Як цивілізовано вирішити проблеми й виклики, пов’язані з імперським і радянським минулим?

В Одесі деколонізація пересварила всіх.

Хтось скликає мітинг на захист пам’ятників. Хтось одягає на голову пам’ятника поету символічний презерватив. Хтось адресує листа в ЮНЕСКО і збирає підписи. Хтось пише петицію Президентові, але подати її не може — система не працює. Бабусі на Привозі обговорюють статтю про деколонізацію Одеси в The Economist…

У Фейсбуці тільки ліниві не зайняли позицію «за» або «проти». У головах багатьох одеситів — справжня війна, що не поступається своїм запалом подіям на фронті. «Кто все эти люди, чьими именами назвали наши улицы?». «А Жванецкий что плохого вам сделал?». «Почему меня, одессита в пятом поколении, не спросили, на какой улице я хочу жить?». «Превращают нас в Жмеринку...». «Ну все, пропала Одесса, Пушкина снимут — Бандеру поставят...». «Только вандалы могут разрушать памятники»…

А епітети які влучні знаходять один для одного — «хуйвенбіни», «нацисти», «пушкіністи»...

Хочеться запитати: хто винен у цьому бедламі?

Звісно, Пушкін! Але ж питання — хто буде винним, коли Пушкіна знімуть з п’єдесталу?

Деколонізація несподівано оголила нерви і без того знервованих через постійні тривоги, аполітичних за своєю природою одеситів і змусила кожного врешті-решт зайняти бойову позицію.

Хоча процес перейменування вулиць і знесення пам’ятників почався далеко не сьогодні.

Трішки з «історії хвороби»

У час коли по всій Україні відбувався ленінопад, Одеса більш-менш спокійно пережила перейменування вулиць і знесення деяких пам’ятників. Можливо, тому, що на зміну комуністичним назвам прийшли імена, пов’язані з «великою російською імперією». Людям подобалося ходити по Рішельєвській, проїхатися у трамвайчику Преображенською і по Катерининській дійти до пам’ятника «великій російській імператриці», яка разом з поплічниками постала на місці Потьомкінців. Через своїх агентів впливу, свідомих чи несвідомих, Росія мітила простір Одеси — тоді це мало хто розумів. Це було продовженням окупації — через мову, культуру, історію, а точніше — намаганням повернути в імперію одну із «своїх територій».

На тему декомунізації у 2015 році був ухвалений цілий пакет законів, які мали за мету відновлення історичної справедливості та протидіяли російській пропаганді, що продовжувала створювати образи «фашистів» і «злочинців», принижуючи нас та заперечуючи наше право на власну державність.

Місцева влада не поспішала їх виконувати. Щось перейменували, але міська топонімічна комісія працювала без поспіху. Скажімо, вулицю Піонерську назвали Академічною (оскільки там розташовані корпуси ківаловської Юракадемії, хоча, за проєктом рішення, вона мала носити ім’я перших архітекторів Одеси — братів Фраполлі).

Коли терміни, встановлені для органів місцевого самоврядування на виконання норм закону щодо засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки, сплили, тодішній голова обласної державної адміністрації Міхаїл Саакашвілі, в рамках повноважень, якими його наділяв той же закон, 21 травня 2016 року підписав розпорядження №303/А-2016 «Про перейменування об’єктів топоніміки у населених пунктах Одеської області». Це був важливий прецедент — одеські вулиці перейменували на честь знаних українських діячів, науковців, митців, тих, хто протистояв тоталітарному комуністичному режиму, хто боровся за незалежність нашої держави. Тоді, зокрема, з’явилися проспект Небесної Сотні, вулиці Героїв Крут, Всеволода Змієнка, Івана та Юрія Лип і чимало інших, пов’язаних з історією України, з тими, хто боронив і розбудовував наш Причорноморський край.

З початком повномасштабного вторгнення питання деколонізації знову актуалізувалося. Закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» від 21 березня 2023 року постав як реакція громадянського суспільства на російську агресію. Він зобов’язував перейменувати назви, що носять імена тих, хто обіймав посади в органах управління, політичних партіях й арміях Російської імперії та СРСР, тих діячів культури, які публічно підтримували російську політику і в своїх творах закликали до русифікації, були українофобами. Натомість за цим законом вулицям та іншим об’єктам рекомендувалося присвоювати імена людей, груп чи організацій, які зробили вагомий внесок у боротьбу за незалежність, розбудовували державу або піднімали авторитет України на міжнародному рівні, здійснили героїчні вчинки заради Батьківщини. І хоча міська топонімічна комісія зробила досить багато, терміни для перейменування знову були пропущені.

26 липня 2024 року начальник ОВА Олег Кіпер підписав розпорядження «Про перейменування об’єктів топонімії у населених пунктах Одеської області». Згідно з ним в області були перейменовані 432 топонімічні об’єкти, в тому числі 85 — в Одесі. У списку на демонтаж — 19 одеських пам’ятників і перенесення могили червоноармійців з Куликового поля...

Для багатьох жителів Одеси та Одещини це розпорядження стало шоком, а також приводом, щоб почитати, погуглити, подумати і, можливо, переглянути, оновити свої знання й погляди. Утім, далеко не всі звикли мислити, аналізувати, співпрацювати з владою, маючи на все готові відповіді…

Деколонізатори

До складу робочої групи, створеною обласною військовою адміністрацією, увійшли кваліфіковані фахівці, представники громадськості, серед яких — п’ятеро докторів наук.

Заступниця директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини ОВА Ярослава РІЗНИКОВА, голова цієї робочої групи, розповідає:

— Нас звинувачують, що, мовляв, до складу групи з деколоні-зації взяли тільки націоналістів. Але ж долучитися до цієї роботи пропонували і тим, хто не погоджувався із пропозиціями щодо перейменувань. Можливо, якби вони погодилися, то дискусії відбувалися б по-іншому.

Робоча група облдержадміністрації мала менше двох місяців на опрацювання списків, виставлених на обговорення. До неї надійшло понад 50 пропозицій щодо перейменувань, тож справді зацікавлених громадян, які захотіли взяти участь у цьому процесі, виявилося небагато.

Після цього голосували по кожній персоналії, по-різному, але рішення схвалювалися більшістю.

— Коли, скажімо, голосували за Паустовського, я була проти, але згодом, слухаючи колег, зрозуміла, що вулиці його імені не повинно бути в Одесі, виходячи з духу і букви закону. Попри те, що Паустовський — з українського роду, в своїх творах він негативно відгукувався про українців, про українських письменників та українську літературу. Стосовно Бабеля, то в законі сказано, що ті, хто служив в органах НКВС, не мають бути глорифіковані у топонімічних назвах міст і сіл України. Сам Бабель у передмові до «Конармії» зізнається: «Я служив у ЧК». Віра Інбер писала похвальні статті про «Біломорканал», про радянську владу, тож її ім’ям не може бути названа вулиця, — розповідає пані Ярослава. — З іншого боку, Святослав Караванський, Ніна Строката, Ганна Михайленко — це ті люди, які боролися за демократичну Україну, і вони заслуговують на те, щоб їхні імена були увічнені на мапі Одеси.

— Деколонізація — це тотальне переформатування свідомості українців від малоросійськості, меншовартості на глибинні українські сенси, — вважає Олександр МУЗИЧКО, доктор історичних наук, член топонімічної групи при ОВА. — Наша мета: змінити імперські назви, дані на честь російських царів, радянських посадовців, поетів, на українські прізвища, увічнити імена діячів, які уособлюють культурний код України, героїв нинішньої російсько-української війни.

Стараннями робочої групи створений довідник «Герої одеських вулиць», у якому містяться відповіді на найпоширеніші питання щодо перейменувань. У легкій, доступній формі мовиться про законні підстави цього процесу, розповідається, кого і на кого перейменували, розвінчуються стереотипи та міфи щодо деколонізації. Наразі цей довідник доступний у ПДФ-форматі в інтернеті.

Сергій ГУЦАЛЮК, керівник Південного міжрегіонального відділу Інституту національної пам’яті України, член робочої групи при ОВА, зазначає:

— У мене нема мети перейменовувати Одесу на Коцюбіївку і знести Дюка. І я не вважаю, що ми зайшли в глухий кут у питанні деколонізації. В Україні було протистояння ідентичностей — радянсько-імперської та української, яка вбирає в себе й ідентичності тих народів, що проживали і проживають на цій території.

Російська пропаганда показувала нас як хитрунів, що люблять сало, борщ та форшмак, і з відновленням української незалежності ця пропаганда розквітла буйним цвітом. На жаль, наша держава не протидіяла цьому, а в 2014 році, після Революції Гідності, стався водорозділ. І зараз відбувається завершальний етап цього процесу. Я вважаю, що стогін за Пушкіним більше інспірується з міської влади, яка на цих імперських маркерах заходила у владу і хоче залишитися у ній.

Деколонізація як колонізація?

Проти деколонізації піднялася ціла хвиля активних і диванних протестів. Активні виходять на пікети, мітинги та акції, а диванні ведуть баталії у Фейсбуці.

Частина одеської спільноти — журналісти, краєзнавці, діячі культури, волонтери — особливо боляче сприйняли рішення щодо знесення пам’ятників Олександру Пушкіну, Ісаку Бабелю і Володимиру Висоцькому. Відкритий лист до ЮНЕСКО і до Президента України Володимира Зеленського з проханням відтермінувати деколонізацію до кінця війни підписали понад 150 осіб, переважна більшість з яких — ті, що ніколи не заплямували себе будь-якими проросійськими діями, настроями. Підписанти звернулися з проханням призупинити «несвоєчасний демонтаж культурної спадщини» і відкласти ці процеси до мирного часу, коли буде можливість проводити широкі експертні обговорення та здійснювати громадський контроль.

Із ЮНЕСКО надійшла відповідь, що лист розглянуть і зроблять відповідні висновки після детального вивчення матеріалів, а саме у червні 2025 року.

Поетеса й перекладачка, керівниця офісу «Одеса — місто літератури ЮНЕСКО» Майя ДІМЕРЛІ на своїй сторінці пише:

«Я закликаю відкласти впровадження цього рішення до нашої перемоги над російським агресором... Не можна бути учасником міжнародних конвенцій про культуру і декларації прав людини й водночас керуватися внутрішніми розпорядженнями, що суперечать вимогам міжнародного права... Ми усі разом намагаємося побудувати вільну європейську країну, і для цього треба сконцентруватися на будівництві свого майбутнього, а не на руйнації минулого та сучасного. Тому що інакше буде, як казав Михайло Жванецький, «жили в Бухенвальді, з боями прорвались до Освенциму»...

Леонід ШТЕКЕЛЬ, журналіст і громадський діяч, організовує акції проти знесення пам’ятників, за що його, каже, регулярно викликають на розмови в СБУ. Він виступає проти деколонізації в її нинішньому виконанні, проти такого увічнення «національної пам’я-ті», мотивуючи свою позицію недемократичністю ухвалених законів та рішень.

Його пояснення такі: «Завжди є люди, які вважають, що вони мають право вирішувати, якій бути національній пам’яті. Так товариш Сталін вважав, що він — національна пам’ять Радянського Союзу, і вирішував, якою буде історія і якими будуть підручники. Тобто, як тільки ми говоримо, що виникає єдина національна пам’ять, то приватної, особистої думки вже не існує. Проблема України в тому, що ми надто централізована країна… Встановлюючи принцип главенства «колективної пам’яті», ви автоматично дозволяєте тим, хто контролює цю структуру, стати над суспільством».

За тими, хто проти, — чимала кількість одеситів, які сприймають деколонізацію як «колонізацію», нав’язування чужих для них ідей на тему минулого.

Реакцією на перейменування вулиць став зворотний процес — дехто з тих, хто з початком повномасштабного вторгнення перейшов на українську мову, після перейменувань на знак протесту знову повернувся до російської.

Музикант Георгій КОЖУХАР, викладач Одеської національної музичної академії ім. А.В. Нежданової, вважає методи деколонізації нечесними, такими, що не досягають задекларованих цілей. Він пише у Фейсбуці:

«Чому не чіпають Дюка і де Рибаса? Тому що в цьому випадку розколу б не було — 99% одеситів сказали б, що ця ідея погана, і сварки не було б. Те, що робиться, не несе в собі жодної користі з точки зору деколонізації, декомунізації, деімперіалізації, ніяк не зміцнює імідж України на міжнародному рівні і ніяк не шкодить РФ. Але чудово розгойдує човна, і люди знову почали обзивати одне одного словами, які за два з половиною роки ми забули. Це вигідно тільки РФ… Якби мене спитали, чи потрібно деколонізувати Україну, я б однозначно відповів: так. Але іншими методами».

Іван КОЗЛЕНКО, літератор, кінокритик, громадський діяч, пише:

«Переосмислення минулого — складний інтелектуальний процес. Якщо він відбувається чесно, його висновки можуть бути неочікуваними й навіть неприємними. Їх прийняття, навіть якщо вони ламають первісні концепції, потребує інтелектуальної сміливості, відваги ви-знати власну заангажованість або неправоту. Це процес болісний, задоволення від нього мало, але він необхідний для здорового майбутнього».

Куди йдемо?

Як знайти компроміс, як вирішити цю проблему? Як розірвати пуповину, що пов’язує нас з імперським та радянським минулим, і як водночас не спричинити розбрату всередині?

Марія ТАХТАУЛОВА, кандидатка наук, координаторка Харківської топонімічної групи, представниця регіонального відділення Інституту національної пам’яті:

— Націям, що мають перервану державотворчу традицію і свого часу були під впливом імперій, де імперія маркувала свій простір, потрібно зрозуміти, хто ми, звідки і куди йдемо. Прибирання імперських маркерів із символічного простору не означає, що ми викидаємо це з історії як такої. Ми очищуємо символічний простір від пропаганди. Імперія — і російська, і радянська — фактично не давала нам можливості маркувати власними назвами. Ми очистили простір і відновили власні символи. Ми спромоглися сфокусуватися на тих етапах назв, які не були відображені, зокрема на етапі Української революції.

Але це не означає, що в дидактичній історії не буде тем, пов’язаних з діяльністю Леніна, чи літературознавцям хтось заборонить вивчати Пушкіна або інших письменників, імена яких визнані символами імперської політики. Станом на зараз є чинне законодавство, в якому прописані винятки щодо наукової роботи, антикварних і музейних колекцій. Це дуже важливо — вивчати період імперії, більшовизму, і ми можемо це робити, це передбачено законом.

Наявність регіональних відділів Інституту національної пам’яті — це підтвердження того, що у кожному регіоні свої особливості пам’ятування. В Одесі — один міф, у Харкові — інший. Наше завдання — інтегрувати регіональну пам’ять у загальноукраїнський гранд-наратив.

На прикладі Одеси добре видно, як працює мета російської пропаганди — загнати процес деколонізації в рамки «печерного» націоналізму. Вони просувають думку, що нібито в Україні купка радикалів нав’язує український націоналізм, і це почалося заради того, щоб увічнити Бандеру та Шухевича. Ідея деколонізації мала на меті спонукати українське суспільство до рефлексії і відзначення власних назв, локальних героїв.

Оксана ДОВГОПОЛОВА, докторка філософських наук, кураторка платформи «Минуле. Майбутнє. Мистецтво», Київська школа економіки:

— Прибирання маркерів з простору не спричинить змін у свідомості.

Зміни в свідомості не спричиняють прибирання маркерів з простору.

Колективна пам’ять — це певні знання, побудовані у наратив.

Коли ми говоримо про зіштовхування наративів, ми маємо роздивитися інтерпретаційні вузли, які лежать у їх основі.

Ми всі маємо розмовляти одне з одним. Бо якщо ми будемо вважати одне одного ворогами, то ми нікуди не просунемося.

Готовність почути аргумент іншої людини — це дуже важливо.

І коли ми це роздивляємося, ми можемо побачити те, на що не очікуємо.

Наприклад, читаючи ранню одеську літературу початку ХІХ століття, я побачила, що один із важливих месиджів — «на порожньому місці виник осередок циві-лізації». Люди це кліше сприймають як очевидність, на автоматі. Нічого не було — і раптом щось виникло. Насправді тут була розвинена цивілізація. Коли ми бачимо такі сенсові вузли, нам здається, що це очевидності. Але з іншої літературної позиції ми бачимо, що все було інакше. Коли ми бачимо, що були такі два різні підходи, то, принаймні, можемо поставити собі запитання: чому так? Наші наративи і наші уявлення ми можемо аналізувати по ось таких кроках. І щось перезавантажувати.

Люди не винні в тому, що вони не знають. У нас має бути багато різних платформ для діалогу, ми не можемо обмежуватися школою і створенням гарних підручників. Якщо ми не розмовляємо зі старшим поколінням — нічого хорошого не буде.

В Ірпені, де була дуже складна ситуація з меморіалом, ми з фасилітаторами шість годин пропрацювали з громадою. І це спрацювало, хоча спочатку вони нас зустріли в боксерській позиції — чужі прийшли. Одеса теж може організувати щось подібне. Діалогами потрібно займатися.

Насправді в Одесі багато майданчиків, на яких обговорюють, зокрема й тему деколонізації. Але приходять одні й ті ж люди, і ми мітингуємо серед своїх.

Шарль Луї Монтеск’є писав: «Потрібно спочатку бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом».

У нашому випадку, виходячи з нинішніх реалій, можна висловитися так: щоб не стати хорошим рабом, потрібно бути хорошим громадянином. Історичний досвід показує: якщо ми не піклуватимемося про свою ідентичність, то ми її можемо втратити, її хтось привласнить. Адже росіяни кажуть, що ми з ними брати, один народ — і це реальна погроза з їх боку. Тобто збереження ідентичності — це наша з вами відповідальність. За це, за нашу соборну Україну гинуть воїни, іменами яких ми згодом називаємо вулиці, щоб увічнити їхній подвиг у віках. Невже нам так складно домовитися?

А на ваш погляд, шановні читачі, як одеситам знайти спільну мову?