Прем’єрна вистава «Перевізник» за п’єсою драматургині Анни Яблонської в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. Василя Василька

Вона любила життя і вірила в свій талант, черпала з нього, як зі щедрого джерела, повними пригорщами — наче вмиваючись живою водою, і це було те рідкісне відчуття його наповнености й сили, що вело її шляхами творчости протягом усього відведеного їй недовгого життя… Його продовжують усі ті, кого встигла покликати до життя своєю уявою.

…Укласти угоду зі Смертю.

Перевезти на той берег те, що найдорожче, й повернутися назад, і самому відродитися — для життя, для любови, для відродження віри у справжність…

Скріплений власною кров’ю, цей підпис не має ціни. Зате має велику вагу. Врешті, й велику мету… Досить довго ця інтрига залишається нерозгаданою, тримаючи глядача в напрузі. Хоч, звісно, це не вистава жахів. І головний герой цієї вистави — не міфічний Харон.

Безробітний на ім’я Сторож, схильний до надмірного вживання алкоголю, котрий втратив не одну роботу через цю свою пристрасть, не знав, що то за робота, яку йому цього разу пропонують. Мала значення добра платня. Коли ж відпрацював перший день (вірніше, ніч, бо робота виявилася нічною), категорично відмовився. А потім — погодився. Врешті, перевозити мертвих човном через ріку — теж робота.

І все б воно якось-то тривало. Якби не давнє його минуле. Нікого не обмине любов. Наздогнала вона й перевізника — в буквальному сенсі. І стало перед ним те минуле в усій своїй недомовленості. Надто коли з жахом усвідомив, що в його човні може опинитися незабута кохана. Колись ним знехтувана, відкинута (але не пам’яттю серця), занедбана любов.

Те почуття, з’ясувалося, жило в ньому, не згасало роки. Відтоді, як молодим ще хлопцем, абітурієнтом, не при-йшов на вступний іспит до інституту, щоби вчитися, до слова сказати, на… письменника. Не повірив своїй любові. А вона чекала саме його, вона вірила, що прийде, нарешті, справжній чоловік. Її ідеал. Хоча, звісно, таких не буває.

А може, буває? Актор Максим Лапко мусить довести цю неспростовну істину. І доводить, долаючи в цій ролі всі сумніви та хитання. Людина, яка не повірила колись у свою справжність, врешті, таки переходить у цю категорію. Він творить образ дещо контроверсійний, в який мусимо повірити — і віримо, зрештою, до якого треба дотягуватись його герою. Психологічно вивірений, точний у найважливіших для цієї ролі сценах, у діалогах та монологах. А це, передовсім, саме ота, по бездарно прожитих роках, зустріч з любов’ю своєю — Ольгою. З її — своєю власною, рідною розумницею-донькою. Отим розбалансованим життєвою невлаштованістю підлітком зі ще не розтраченою природною стійкістю.

Він не прийшов тоді, а вона чекала, вірила, що є в житті справжні чоловіки і що він — саме такий, її ідеал. Ця віра була вбита. І життя пішло шкереберть. В обидвох. Вона сподівалась, що прийде справжній — не прийшов ніякий. У підсумку — падіння з третього поверху , не випадкове, з відчаю, безвиході…. Лікарня. Безнадія.

І ось другий акцент — про важливість не спізнитися на свій, можливо, найголовніший у житті іспит. Важливість не розумом — серцем — відчувати цей життєво важливий крок. Від скепсису до повного і цілковитого розуміння. Оце навернення до любови разом з усвідомленням своєї відповідальности за маленький світлий росточок у душі — його доньку, — це, либонь, найважливіше у виставі. Йдеться про те, що кожна людина може повернутися, варто зробити лише крок. І якраз Електричний Стовп (артистка Ірина Шеляг), який, розуміючи головного героя, допомагає йому пізнати себе, врятувати свою любов, а з нею — доньку. Не надто великою, але одною з важливих ролей актриса доносить житейські і філософію, і мудрість. Зіграти роль на ім’я Електричний Стовп у такій п’єсі — це таки щось.

Ще один акцент у виставі — неповнолітня донька (актриса Анастасія Матусевич). Від її з’яви і до порозуміння з батьком, якого, врешті, визнала, вона цілковито міняється і стає немовби місточком поміж ним і матір’ю. Дуже природний і майже сучасний (родом із 1990-х) образ.

Врятувати кохану будь-що. Але як? Отим човном, перевізши її на той берег. Врятувати, звісно, удвох з донечкою. Бо що ж іще вирятовує нас, тримає у цьому житті, як не любов і діти? На цьому і, виходить, так само на тім світі. Знайти її на тому березі, де мовчазні сліпі постаті в капюшонах підтягують човна і притьмом забирають прибульця. Прикинутись мертвим, забрати в човен і — до берега життя. До берега любови. Де Смерть обмежена у своєму всесиллі, бо любов — сильніша Смерти. Без сумніву, вона свого добере. Греби, дитино, швидше, поміж страхом і рішучістю.

І тут варто знову згадати: колись, коли ще не був Сторожем, він не прийшов на вступний іспит. До неї. То був, без сумніву, найголовніший екзамен у його житті, в його долі. Не знав про те, гадав, що не потрібен їй. Мусив відчувати, як вона чекає на нього. Пересилити себе… То мусить пересилити зараз, тепер уже рятувати і любов свою, і рідне їхнє дитя. Вже майже дорослу людину, котра усвідомлює, що знайшла батька, що ледь не втратила маму, і всіма силами своєї ще незміцнілої душі прагне зберегти його в своїй долі, в своєму житті. Зберегти маму. Зберегти, врешті, їхню любов. Ту любов, котра, властиво, єднає усіх трьох. Усіх трьох разом з нами всіма і кожного зосібна.

Дивовижна драматургія Анни Яблонської… І режисура Олександра Самусенка, динамічна, вигадлива, гідна цієї драматургії. Ці філософські екзерциси змушують нас до одкровення із самим собою, коли зринає в душі найсокровенніше. Тим одкровенням, яким поділишся хіба з найближчою, найдорожчою душею. Без якої життя — не життя.

Така от світла, в другій своїй половині, вистава. Попри жахоту човна та жаскі діалоги в ньому, попри страхітливі постаті в хітонах, котрі довгими баграми хутчій витягують човен на свій похмурий берег. І навіть попри Жінку з косою. Усе ж бо воно поряд у нашому неспокійному — нескінченному з погляду любови — житті.

До речі, цієї неділі, 24 березня, Український театр запрошує глядачів на «Перевізника».