Компетентно поговорити про давній період історії української мови доволі складно, оскільки достеменних знань із цього приводу вкрай мало. Натомість, не маючи певної інформації, люди часто вмикають фантазію.

«Історичній Свободі» (проєкт «Радіо Свобода» https://www.radiosvoboda.org) вдалося поспілкуватися на цю тему з Віктором МОЙСІЄНКОМ — істориком мови, членом-кореспондентом Національної академії наук України. Зараз він — молодший лейтенант Збройних сил України з позивним «Професор».

— У нас нема фонетичних записів, як люди говорили, скажімо, в ХІ — ХV століттях. Писемна мова тоді була церковнослов’янська, її ще називають староболгарською чи старослов’янською, яка не була відповідною до розмовної. То як ви досліджуєте староукраїнську чи то руську мову?

— Своя мовна минувшина — це питання хвилювало і хвилює кожну націю. Справді, щоб проаналізувати і дослідити структуру сучасної мови, достатньо взяти диктофон і записати. Для ХІХ століття маємо масу записів, які зробили під час експедицій — записав, зафіксував, проаналізував. А що робити і як це відповідно зрозуміти, що було в ХІ — ХІІ століттях?

Матеріал для того, щоб усвідомити своє мовне минуле — це діалектне мовлення, архаїчні діалекти і, без сумніву, писемні пам’ятки. На щастя, в нашій українській історії збереглося дуже багато писемних текстів, які засвідчують мовну присутність українців, щонайменше, від середини ХІ століття.

Стосовно тих писемних пам’яток нема дискусій щодо їхньої автентичності й оригінальності. Переважно це були тексти церковнослов’янської мови української редакції. І незначна частина, але все-таки — це світські тексти. Це написи на різних предметах, на стінах церков — графіті, які дають картину того, як говорили русини-українці.

Наприклад, коли в ХІІ столітті ми читаємо зі стін Софії Київської: «О, горе тобі, Андрониче, ох тобі, небоже! Чому єсі зло своє створіл, то не відає нікто же». Або: «Мати, не хотячи дитича, біжа геть. Бог, не хотя чоловіка, бідами кажет». Отже, коли ми почитаємо такий текст — тлумача не треба. Це справді реальна, жива мова того часу.

Інше величезне джерело дослідження — це тексти церковнослов’я-нські, які потрапили на наші землі від запровадження християнства.

І від середини ХІ століття ми маємо оригінальні пам’ятки, в яких наші переписувачі іноді допускали в цю, так би мовити, матрицю церковно-слов’янську, очевидно, болгарської редакції, яка прийшла на нашу землю, хоча не обов’язково з болгарської редакції — могли бути ще сербські, моравські. А тут уже наші писці в Києві у скрипторіях, лаврському і княжому, переписуючи книги, утверджували оту першу українську рукописну норму, яка потім пішла на всю Русь.

— Давайте уточнимо, як коректно називати тодішню писемну мову, що була на Русі? Старослов’янська? Чи як?

— Найдавніші зразки, те, що я читав, наприклад, «О, горе тобі, Андрониче!..», — це давня українська мова, яка була в ХІІ столітті.

Якщо ми читаємо, наприклад, тексти з «Ізборника Святослава», то там писець, переписуючи, вживає такі словосполучення: «образ протягся» або: «в праздник вербний». Уже тоді так називалася Вербна неділя. Або: «од гори до долу». Подивіться, який вислів! А це 1076 рік!

Отже, тексти церковнослов’янської мови, які прийшли з півдня слов’я-нського світу, — це церковнослов’я-нська мова української редакції.

— Саме української, не руської?

— Руська редакція, а далі треба уточнювати: це українська, білоруська чи новгородська редакції. А від ХІV століття це вже може бути і московська редакція. Тому що московських текстів до ХІV століття знайти — дуже годі, щоб вони були однозначно не дискусійні. Натомість від ХІ століття можна відділяти північно-руську редакцію або новгородську і південно-руську редакцію або українську.

Ми говоримо зараз про південно-руську або українську редакцію церковнослов’янської мови, яка була ветована російськими вченими. Оскільки московська редакція до ХІV століття взагалі ніяк не проявлялася, то була запущена ідея назвати це все спільним набутком — «східнослов’я-нським», «давньоруським». Мовляв, просто «давньоруська редакція». Не українська, не білоруська, а «загальноруська».

— Ви згадали графіті Софії Київської. Є інший приклад — новгородські берестяні грамоти. Хоча берестяні грамоти і в Україні зустрічаються, але дуже мало. Натомість у Новгороді кращі умови для їхнього зберігання в ґрунті. Якщо порівняти українські графіті та новгородські берестяні грамоти — в обох випадках прості люди щось там цвяшком дряпали, а не якісь книжники — то це одна чи різні мови?

— Новгородські берестяні грамоти — це величезна біда для російських учених. Коли російський академік Андрій Залізняк глибоко вивчив новгородську писемність і ґрунтовно простудіював найдавніші грамоти та грамоти ХІV століття, то прийшов до висновку: загалом усе розвивалося так, що якби Московія не завоювала Новгородську республіку, то все йшло до того, що це була б окрема мова й окремий народ, як білоруси й українці. Бо тоді це були різні народи, різні культури і мови.

— Чеський вчений-славіст Павел Шафарик навіть у ХІХ столітті новгородців ставив окремо…

— Виразних особливостей і рис у новгородських писемних пам’ятках ХІІІ—ХІV століть стільки, що ніхто не заперечує окремішність розвитку, після розпаду праслов’янської мовної єдності, новгородської мови. У ХІІ—ХІV століттях вона однозначно розвивалася як окрема мова, як білоруська й українська.

Про Московію до ХІV століття дуже важко сказати. Бо писемних джерел, які підтверджують або заперечують, чи була тоді окрема слов’янська мова на теренах Московії чи то Залісся — годі!

Натомість про Новгород точно кажемо. Про Галич і Київ — точно кажемо, про Полоцьк і Смоленськ — так само. Смоленськ до Московії ніякого стосунку не має. Це Білорусь.

— Зараз — має…

— Зараз має. Але на ХІІІ—ХІV століття — це центр формування білоруської мови. Чим глибше у глибину віків, тим протиставлення між цими слов’янськими мовами було менше. Чим ближче до наших днів, то, зрозуміло, відбувалися певні нюанси, які увиразнювали і диференціювали, десь протиставляли певні мовні особливості, які були характерні для нащадків давніх слов’ян.

— Давайте простіше скажемо: мешканець Галича зрозумів би мешканця Новгорода в ХІІ столітті?

— Певною мірою, зрозумів би. Тому що ці контакти однозначно були. У новгородській писемності дуже багато південно-руських чи то українських мовних особливостей. Наприклад, на місці «ь» дуже багато у новгородській писемності написань «і». Наприклад, «дід» — не через «ь» а через «і».

— Отже, в ХІІ столітті в Галичі і в Новгороді говорили мовами різними, але близькими…

— Досить таки близькими, щоб розуміти одне одного. Так само, як і в Полоцьку таке розуміння могло би бути.

— Є така «Велесова книга», і певне коло її адептів стверджує, що це автентичний документ ІХ століття. Кажуть, що це написано не церковнослов’янською, а тією слов’янською, якою справді тоді говорили…

— Нам, українцям, треба перестати дивувати світ. Ми і так його дивували дуже часто у різних ситуаціях. Дай Боже, щоб ми приємно дивували. Тут «Слово о полку Ігоревім» — до кінця не можна поставити крапку, стоїть кома. Бо половина науковців категорично не сприймають, що така давня пам’ятка була, а інша половина вважає, що все-таки оригінал цієї пам’ятки колись був, але загубився. Ці два фронти зійтися не можуть. Головний аргумент — нема оригіналу, навіть списку того, який Олексій Мусін-Пушкін нібито тримав у руках і потім скопіював. А Мусін-Пушкін знатний фальсифікатор був! Отже, якщо через його руки пройшов цей список — хтозна-хтозна.

Але є й інша сторона: авторитетні дослідники стверджували, що таку пам’ятку підробити у ХІХ столітті не міг ніхто. Тобто є ціла низка аргументів на користь того, що така пам’ятка була.

Отже, про «Велесову книгу»: з того, що є, там звести все докупи просто неможливо. Там все розпадається абсолютно. Це так, якби взяти мій військовий картуз, кинути сюди чеське слово, болгарське, білоруське, новгородське, українське, хорватське слово — і все змішати. Яка це буде мова? Все перемішано.

Тобто якщо зважити на набутки історичної медієвістики, історичної лінгвістики, то «Велесова книга» в ці традиції просто не вкладається ніяк. Читаючи те, що на сьогодні представлено — а це одна нібито фотокопія тієї дощечки, а решта все нібито переписано від руки — його докупи звести неможливо.

— Це якась суміш різних слов’янських мов?

— Так. І якоїсь міфології теж від різних слов’ян взято.

— Серед вашого наукового доробку є праця «Проста мова» в Україні та Білорусі в ХVІ столітті». А яка була «проста мова»? І чи не свідчить така назва про те, що в Україні та Білорусі була якась дуже подібна мова? Чи все-таки там були різні мови?

— «Проста мова» — це та, якою послуговувалися на той час наші предки: русини-українці й русини-білоруси. Москвини сюди не стосуються. А оті русини, які опинилися волею долі у Великому князівстві Литовському (ВКЛ), а потім білоруси залишилися у ВКЛ, а русини-українці змінили юрисдикцію. Свою мову вони називали «руський язик», «бесіда руська», «молва руська», «діалект домашній», «молва проста», «проста мова», «простий язик». Усі ці терміни йшли якби на противагу до тогочасної церковнослов’я-нської мови, яку наші предки називали «язик словенський». «Язик словенський» — це було щось вище, яке було для церковного вжитку.

— «Проста мова» в документах була, десь фіксувалася?

— Литовська метрика, грамоти князівські, значною мірою тогочасна поезія — це написано тогочасною «простою мовою». Скажімо, поезія представлена досить широко.

Наприклад, «Духовний заповіт» Василя Загоровського, який він написав після турецького полону. Зберігся оригінал — це такий неймовірний гімн-пам’ятка для нащадків-українців, як треба виховувати своїх дітей. Серед іншого, щоб вони не цуралися руської мови. Тобто «простою мовою» називали на той час, і ми можемо називати, тогочасну літературно-писемну мову на теренах України і Білорусі.

У принципі, вона кардинально не відрізнялася. Лише в писане десь у Вітебську чи Полоцьку, зрозуміло, потрапляло більше місцевих білоруських особливостей. А в писане на теренах Львова, Кам’янця, Житомира, Полтави — більше проникало елементів, так би мовити, тогочасної мови місцевих українських. Відповідно можна говорити про варіанти «простої мови» — білоруський і український.

— Три-чотири століття тому українська і білоруська були ближчими одна до одної, ніж зараз?

— Без сумніву, ближчими були. І взагалі, українська і білоруська мови лікоть до ліктя, плече до плеча поряд ішли. Структури цих мов най-ближчі між собою, якщо порівнювати між всіма слов’янськими мовами. Значно далі російська мова йде.

— На мовознавчі дослідження війна який відбиток накладає?

— Ми воюємо за нашу спадщину, за нашу землю. Я обов’язково вкладаю в це питання культури і мови. Без цього не може бути.

— Війна якось змінила ваші наукові уявлення, пріоритети?

— Вона лише підтвердила таке: якщо активна фаза цієї війни припиниться, призупиниться або завершиться нашою перемогою, то після цього почнеться величезна війна за культуру, за мову.

Бо як ви собі уявляєте, щоб зараз російський вчений-гуманітарій або російський вчитель погодився з тим, що Московія — це не Русь? Відповідно, їм треба досліджувати свою історію. Або «Повість минулих літ» — це явище українське, а до них списки прийшли. Погодиться хоч один росі-йський вчений?

— Дехто з тих, хто виїхав — може погодитися. А ті, що в Росії залишаються — не погодяться.

— Думаю, що й ті, що виїхали, не погодяться. Тому що це їм треба погодитися з тим, що вони — Московія, а тут — наша земля, культура і мова. Росіяни просто згаяли неймовірно багато часу, досліджуючи білоруське й українське як своє — росі-йське, повністю занедбавши костромське, вологодське, московське, тульське, рязанське...

Що, в Рязані не було своєї культури? Що, на теренах Костроми не було своєї культури, своєї мови, своїх звичаїв та обрядів? Були! Тільки росіянам воно абсолютно не подобалося. Їм подобалося білоруське, їм подобалося українське.

— До речі, у ХVІІ столітті багато книжників приїхали до Москви з Києва, з Білорусі. Той же Симеон Полоцький дітей царя вчив. Наскільки сильний вплив на формування сучасної російської мови вчинили люди, які приїхали з території України і Білорусі?

— Дуже потужний вплив!

Але на теренах Білорусі й України літературні мови базуються на народно-розмовних діалектах, а на теренах Московії якось так сталося, що місцеве слов’янське — не пробилося. От питання, як це так: місцеве слов’янське населення на теренах України крізь церковнослов’янський фільтр пробилося, місцеве слов’я-нське білоруське — пробилося, а місцеве російське — потонуло?

— Потонуло в чому?

— У церковнослов’янській, староболгарській за походженням мові, з домішками українського, білоруського, новгородського... Тут я нічого не відкриваю, про це дуже багато говорили і самі російські вчені. Але потім це їм не сподобалося і десь, очевидно, прийшли і сказали: стоп, як це так — в Україні на основі місцевих діалектів літературна мова постала, в Білорусі — також. Треба і нам щось таке придумати!

Але думати не було чого. Тому що наші розмовні риси, діалектні риси проявлялися у цій церковнослов’я-нській редакції вже від ХІ століття, а в пам’ятках московських такі риси, які можна вважати місцевими, — десь лише від ХІV століття.