Г.П. Щипківський. Бучая: дилогія. — Одеса: Астропринт, 2024. — 212 с.

Як велич будь-якої події залежить від величі очевидців, так і значущість того чи іншого населеного пункту в історії країни великою мірою на совісті людей, які не просто народилися там і виросли, але й залишили вдячну пам’ять про свою так звану малу батьківщину. Бо насправді, кожен людський пуп закопано у самісінькому центі Всесвіту. На жаль, хронічна амнезія невдячних уродженців поступово перетворює те осердя світу на Богом, а відтак і людьми забутий загумінок. На жаль...

Зате яка велика удача випадає тому чи іншому нібито непримітному в загально-історичній круговерті поселенню, коли воно здобувається на свого невтомного літописця, до глибини душі залюбленого у рідний край. А якщо той завзятий реєстратор епохи раптом виявляється ще й напрочуд талановитим літератором — то щастя. То справжнє щастя.

Отже, з повним правом можемо констатувати доконаний факт: Бучаї, рідному селу Геннадія Щипківського, неймовірно поталанило. Адже воно має принаймні одного незрадливого краянина (про інших просто не відаємо), який і досі всією душею вболіває за ту дорогу йому місцину. А втім, яке там вболіває, коли щодня живе, дихає і наснажується тією ледве помітною на мапі цяточкою, що увібрала в себе ціле життя. І не лише Геннадія Павловича, а й великої плеяди славних родаків, про яких він із такою любов’ю та щемом сердечним завжди згадує. Тим паче, що одна з родових ліній Щипківського тягнеться від Руданських. Так-так. Тих самих Руданських, які дали світові хрестоматійного Степана Васильовича.

Слід сказати, що пан Геннадій не вперше торкається історії прабатьківського краю. Практично в усіх його прозових, та й поетичних збірках бринить тужлива струна за рідним домом (якщо на те пішло, то весь творчий доробок Геннадія Щипківського можна сміливо рекомендувати як дієвий засіб від безпам’ятства). А в «Пацьорках» (Одеса. «Астропринт». 2020) він навіть прохопився, що та книжка — його «прижиттєвий пам’ятник… Бучаї». Аж ні. Виявилося, то був лише фундамент. Повноцінну будівлю того духовного монумента ще належало колись звести. І потрібен був час «допитливим думкам», щоб врешті-решт побачила світ дилогія «Бучая».

Перша частина цієї оди рідному селу, «яке здавен вирізнялося в окрузі своїм волелюбним характером», бо ніколи не знало кріпацтва, хоча історію свою веде аж із ХІV століття, має промовисту назву «Коріння». І треба мати неабиякий хист, щоб так майстерно вписати достойників свого давнього роду та власної родини в історичні контексти буремної епохи. Та ще й при цьому кожну дійову особу наділити осібним, зчаста непоступливим характером, своїми звичками та усталеними поняттями про добро і зло, щоб вона виступала не безмовним статистом якогось зубожілого провінційного театру, а неодмінно сприймалася героєм першого плану, ба більше, достовірним свідком свого часу... Відверто мусимо зізнатися, що всі близькі Геннадію Щипківському люди достойно зіграли свої життєві ролі, без фальшивого пафосу довівши, що за будь-яких несприятливих обставин можна залишатися на боці правди і добра. Нехай за свої переконання подеколи доводиться жертвувати власним здоров’ям, а то й життям. У «Двобої», другій частині дилогії, про це дуже чітко сказано.

Неабияк важить також, що авторові вдалося донести до читача дух тієї жорстокої доби, коли село, більшість мешканців якого була на боці армії УНР, тобто «запеклими петлюрівцями», якщо послуговуватися більшовицьким новоговором, було віддано на поталу ненаситній московській орді. Зрозуміло, що й місцеві гниди довго не барилися...

Геннадій Щипківський не просто скрупульозний у доборі історичного матеріалу (практично він іде по канві подій), але й на диво добросовісний у відтворенні найдрібніших деталей побуту та звичаїв своїх земляків. У цьому зв’язку не зайве буде згадати багатющу лексику, доречно вкраплену питомими словами, притаманними саме тій частині Поділля, де так привільно бучаїться тамтешньому працьовитому люду. Лише вслухаймося: бевка, вбочі, габелка, ласиця, магала, принуда, теліжитися, цури… Такі вкраплення надають особливого колориту письму, допомагають відчути смак тієї дорогої землі, зрештою, створюють той особливий настрій, коли виникає ефект власної присутності у тому часі й у тім просторі…

Отже, можемо констатувати: Геннадій Павлович Щипківський гідно виграв двобій із невблаганним часом і таки завершив будівлю величного пам’ятника, який носить неповторну та навіть поетичну назву Бучая, в якій, проте, нуртує невпокорений дух людської веремії.

Григорій ЦИМБАЛЮК.

м. Житомир

P.S. На превеликий жаль, для багатьох мешканців нашої держави Україна донедавна була (та й нині є, що гріха таїти) звичайною географією, а не рідним краєм. То й зайве дивуватися з того, що легіони безбатченків щойно почалася повномасштабна агресія, замість того, щоб боронити Батьківщину, миттєво дунули на Захід або ж пішли в таке глухе запілля, що жодним ТЦК зась їх розшукати.

Тим більшого пошанівку в цьому контексті заслуговує дружна родина Щипківських, яка некрикливо, але з дня в день наполегливо працює на Перемогу. Син і зять Геннадія Павловича зі зброєю в руках захищають Україну від ненаситного московита, і внук не залишився осторонь волонтерських справ. А глава цього подиву гідного сімейства своїм талановитим пером доводить, що й поважний вік не може стояти на заваді сумлінного служіння людям.

Тож нехай усіх їх Бог береже!

Ми обов’язково переможемо. Бо добро завжди перемагає. Зло хіба тактичний успіх іноді може мати, але в стратегічному плані воно неодмінно прирікається на поразку.

Г.Ц.