20 листопада 2024-го — у день, коли багато хто готувався ледь не до ядерного удару з боку Росії (а низка іноземних посольств навіть призупинила роботу) — у столичному музеї Революції Гідності проходила презентація мемуарів до 20-річчя Помаранчевої революції. Написав їх Володимир Філенко, передмову додав Тарас Стецьків, а допомагав із впорядкуванням матеріалів та модерував історик Олександр Зінченко. Саме з паном Олександром «Главком» (https://glavcom.ua/) тримав контакт, перепитуючи, це не скасовується, бува, захід через ядерну паніку. «Ні. Революція — за планом», — бадьоро відповідав він.

І революція, чи то пак презентація, справді відбулася за планом — у невеличкому інформаційному центрі музею, де заледве вистачило стільців для усіх зацікавлених. У вікна центру було видно Майдан, на який щоразу вказували промовці, коли хотіли уточнити, де відбулася та чи інша подія.

«Тарас мені казав: у Леніна був Смольний, у царя — Зимовий, а де буде наш штаб? Перебрали ми багато місць, навіть Могилянку…» — пригадує Філенко. Перебрали і згодом зупинилися на Майдані. Там було наметове містечко, там був епіцентр протесту, тож і серце революції билося також там.

«Ось тут у мене два терабайти інформації, — вказує на диск Зінченко. — Тут все про Майдан: фото, відео, виступи — словом, все…». Але два терабайти інформації не можна було представити під час півторагодинного заходу. Тож спомини накочували хвилями — «непричесані», імпровізовані, дуже живі та невимушені. Багато жартував Філенко, був серйозним Стецьків, а Зінченко намагався стримати цю стихію, модеруючи спілкування. «Главком» також мав можливість поставити запитання — про роль у «помаранчевих» подіях тодішнього мера Києва Олександра Омельченка.

Найсоковитіші місця презентації — далі.

І народження кучмізму, і його поховання відбувалися в одному й тому ж місці — у готелі «Київ», каже Володимир Філенко. Готель «Київ» — найближчий до Верховної Ради, і парламентарі без київського житла оселяються зазвичай саме там, а ще у готелі є ресторан та конференц-зала — зручні місця для перемовин. Але йти у прем’єри Леоніда Кучму схиляли у готельному номері 1401 — там відбулася вікопомна розмова між ним і, зокрема, Філенком.

На той момент (а Кучма став прем’єром у 1992-у. — «Главком») постать Леоніда Даниловича видавалася опозиціонерам цілком прийнятною. Чому? Тому що «серед тих, хто у 1991-у проголосував за незалежність, був Кучма і група так званих червоних директорів — вони вийшли з Компартії та увійшли у групу «Нова Україна», — розповідає Філенко. Але «Люда (дружина Кучми. — «Главком») його не пускала. Вона казала: хай сидить удома, куди ви його, хлопці, тягнете?.. Я відійшов від Кучми на другий тиждень після його призначення, коли він на пресконференції сказав, що добре було б, якби всі партії взяти відпустку та не заважали працювати. Після того наша політична і державницька діяльність не перетиналися», — продовжує він.

«На початку нульових — після «кольчужного» та касетного скандалів — Кучма потрапив у виразну залежність від Росії. Ставши президентом вдруге, він спробував розвернути Україну на Захід, але касетний скандал цьому завадив», — каже Тарас Стецьків. І тоді ті, хто підтримував Кучму, відвернулися від чинного президента і зробили ставку на Віктора Ющенка. У тому ж номері 1401 виникла ідея говорити про Ющенка як про народного кандидата в президенти — на противагу кандидату від влади Віктору Януковичу.

І Філенко, і Стецьків зазначають: їм здавалося важливим зробити акцент на тому, що Ющенко — саме народний кандидат. На цій тезі вони хотіли будувати виборчу кампанію, але стикнулися з незгодою центрального штабу «Нашої України». Там їм казали, що «народні» претенденти ніколи не виграють вибори. Інший камінь спотикання — потреба заздалегідь готуватися до масових акцій протесту. У штабі такої потреби не бачили.

Справу вирішило втручання Івана Степановича Плюща. На своєму неймовірному і знаменитому на всю країну суржику він сказав таке: «Віктор, ти піжди! Хлопці діло кажуть. Ти шо не понімаєш, що так і буде, як вони кажуть? Буде лож і хвальш! Ти виграєш, а тобі намалюють, що ти програв».

Подальші події підтвердили правоту Івана Степановича: Ющенку й справді «намалювали» програш, але його прихильники вже були готові розгортати акції протесту. Але ще до цього були події на Співочому полі, де Ющенко заявив про намір балотуватися в президенти.

Офіційно про старт виборчої кампанії Ющенко оголосив 4 липня 2004 року на Співочому полі у Києві в присутності тисяч своїх прихильників.

«Ми думали, де зібрати людей — на стадіоні, в залі? Я сам музикант, на сцені стояв багато разів і згадав про Співоче поле — тут і Лавра, тут і Дніпро, тут і мости, що єднають береги, тут і краєвид… — згадує Філенко. — Принесли цю ідею у штаб, і почалося: куди ви тягнете людей? Там відьмаче місце, там відьми на мітлах літають. Туди не можна йти, це прокляте місце… Хтось каже: а якщо провокації? А якщо Кузьмук (тодішній міністр оборони. — «Главком») ракетою пульне? Віра Іванівна (Ульянченко, голова Секретаріату президента при Ющенкові. — «Главком») каже: а якщо дощ? Тут я вже не витримав, і кажу: а якщо сніг?..».

Та, зрештою, все обійшлося. Ані погода не підвела, ані люди. День був ясний, «у небі — ані хмаринки», продовжує він. Увесь «природний амфітеатр» Співочого поля був вщент заповнений людьми. Коли Ющенко побачив кількість своїх прихильників, він зрозумів, що назад шляху нема, і «голос у нього дрижав, коли він вийшов на трибуну». «А після акції «Віра Іванівна, яка спочатку нас відмовляла, підійшла до мене і сказала: «Вова, це геніально».

Коли вже помаранчевий Майдан був у розпалі, його головною настановою було: ніякого насильства. Польові командири Майдану та керівництво штабу Ющенка не хотіли повторення прикрого досвіду акції «Україна без Кучми». Як ми пам’ятаємо, ця акція захлинулася 9 березня 2001 року, коли маніфестанти вступили у сутички із силовиками на розі вулиці Банкової — біля Адміністрації президента.

Помаранчевий майдан минав мирно — жодної розбитої шибки, жодного спаленого авто, підкреслює Філенко. Але було й кілька моментів, коли ситуація ледве не вийшла з-під контролю. Перший момент пов’язаний із появою серед протестувальників Нестора Шуфрича — той намагався вклинитися у колону, яка рухалася до ЦВК, на своєму броньованому джипі.

«Дзеркалом цей джип зачепив одного із демонстрантів, і Шуфрича тут таки витягли з машини… Уявіть, що було б, якби демонстранти забили його тоді. Мені зі штабу по-дзвонили, аби я втрутився. Я тоді ще здоровіший був і згадав, що є кандидатом у майстри з бігу, тож добіг до того місця так швидко, як тільки зміг. Бачу: Шуфрич ще живий… Мене потім запитувати: навіщо я його врятував? А я не Шуфрича рятував, а нашу акцію», — розповідає Володимир Філенко.

Іншим разом «під роздачу» потрапив сам Філенко. Щоправда, то був «дружній вогонь». «Діло було так, — згадує він. — Група депутатів від опозиції розблокувала двері четвертого під’їзду Верховної Ради. Одночасно на вулиці Юля (Тимошенко. — «Главком»), Тарас і я дали команду людям заходити в будинок парламенту. Ми зробили прохід і завели приблизно двісті осіб на перший поверх».

Мова про 27 листопада 2004-го — у той день Рада мало не скасувала ухвалену напередодні постанову про те, що вона не визнає результатів виборів. Майданівці не планували ніякого насильства у стінах Ради, вони лише хотіли показати, що вулицю не влаштовує такий поворот. Але спікер Володимир Литвин страшенно перелякався можливого штурму ВР і таки дав задній хід.

Та «біля дверей учинилася величезна тиснява. І наш колега — «свободівець» Олег Тягнибок, здоровенний гад — пішов прямо у нас по головах, став мені на плече, на спину, на голову. Кудись він там проривався по моїй спині», — поскаржився Філенко.

Інший складний момент спровокувала Юлія Тимошенко. «Юлія Володимирівна фанатично прагнула якнайскоріше опинитися в будинку Кабінету Міністрів. То була якась гарячкова сверблячка: не приведи Боже, не візьмемо владу!» — обурюється Філенко. Й от якось Тимошенко майже підбурила народ брати штурмом Кабмін.

«А Кабмін — це ж колишнє приміщення НКВС. Там стіни знаєте, які? Та такі завтовшки, як оця кімната! А двері знаєте, які? Про двері розповім окрему історію. Якось я, будучи депутатом, пішов у Кабмін. Дивлюсь — біля входу стоїть Плющ. «Здоров», — каже до мене. «Здравствуйте, Іване Степановичу». А він мені: «Володя, знаєш, яка найтяжча робота у Кабміні? Двері оці кляті відчиняти. Давай відкривай їх, бо ти молодший…». Отакі там двері — важезні! А ще там — рота автоматників, яка при спробі штурму відразу поклала би тисячу людей — бо така у них робота, захищати державну установу», — зауважує Філенко.

«Йти на Кабмін — це був експромт Тимошенко, і в цьому була вона вся, — додає Тарас Стецьків. — І то був небезпечний момент, бо знову пригадалося 9 березня 2001-го та «Україна без Кучми». Коли дорогу майданівцям перегородив спецназ, а люди підійшли до них впритул, то хтось дуже вчасно кинув клич: квіти в щити! І замість того, щоб атакувати, люди почали запихати квіти в дірочки щитів. Так вдалося уникнути кровопролиття».

Зима 2004-2005 років була суворою, і Микола Поліщук (міністр охорони здоров’я у першому уряді Тимошенко. — «Главком») дав пораду мітингувальникам одягатися якомога тепліше. «Шкарпетка, потім ногу газетою обертаєш, потім друга шкарпетка і вже тоді — чоботи. Працює — во!» — Володимир Філенко показує великий палець. — Була у мене і знаменита шапка — її Янукович не встиг зняти — оце, правда, другий її екземпляр, бо перший — у музеї Майдану… Ще Поліщук казав: хлопці, давайте людям багато сала і часнику. То фермер з мого села передав двох свиней, їх привезли на Майдан, і тут же люди почали краяти сало. Фермер був такий щасливий, що його свині знадобилися! То ще й два бідони меду передав».

А ось пряма мова з книжки польового командира:

«На «Хаммері» приїздить якийсь явно не бідний дядько, разом з ним — неймовірно красива жінка. Як кажуть, «розфуфирена» блондинка на шпильках та в шубі не за десять тисяч доларів, а дорожче. Й ось вони відкривають багажник і кажуть: «Хлопці, підходьте!». А там — ящики бутербродів і купа китайських термосів. Стоїть ця дама: роздає бутерброди, сама наливає чай, колотить каву.

А поруч стоїть бабуся, яка вигребла, вочевидь, усю картоплю в хаті, зварила її у відрі й дитячим ватним одіялком огорнула — «термос» зробила, щоб не охолонула картопелька, і роздає… До сліз розчулює, коли таке бачиш…».

Загалом на Майдані була неймовірна самоорганізація людей, засвідчують і Філенко, і Стецьків. Останній підкреслює: приблизно 30% усієї роботи — це були зусилля штабу «Нашої України», але 70% люди робили самі. І все ж без підтримки міської влади майданівцям було б дуже й дуже складно.

Відповідаючи на запитання «Главкому» про участь у тодішніх подіях покійного нині мера Києва Олександра Омельченка, польові командири Майдану зазначають: спочатку він дотримувався певного нейтралітету.

«До першого туру виборів Омельченко ще дуже залежав від Кучми, бо відомо, як той вирішував питання непокірних мерів. Тому Сан Санич нічого не афішував, хоча ми відчували прихильність з боку міської влади. Але вже увечері 22 листопада Омельченко зібрав сесію Київради, і депутати дозволили безстрокову акцію протесту у Києві — без його волі вони б цього не зробили. Коли про це дізналися на Майдані, то це справило величезне враження на людей, бо кожен такий факт сильно підтримував», — каже Тарас Стецьків.

«Омельченко робив вигляд, що він незадоволений, приїздив на Майдан і сварив нас за щось, Степан Хмара дуже обурювався і за грудки його тягав, але то така гра була, — додає Філенко. — Зрештою, саме Омельченко запустив людей у мерію, допоміг з харчуванням і дав команду комунальникам працювати з Майданом. І наш комендант Роман Безсмертний з комунальниками був на контакті, бо щодня Майдан продукував шість тонн сміття, тож як би ми впоралися без Омельченка, просто не зрозуміло…».

Спікери кажуть, що Омельченко запросто послав Леоніда Кучму, коли той висловив обурення подіями в центрі Києві. «Льоня, іди ти на…» — така фраза буцімто прозвучала з вуст Олександра Олександровича у відповідь на всі претензії Леоніда Даниловича.

Помаранчевий майдан простояв 17 днів, нагадують Філенко і Стецьків. Початок протесту припав на ніч із 21—22 листопада, а фінал — на 8 грудня. Саме 8 грудня 2004 року Верховна Рада змінила склад Центральної виборчої комісії та внесла зміни до закону про вибори президента. Ці зміни стали результатом компромісу між владою та опозицією. У пакеті з ними була затверджена конституційна реформа, яка обмежила владу глави держави.

Пізніше — під час повторного голосування, проведеного 26 грудня 2004-го — переміг Віктор Ющенко. Майдан ще продовжував стояти — і до його інавгурації, і навіть після. Але переламним моментом було саме 8 грудня. «То був вчасний компроміс, потрібний країні і не зовсім страшний. Ми просто повернулися до парламентсько-президентської республіки», — коментує конституційну реформу Володимир Філенко.

«Майдан увійшов у силу, люди хотіли перемоги тут і зараз. Але питання полягало у тому, чи йти шляхом революційним, дотискати Кучму і захоплювати владу — а на це могли відповісти, зокрема і зброєю — чи йти на компроміс, домовлятися і вирулювати більш мирним способом. Ющенко вирішив домовлятися. Противником компромісу виступив тоді Плющ. Він ставився до Ющенка як до сина і хотів своєму синові найбільшу булаву та найширші повноваження», — каже Тарас Стецьків.

Зрештою, нагадує він, «така саме розв’язка була й у Революції на граніті. Все завершилося компромісом у парламенті. Тоді були підписані п’ять вимог студентів — не всі з них виконали, але це дало можливість нашим героїчним студентам припинити голодування».

Зовсім інакше розвивалися події під час Революції Гідності, розмірковують Стецьків і Філенко. Але Янукович — не Кучма, і він першим віддав наказ стріляти по беззбройних людях. У 2014-у влада здійснила насильство стосовно демонстрантів і запустила цим ланцюгову реакцію силового повстання, якому, зрештою, і програла. Але це вже інша частина нашої історії — історії, коли Росія десять років тому почала наступ на нашу країну і продовжує його по сьогодні.