Як і слід було очікувати, найбільш жорсткі зіткнення перед будівлею грузинського парламенту розпочалися саме після того, як прем’єр країни Іраклій Кобахідзе заявив про рішення відкласти європейську інтеграцію Грузії до 2028 року. Тому що у кожній такій країні, як Грузія, є чимало людей, для яких інтеграція в Європу — мрія жити гідним життям у власному домі. І коли у них забирають цю мрію, вони реагують значно емоційніше, ніж коли йдеться про репресії проти політичних лідерів чи навіть фальсифікацію результатів виборів. Тому що мрія — не політика, а щось значно більше. Яка ж іронія в тому, що партія, яка відібрала цю мрію у грузинів, так і називається — «Грузинською мрією».

Якщо замислитися, вся ця ситуація в Грузії неймовірно нагадує 2013 рік в Україні. Тоді багато хто взагалі не вірив у можливість масштабного національного протесту. Вважали, що після 2004-го й реваншу «регіоналів» розчарування відіб’є у людей бажання виходити на Майдан. І справді, ані ув’язнення Юлії Тимошенко, ані ухвалення парламентом угод з Росією, які й створили згодом платформу для окупації Криму, — все це до масштабних протестів не призвело. А відмова від підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом передбачувано сколихнула суспільство, бо Янукович тоді відібрав в українців мрію — ту ж саму «грузинську» мрію, можливість гідно жити у власному домі.

При цьому що цікаво: від ідеї європейської інтеграції відмовлялися політики, які перед тим переконували суспільство, що європейський вибір — це і їхня мета, тільки вони є значно професійнішими й компетентнішими, ніж попередники. Янукович говорив про важливість європейського вибору під час своєї другої президентської кампанії і заперечував звинувачення в орієнтації на Москву. Я не забув, як після полум’яного виступу про важливість «жити, як у Європі» на черговому телевізійному шоу він сказав мені у перерві: «Ну ты ж разумный человек, понимать должен, что нам нужно быть с Россией». «Мрійники» в Грузії також завжди переконували співвітчизників, що йдуть до Європи — просто тому, що не розраховували до неї колись наблизитися, і рішення Єврокомісії про кандидатський статус Грузії стало для них справжньою політичною катастрофою. Наслідки ми бачимо — на Майдані, на проспекті Руставелі…

Але якщо піти ще далі, нам доведеться згадати, що і «Революція троянд» у Грузії, і Помаранчева революція в Україні відбувалися під гаслами змін і повернення до європейської цивілізації, а згодом лідери цих процесів поступалися владою реваншистам чи імітаторам. І виходить, що в нашому бажанні побудувати цивілі-зовану європейську державу ми ходимо по колу із перервами на війну, адже зараз вже очевидно, що напад на Грузію у 2008 році був своєрідною репетицією невдалого українського «бліцкригу».

І найважливіше для нас — це саме вибратися з цього кола будь-якою ціною. Переважно коли я кажу, що урок грузинської поразки для нас є значно важливішим, ніж призабуті вже грузинські реформи, люди намагаються затуляти вуха. Але перенесі-ться з проспекту Руставелі 2024 року на Банкову 2029-го чи 2032-го й уявіть собі українського президента, який пояснює співвітчизникам, що Україна не поспішає до Євросоюзу просто тому, що нам ставлять образливі й невигідні умови, не поважають нашого способу життя і нав’язують сусідське розуміння історії. А ми — гордий народ! Звісно, про відновлення дипломатичних взаємин з Росією і мови не буде — влада шануватиме пам’ять загиблих і називатиме Путіна воєнним злочинцем, де б цей Путін у той момент не був. Але кожен з тих, хто прийде на Банкову цього трагічного вечора відмови від Європи, відчуватиме за спиною смердюче дихання Москви…

Що ми маємо зробити, щоб запобігти цьому сценарію, щоб не опинятися кожні 10 років на проспекті чи Майдані розлюченими й ошуканими? Щоб не зрадити тих, хто віддає своє життя за те, щоб Україна існувала — але яка Україна?

Передусім зрозуміти, що йдеться не тільки і не стільки про добробут, скільки про цінності. Про європейські цінності поваги до людини. Про розуміння того, що це держава для громадянина, а не громадянин для держави. Але і розуміння того, що таку державу громадянин цінує, розбудовує й захищає, а не обкрадає при першому ж «вдалому» випадку. Про усвідомлення того, що нам потрібно не «приєднатися» до Європи, а побудувати Європу тут, у власній домівці — щоб бути не в приймах, а на господарстві.

Якщо ми не усвідомимо всього цього, наступні генерації українців (і грузинів) так само, як і ми з вами, ходитимуть по зачарованому колу від Майдану до Майдану, від проспекту до проспекту, від очікувань до розчарувань і назад. І від перерви на війну в такому разі ми також не застраховані.