились у просторі між двома автопортретами художника, представленими в цій залі: перший 1981 року, коли Ройтбурд був ще студентом художньо-графічного факультету Одеського педінституту; другий — з останніх його автопортретів, де він зобразив себе як владного римського патриція.

Наступний зал називається «Влада культури»: тут представлені твори, що стосуються визначних персоналій з культур різних часів і територій, які мали символічну чи реальну владу впливати на долі людей. Наприклад, ранній графічний портрет Івана Драча — поета й депутата; роботи із серії «Галантна доба Просвітництва», присвячені Сковороді, Гете, Шопенгауеру; твори з образами Будди; символічний портрет Сьюзен Зонтаґ; роботи з «хасидської» серії. Ця мішанина персоналій відповідає хаотичним зацікавленням й енциклопедичній ерудиції самого Ройтбурда. Різновекторну експозицію зали тримає вкупі напруга, яку створює просторо-ве протиставлення раціональності просвітництва та буддистського і єв-рейського містицизму.

На поверх вище розташовані ще три частини виставки. Зал «Політична влада» — паноптикум українських політиків, з якими в той чи інший спосіб мав справу Ройтбурд. Тут є його дизайн для мерчу «Братства» Дмитра Корчинського; відеоробота з ексмером Одеси Едуардом Гурвіцем (яка Гурвіцу дуже не сподобалася); іронічний кінний портрет Віктора Ющенка (відсилає до портрета Наполеона авторства Жака-Луї Давіда); портрет братів Кличків в образі хасидів; багато зображень Віктора Януковича (з виставки «Кодекс Межигір’я», яку курував Ройтбурд). Тут також є картина «Той, хто піднімає прапор», яку художник написав у ніч розстрілу Небесної Сотні, і робота «Передчуття гібридної війни».

У залі «Влада тілесного та підсвідомого» зібрані твори, що працюють з пластикою людського тіла. Ці деформовані й трансформовані тіла повстають проти влади анатомії: шість пальців на кінцівках, тулуб без голови, гіпертрофовані геніталії. Серія метаморфоз і мутацій із циклу «Всекидневният живот в Помпей» представлена трьома роботами; розташовані поруч, вони скидаються на триптихи Френсіса Бекона — ще одного великого трансформатора людського тіла. Робота із серії «Гей готика» нагадує про регламентацію тілесності (пост) тоталітарною державою: якщо вірити організаторам, це була перша картина на тему ЛГБТ, яку глядачі змогли побачити в державному музеї (ідеться про виставку 2001 року в Музеї української діаспори). Деконструює цю регламентацію картина «Ленін» — через сексуалізацію сакрального символу радянської влади.

Завершує виставку зал «Абсолютна влада», присвячений образу Людвіга ІІ Баварського — «казкового короля», що збудував знаменитий замок Нойшванштайн, листувався із Захер-Мазохом, спонсорував Вагнера, мав необмежену владу і зійшов з розуму. 1992 року в Мюнхені, де Людвіг ІІ досі залишається культовою фігурою, Ройтбурд купив усі листівки з його зображенням в одній сувенірній крамниці, зробив з них колажі, а на їх основі написав серію. Гротескний образ монарха без голови, за задумом організаторів, підсумовує оповідь про владу мистецтва і мистецтво влади.

Окремої згадки варті архітектура й дизайн виставки. Вони так само відсилають до різних моментів з життя Ройтбурда на рівні форми, як експозиція робить це на рівні змісту. Наприклад, кольори стін на виставці нагадують відреставровані зали перезапущеного Ройтбурдом Одеського художнього музею; підставки для експонатів, стилізовані під уламки колон з капітелями, натякають на закоханість Одеси у власну вигадану античність; куртини, що відділяють зали, ушановують екстравагантність Ройтбурда та його любов до театральних ефектів. Ці елементи привносять в експозицію особливу драматургію та візуально замикають її в єдине ціле.

Загалом виставка «Олександр Ройтбурд. Теорема влади» — це сильна кураторська робота, що стала результатом тривалого дослідження та збору матеріалів. Та вся її продуманість лише підкреслює велику сліпу пляму: «невинність» виставки щодо місця, у якому вона розміщена. Експозиція згадує безліч владних осіб, з якими так чи інакше був пов’язаний художник, але серед них нема Віктора Пінчука — власника арт-центру, до заснування якого долучився Ройтбурд. А проте, тему влади, зокрема й у сфері мистецтва, постійно порушують у зв’язку з Пінчуком та його інституцією. З останніх прикладів — Венеційська бієнале 2022 року, коли президент України взяв участь у приватному мистецькому проєкті олігарха, але відмовився представити державний проєкт. Так само раніше, у 2019-у, президент підтримав приватний олігархічний проєкт Меморіального центру «Бабин яр», ігноруючи державний проєкт меморіалізації Голокосту.

Проблема балансу влади між державними й приватними інституціями у сфері культури — кричуща, але виставка, присвячена владі, ігнорує її. І це стає слоном у кімнаті, на якого неможливо не наштовхуватись у кожній залі. Це перетворює і виставку, й артцентр загалом на «безпечний острів сучасного мистецтва», який концептуалізував Паскаль Гілен: на ньому можливо все, поки воно не претендує на реальність.

Поза тим виставка «Олександр Ройтбурд. Теорема влади» пропонує цікавий погляд не лише на персону самого митця, але й на історію сучасного українського мистецтва загалом. Чи, принаймні, на історію його інституціалізації — від першої участі в головному проєкті Венеційської бієнале до декомунізаційних настроїв. Ця історія розгортається навколо фігури Ройтбурда як її рушія.

Цікаво, що цьогоріч на нас очікує інший виставковий проєкт, який обіцяє розповісти історію сучасного українського мистецтва через персону художника як її центральну постать. Ідеться про ретроспективу Тіберія Сільваші, заплановану на вересень в Українському домі. І це дуже важливо, що в нас виникають конкурентні (або доповнювальні) наративи історії мистецтва. Зрештою, це також про владу.

Виставка «Олександр Ройтбурд. Теорема влади» триватиме в PinchukArtCentre до 14 липня 2024-го. Куратор — Костянтин Дорошенко, архітектор — Олександр Бурлака.

https://lb.ua.