Катерина Маляр щодня комплектує бойові аптечки й медичні наплічники, призначені для надання першої допомоги пораненим. Надіслані вчасно, вони рятують українських військових. Тому у волонтерки нема вихідних чи днів відпочинку: кожна година для неї — це змагання навперейми з часом, щоб зберегти якомога більше життів.

Кожен день — це боротьба за життя

Її день починається з ранкової кави і приготування сніданку для родини.

— Прокинулася, випила кави. Якщо це шкільний день, то взяла дітей в оберемок, обняла, поцілувала і відправила шкільним автобусом. А далі у будь-якому випадку починаються трошечки домашні справи: попрати, приготувати… Бо нас багато: батьки, я, чоловік, діти.

На хатню роботу намагається витрачати мінімум часу, адже щодня вирушає у місто, щоб відправити зібране «Новою поштою». Це обов’язково. Там же отримує необхідне для комплектації наступних аптечок.

Телефонна жінка

Для Катерини робота волонтера — це місія, яку вона виконує із завидною упертістю, адже знає: кожен день затримки може коштувати комусь життя.

— Тобто комплектуєш на сьогодні і знову їдеш відправляти. Бо один день затримки — і хтось може втратити життя. Я не допускаю затримок, навіть якщо в мене є дві, три, п’ять аптечок — все одно відправляю. Якщо ти можеш скласти сьогодні й завтра відправити, ти мусиш це зробити. Тому що час не жаліє і не чекає: війна.

За словами Катерини, багато часу займає й робота у телефоні: логістика, збір коштів, спілкування з військовими та іншими волонтерами.

— Я — телефонна жінка, — каже з посмішкою. — Мені допомагають мої діти й чоловік, але все одно дуже багато роботи… Я не можу відповісти комусь «ні», бо розумію, наскільки потрібна допомога на фронті.

Багато телефонних дзвінків отримує і від незнайомих військових. І це зрозуміло: вони передають один одному її номер як надійної людини, котра завжди виконує обіцяне.

— Щоденно отримую щонайменше п’ять-шість дзвінків чи повідомлень з проханням допомогти. Це навіть не обговорюється. Мій номер уже знають і командири бригад, і начмеди. Я вже звикла до такого. Хлопці діляться контактами. Часто, бувало, хтось дзвонить мені й каже: «Я зустрів такого-то на «Новій пошті» — він отримав аптечку. Дав ваш контакт, чи можете допомогти й мені?».

Початок волонтерства

Катерина Маляр розповіла, що її волонтерство почалося із 2014 року. Хоча воно не було таким активним, як тепер.

— Займалися в основному ми з моєю родиною, батьки. Допомагали хлопцям: то авто купували, то гроші на продукти давали. Звісно, це було не так, як зараз відбувається...

Все змінилося з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну.

— Ми проживали на той момент в Одесі. У день повномасштабного вторгнення прокинулися о п’ятій ранку від страшенного вибуху, бо приліт був десь біля нашого будинку, там тоді їх багато було. Але й навіть на думку не спало брати дітей і кудись їхати. Хоча тоді, знаєте, ми кілька днів перебували в шоку: сиділи перелякані, ніхто не відав, що буде далі. Всі виїжджали, черги на кордоні. Я сказала: ні, я нікуди не поїду, допоки можу бути тут, залишатимуся в країні. Взяли дітей, якісь перші необхідні речі, забрали хом’яка і поїхали до бабусі й дідуся в Плоске, де зараз і перебуваю.

У березні (2022 року — Ред.) почали допомагати конкретно хлопцям з нашого села, які були військовими. Шукала і передавала все, що вони потребували. Часто переганяли авті-вки. Коли ще Херсон був окупований, їздили туди. Машини комплектували, запаковували продуктами, медпрепаратами. Пораненими у шпиталях почала займатися пізніше, вже влітку 2022-го, коли їх ставало дедалі більше. Закуповувала ліки, знеболювальні… І все це ми розвозили по шпиталях. Виводили на прогулянку хлопців у колісних кріслах.

Аптечки й наплічники — задля порятунку

— Один мій улюблений парамедик, військовий, капелан, прекрасний пан Микола запропонував мені допомогти йому скласти аптечку. І з того моменту почалося формування бойових аптечок. Саме він втягнув мене у takmed (тактична медицина — Ред.). Пояснив, що обов’язково мають бути сертифіковані комплектуючі, що все — за стандартом НАТО, за протоколом. Тому тепер я дуже гарно розуміюся на аптечках і медичних наплічниках, — пояснює Катерина Маляр те, як зосередила свою волонтерську діяльність саме на цих украй необхідних захисникам речах, що рятують їхні життя.

Медична тематика близька Катерині, хоча за освітою вона вчителька молодших класів, психологиня.

— Ще до початку повномасштабної війни я ходила на курси з надання першої домедичної допомоги. У мене — двоє маленьких дітей. Вважаю, що треба знати, як поводитися в разі якихось нещасних випадків з малюками. Пам’ятаю, як у нас прямо у дворі, на дитячому майданчику, хлопчик спускався з гірки з цукеркою в роті і подавився нею. Маленький, зо три роки йому було. Дитина впала, а бабуся, яка була з нею, на жаль, тільки плакала й нічого не могла зробити. І я, знаючи з курсів, яким методом виштовхати той льодяник, врятувала хлопчика. По спині не можна бити в жодному випадку! Потім навчалася наданню допомоги при ДТП. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то й питання не виникало, чи треба навчатися наданню допомоги при якихось критичних кровотечах. Я відвідувала курси, де нас навчали військові медики, які «на нулі» надавали допомогу пораненим. Їздила і в Дніпро, і в Одесі була. Зараз планую поїхати до Києва — там проводитимуть курси госпітальєри. Бо навіть багато чого вміючи, впевнена, що буде дуже-дуже предостатньо питань, відповідей на які я не знаю, але хочу знати.

Тактична медицина доступна всім

Своїми знаннями з тактичної медицини Катерина Маляр поділилася з активними учасниками руху «Сіточки в Балті», провівши майстер-клас. Це стало відкриттям навіть для тих, хто був обізнаний з наданням першої медичної допомоги, бо з’ясувалося, що в деяких ситуаціях потрібно діяти не так, як колись навчали, а як показала практика бойових дій.

— Це досвід вже воєнних дій… Ефективнішими є ті методи, які практикують у Європі, Америці, а не те, чому колись нас вчили в Радянському Союзі, — пояснила Катерина. — Тепер уже й ми настільки потужні у цих знаннях, що справді можемо навчати інших. Війна, звісно, це погано, але у нас зараз будуть най-крутіші інструктори з тактичної медицини, найкрутезніші бойові медики і взагалі дуже крута тактична медицина. В Україні навіть виробництво військової амуніції нині — на світовому рівні. Не так, як було у 2022-у. Виросли за два роки. На жаль, ціною великих жертв.

Ще й куховарка

Чи вистачає Катерині часу на сім’ю? На жаль, не завжди.

— Волонтерство забирає дуже багато часу. Діти, звісно, страждають через те, що менше уваги приділяю їм. Батьки на мене спочатку трохи сердилися. Розуміючи важливість справи, казали: якщо займаєшся волонтерством, то хоч трошечки включайся, допомагай хазяйнувати вдома. Але зараз вони вже звикли і, мені здається, навіть пишаються мною

І все ж таки у розпал польових робіт Катерина беззаперечно допомагає батькам. Зокрема, готує їжу для жниварів.

— Мій батько — фермер. Тож коли починаються жнива, ми всі активно долучаємося, вся сім’я. І це навіть не обговорюється. Коли хлопці (комбайнери, водії КамАЗів тощо) — у полі, їх потрібно годувати смачним борщем і смачною кашею. Літо — дуже важкий період. А потім починається вересень-жовтень, коли збирають соняшник та кукурудзу. І знов багато в полі роботи...

— Після міського життя важко було пристосовуватися?

— Призвичаюватися було легко: просто повернулася — і все. Я ж — із села і дуже пишаюся цим. Люблю своє село.

Одна команда

Катерина продовжує свою волонтерську роботу, знаючи, що кожна аптечка, кожен наплічник може врятувати життя українського воїна. І гордиться тим, що її діти ростуть патріотами й також волонтерять, що розуміють цінність людського життя й готові допомагати іншим.

На запитання, що мотивує на волонтерство, відповіла:

— Я знаю одне: сьогодні ми в тилу, просто не можемо нічого не робити, коли інші нас захищають. Потім, коли закінчиться війна, діти питатимуть: мамо, а що робила ти, де була? Я не хочу, щоб мені було соромно. Тому активно включила дітей у своє волонтерське життя. І навіть мій малий (син Тимофій. — Ред.), який так мріяв про хороший професійний бінокль, на початку повномасштабного вторгнення без проблем віддав його військовим. Багато таких речей, яких потребували хлопці, ми віддавали. Ноутбук, планшет, телефон... Діти свої гроші, які наколядували, наспівали, чи бабуся дала на якесь свято, день, народження тощо, всі повіддавали. Донатять: на тобі, мамо, 500 гривень на аптечки, аби ти не плакала… І я їх беру. Так і долучаються до цієї справи.

Діти доросли до такого віку, що вже стали першими моїми помічниками. Якщо мені потрібно скласти медичний наплічник чи ту ж бойову аптечку, то старша донька обов’язково це робить зі мною, бо знає, для одних рук це займає дуже багато фізичного часу. Якщо у планах укомплектувати 30 аптечок, то одній людині це дуже важко. Можна витратити всю ніч, щоб усе це правильно зробити. Донька збирає їх на рівні зі мною, знаючи вже абсолютно все: де що лежить, як називається, скільки чого підготувати. Якщо я десь у від’їзді й терміново потрібна аптечка, можу зателефонувати: «Ксеніє Іванівно (донька. — Ред.), терміново потрібно скласти аптечку», і вона піде й зробить це так, як я. І я не переживатиму, що там щось не так. Тобто вона у мене дуже розумничка і дуже велика помічниця. І для Тимофія, хоч він і менший, теж знаходиться робота: запарувати медичні рукавички по дві штучки, розкласти коробки, розсортувати Pill-pack тощо. Pill-pack — це ліки, які потрібно випити одразу після поранення.

Вони розуміють, наскільки важлива наша робота, і допомагають мені з радістю. Ми — одна команда. Звичайно, діти хочуть погратися, побігати на вулиці, але ніколи не скажуть мені, що не допомагатимуть, не робитимуть. Я, певна річ, намагаюся їх за це чимось заохочувати.

Вчорашній день

Як не важко, Катерина встигає приділити час дітям, адже для неї важливо, щоб вони отримували належну увагу, а влітку добре відпочили.

— Все встигаємо. Після Балти і поштових відправлень ми ще нарвали вишень у садку, — розповіла вона про свій вчорашній день. — Встигли ще й в Арчепитівку, в сусі-дню громаду поїхати. Бо — літо! І хоч у дітей мама — волонтерка, все одно треба займатися їхнім відпочинком. Тому ми вчора із чотирнадцятої до вісімнадцятої у басейні були. Надзвичайно красиве місце, база відпочинку прямо на річці. Там — будиночки для відпочинку, альтанки, катамарани, «банани», водні мотоцикли… Все — доступне. Це прекрасне місце має назву «Садиба на Кодимі». І розташоване поряд, за 20 хвилин їзди з Плоского… Я взагалі люблю подорожувати Україною. У багатьох місцях побувала. Для мене не було якоїсь проблеми посадити дітей на заднє сидіння у машину і кудись поїхати. Вони в мене в дорозі росли.

Маріуполь

Не раз подорожували й до Маріуполя, звідки родом матір Катерини — Марія.

— Маріуполь на Донеччині для мене є рідним. І це мій великий біль. Я знаю там майже кожну вуличку, і діти мої там були — возила їх до їхнього прадіда… Тож, звісно, важко зараз, дуже важко…

Катерина розповіла, що її мама — етнічна гречанка і що материні рідні пережили чимало важких часів

— Я навіть грецьку трошки знаю. Так, порахувати, віршики почитати — мама навчила. Її батько й мати — греки. Були часи, коли їх переселяли, як і кримських татар…

— А як вона опинилася в Плоскому?

— Мій батько (Григорій Загородній. — Ред.) — із Плоского. Вони разом з мамою навчалися в аграрному інституті. Потім тато її забрав сюди, до себе. Але мамині рідні залишилися в Маріуполі. І, на жаль, мамин батько, мій дідусь, помер уже в окупованому місті. Мама не змогла туди поїхати, навіть поховати його.

Катерина Маляр розповіла, що материні серце й думки — з Маріуполем. Тому, дізнавшись, що в Києві, на території ВДНГ, відбудеться грецьке свято — Панаїр, захотіла туди поїхати.

— Я підтримала її. Це був благодійний фестиваль грецько-української культури. Свято відзначали за давніми грецькими традиціями. Зрозуміло, що ні в Маріуполі, ні деінде, де проживають етнічні греки, цього зробити не могли, відтак обрали Київ. Туди з’їхалося багато вимушених переселенців. Мама була дуже задоволена поїздкою. Уявляєте, вона там зустріла голову сільської ради з того села, де вона народилася. Вона так плакала, бо їй, правда, важко. Але й була дуже щасливою, що з багатьма побачилася, поспілкувалася… Так трапилося, що мама побувала в Маріуполі, у рідних, перед самим повномасштабним вторгненням. Повернулася 19 лютого, а 24-го почалося… Мала їхати трошки пізніше. Якби обставини склалися інакше, то хтозна чи змогла б звідти повернутися… Вона знає, що туди вже не повернеться…

Те, що засмучує і надихає

Найбільшим болем, за словами Катерини, є те, що вона не може допомогти всім, хто потребує. Її серце розривається, коли дізнається про загибель захисників, яким не встигла відправити необхідне.

— Найбільша радість і найбільший сум — це хлопці, — каже вона. — Дякую, що передали», «Дякую, тепер у нас все є», «Дякую, ми вийшли», «Дякую, ми вижили», «Дякую. Я врятував хлопчика вашим рюкзаком»... Саме з таких повідомлень я набираюся натхнення, сил і йду робити це далі.

Зворотний зв’язок

— Які емоції отримуєте від спілкування з військовими?

— Емоції… Більше сумних. Тому що, знаєте, коли передружилися, перезнайомилися, а потім… У хлопців завжди є така фішка: після перемоги вип’ємо кави, познайомимося… Але, на жаль, дуже багато з тих контактів, які в мене є… їх уже нема…

Волонтери опікуються якимись певними бригадами, батальйонами більше, ніж іншими. Тобто у нас є таке: мої хлопці, твої хлопці. Це нормально. І коли ти лайкаєш до цих своїх хлопців, яких ніколи не бачила, просиш написати відгук, вони зазвичай просто ставлять «плюсики». Для мене це сигнал, що з ними все добре. Але часом тих «плюсів» нема. Потім чи дружина, чи мати пишуть мені слова подяки за допомогу, сповіщаючи, що, на жаль, вчора було дев’ять днів, 40 днів… Я часто плачу вечорами, бо когось з хлопців втрачаю...

Фейсбучні друзі

Опустити руки не дають і фейсбучні друзі, які стали незамінними помічниками у волонтерській діяльності Катерини Маляр.

— Спочатку я була одна. Я вам чесно кажу, ніяких помічників у мене не було. Тепер нас багатенько, ми відносно потужна сила. Просто люди побачили, що я роблю і що це справді приносить користь. Чи просто таку довіру, знаєте, вже набула у людей: у мене з’явилися помічники — друзі з Фейсбуку. Хоча ми ніколи не бачилися, але вони почали брати невеличкі збори на себе. Тобто якщо у мене, наприклад, в аптечку йде за списком 12 комплектуючих, а я повинна збирати не на одну і навіть не на десять аптечок, мої помічники беруть на себе збір на якусь одну комплектуючу чи закуповують її. Мені для 20 чи 30 аптечок це дуже-дуже велика допомога.

— І це люди, яких ви не бачили в очі?

— Так. Це такі мої фейсбучні друзі… Знаєте, від війни є одна користь: вона познайомила мене зі справжніми, прекрасними людьми і відсіяла непотрібних. У мене були друзі, з якими я спілкувалася ще до початку повномасштабного вторгнення, і які нині не розуміють того, чим я займаюся й навіщо це роблю. «Нащо воно тобі треба? Живи собі спокійно і все. Хлопці вирішать». Так, без нашої допомоги хлопці вирішать, але не так. Є такі запити, яких від держави просто не дочекаєшся.

— А ви самі як пояснюєте своє прагнення до волонтерства?

— Волонтер — це «хвора» людина, яка весь свій вільний час віддає чужим людям. Від цього страждають моя сім’я, мої діти. Але я намагаюся якось тримати баланс. Звісно, не завжди виходить. Та хлопці прямо кажуть, що без волонтерів вони не справилися б. Для прикладу: моя найболючіша тема — аптечки, якими займаюся. Чому це роблю? Тому, що всі аптечки, які видають військовим, ставляться на їх баланс. Один раз і «назавжди», бо через незрозумілі причини вони повинні їх потім повернути. Хоча аптечка — це розхідний матеріал і, в принципі, має автоматично списуватися. Якщо йдеш на якесь завдання, навіть при невеликому ушкодженні мусиш використати бинт, не кажучи вже про щось серйозне. У мене навіть одні й ті ж хлопці через два-три місяці, через пів року (дай Боже, щоб залишалися живими) знову просять аптечки. Бо використали ту, що була, або, виходячи з позиції, загубили її, чи вона згоріла, чи не встигли взяти із собою... Це ж війна!

Незламні

— Я розумію, що у людей ресурс теж вичерпується. Але що б там не було, мені намагається допомагати певна кількість людей, певне моє коло, — сказала на завершення нашої розмови Катерина. — Підтримують і самі військові, коли повідомляють, що відправлений мною медичний наплічник врятував купу людей, що якби не наплічник, то хтось не ви-йшов би з позиції.

Один день з Катериною Маляр показав, як важливо мати підтримку родини та друзів, особливо в складні часи. Її історія — це лише один з багатьох прикладів незламності та відданості своїй країні у вигляді допомоги захисникам, які її там, на передовій, потребують.

Людмила ШЕЛИХ.

Новинар.City.

НА СВІТЛИНІ: зранку — на «Нову пошту».

Фото з архіву Катерини МАЛЯР.