Деспотів, які захопили владу у різних країнах, поєднує спільний страх революцій. Страх настільки сильний, що змушує бачити змови скрізь і спонукає навіть «м’яких диктаторів» запроваджувати режими тотальних репресій. До певного моменту репресії працюють, але потім заклепки не витримують і монолітні з вигляду режими руйнуються з тріском. А у деспотів постає питання: хто винен? Хто на рівному, відполірованому до блиску соціальному полі організував бунт?

Інтернаціонал диктатур

Як було добре у Білорусі. Тротуари в містах чисті, заводи працюють, картоплі у радгоспах — хоч греблю гати, бізнес під контролем, населення зайняте, корупцію сторонні не бачать. Та ба! Захотілося їм чесних виборів, національних прапорів та іншої мішури… Так допекли всенародно улюбленого, що довелося за допомогою КДБ припинити неподобство, пересадити вільнодумців. І бачите — скрізь тиша, у в’язницях — порядок. Довелося, щоправда, з росіянами тісніше подружитися, на уклін до московії часто їздити, опинитися під економічними й персональними санкціями. Та то дурниця. Головне — вистояли проти НАТО. Вистояли, не вмерли. Непримиренну опозицію вигнали за кордони. Вона не є небезпечною.

Диктатору небезпечне інше. Батьківщина майданів — під боком. Тому можна на нашу країну напасти разом із росіянами, запустити іранські «шахеди» по нашій території, а у перерві виглядати миротворцями, які пропонують Мінськ як майданчик для переговорів. Якщо у Києві на пропозицію пристануть, то, можливо, європейці знімуть санкції. Якщо не пристануть — ще краще. Білорусь — уся в білому і покарання все одно треба зняти. Винен не Лукашенко, а ті, хто хоче війни. Тобто ми, українці.

Знак рівності між революцією і війною, на жаль, ставлять не лише у Білорусі. У сучасній Грузії так думає багато хто. І кишенькова партія Бідзіни Іванішвілі «Грузинська мрія» цим користується. Зруйновані міста України, а поруч — сонячний заможний край, що процвітає, без пошкоджених будівель. Плакати такого змісту були розвішані на всіх стовпах під час виборчої кампанії до грузинського парламенту. Порівняння «розрухи і миру» частково спрацювало. Щоправда, загроза нової війни із москвою загіпнотизувала не всіх. Наша Революція Гідності відгукнулася в Грузії гучною луною. Заглушити цю луну не вдається досі.

У кремлі вже кілька разів заявляли, що прийдуть Іванішвілі на допомогу і, якщо треба, повторять п’ятиденну війну 2008 року. Однак ситуація змінилася. Вести одночасно дві війни, у Грузії і в Україні, путлер не зможе. Не вистачить у нього сил та ресурсів. Ба більше, нова війна спровокує ефект доміно. Союзні режими ось-ось впадуть без прямої збройної підтримки кремля. І першою впаде диктатура Башара Асада. Причому, якщо Сирію не вдасться утримати атаками з повітря, путлер втратить бази на Середземному морі. Контроль над Близьким Сходом загалом також буде втрачений. І, ймо-вірно, назавжди.

Рівноправної торгівлі не існує

У такій ситуації зазвичай не відновлюють імперії, а намагаються імітувати деколонізацію, зменшити навантаження на бюджет і загальмувати інфляцію. Кращий спосіб — перетворити колонії у Співдружність націй, як це зробила Велика Британія. Гірший спосіб — кинути колишні колонії на поталу, як свого часу вчинили Франція, Бельгія, Португалія та Нідерланди. Третього варіанту нема. Точніше, не було, поки росіяни не почали війну з Україною, намагаючись повернути її в СРСР. Радянська імперія втретє за сто років сама по собі вдарила. Але цього замало. Чекісти середньої ланки за короткий час перетворили потенційних друзів на ворогів. А паліативи на кшталт СНД, ОДКБ та економічних союзів — на безглуздя.

На зарубіжних друзів у справі відновлення імперії росіянам узагалі не можна сподіватися. Великим друзям (як-от КНР чи Індія) не потрібен політичний та економічний конкурент, а середні й дрібні не бачать у Московії держави, на яку можна спертися. Хоча її можна пограбувати. Скупити з дисконтом усе, що погано лежить, продати залежалу зброю та вояків для копання окопів. Є тільки один сегмент, де можлива торгівля на рівних. Це — ядерні технології. Хоча Індія з Пакистаном у створенні атомних бомб обійшлися без росіян, КНДР та Ірану простіше не сушити мізки, а домовитися з путлером. Що зараз і відбувається.

О, з поля мого зору ледве не випав Ізраїль. У цієї держави нібито нема ядерної зброї. Але вона у неї нібито є. Якщо пам’ятаєте, Моше Даян радив Голді Меїр застосувати це «нібито» під час війни Судного дня у 1973 році. Минулося. Сирійці з єгиптянами і так отримали по носі. Наші могли б пригрозити росіянам застосуванням атомної бомби. Але, по-перше, існує Будапештський меморандум. А по-друге, у нашої країни ядерної зброї нема. Не нібито нема, а нема насправді. Як і нема засобів її доставки, ракет та літаків. Частково утилізованих, за наполяганням американців, частково переданих російським «братам» як плата за газ. Бо ж, бачте, дружили.

Утім, наш огляд щось на колишніх «друзях» затримався. Час згадати друзів нинішніх — США, скажімо, і Європу. Чинному президентові Байдену спробували натякнути, що є можливість закінчити війну швидше, ніж очікували. Не прийняти, а запросити Україну в НАТО. Тут, зрозуміло, потрібен консенсус, а його нема. Ну, нема — то й нема. Поверніть нам тоді тактичну ядерну зброю. Консенсусу в цьому разі не потрібно. Завантажте на літаки десяток ракет, а ми рекомендованим листом вишлемо Будапештський меморандум із справжнім підписом Клінтона. Не влаштовує? Може, Трампа влаштує. До його інавгурації залишається трошки більше місяця, а Великий Дональд обіцяв припинити війну в Україні відразу після обрання за 72 години.

На календар дивилися? Справа не рухається. Хоча одного українського «Томагавка» з ядеркою буде предостатньо, щоб ніхто більше не розмахував ультиматумом і не пропонував нашій країні капітулювати. Хочете посадити Україну за стіл переговорів з агресором? Нехай. Але на столі повинен лежати остаточний папір, а притискати його може прес-пап’є — копія «Тауруса», якого віз і не довіз до Києва миротворець Олаф Шольц.

Слава Україні!