Історія воїна Дмитра Медзяновського, який повернувся з полону

Наталія Пірожок, торкнувшись долонями основи для нової маскувальної сітки, яку вже почали плести, тихо прочитала молитву. Прив’язала на край червоно-зелений браслетик-оберіг з ниток: невдовзі ця сітка захищатиме наших хлопців на передовій. Саме в цей момент до нас підійшла Ольга Задерей, головна спеці-алістка відділу зв’язків з громадськістю та ЗМІ Балтської міської ради, разом із чоловіком у військовій формі.

«Знаєте, хто це? Дмитро Медзяновський. Він нещодавно повернувся з полону…».

Зустріч супроводжувалося обіймами та непроханими слізьми. А в пам’яті одразу спливло відео, зняте росіянами, яке сколихнуло всю громаду. У ньому шістьох українських військовополонених допитують озброєні окупанти: ім’я, частина, місце проживання… Серед них — двоє балтян. Майже через два роки потому нарешті дочекалися одного з них — Дмитра Медзяновського.

…Він дуже схуд. Хоча й посміхався, але в очах — смуток з утомою. Відчувалося, що розмова про полон дається нелегко…

Початок війни

Дмитро — з багатодітної сім’ї Медзяновських із Лісничівки. Пишається тим, що має молодших сестру, трьох братів і багато племінників. І в самого — двоє синів. Саме думки про рідних зігрівали душу і допомагали пережити жахіття полону.

За фахом воїн — учитель трудового навчання та фізичної культури. Працював у сільській школі до її закриття через оптимізацію освітньої мережі. Останнє місце роботи перед великою війною — на місцевому сільгосппідприємстві. Звідси й мобілізувався.

— У перший день війни, коли російська ракета влучила по військовій частині в Подільську, ми переганяли техніку, щоб підготувати поле. Тоді з військкомату й зателефонували: «Ви повинні з’явитися...». Зібралися: двоє наших сусідів, я — третій, мій батько, брат, і поїхали в Балту, — розповів Дмитро Медзяновський. — Того ж дня я вже був у роті оборони. Батька відправили назад через проблему з ногою (замінили тазостегновий суглоб), а брат Гена приєднався до нас наступного дня.

Три місяці перебували на блокпостах, потім роту приєднали до ЗСУ. Дмитра з братом та односельцями відправили в навчальний центр. Після підготовки, яка тривала майже три місяці, службу продовжили в Миколаївській області. У складі сформованого окремого 68-го стрілецького батальйону боронили берегову лінію біля Очакова, навпроти Кінбурнської коси.

— Після Нового року, 12 січня (2023-го. — Ред.) ми виїхали на Донецький напрямок. Тримали оборону біля села Веселе. Батальйон був під командуванням 110-ї окремої механізованої бригади, яка дислокувалася в Авдіївці.

— Якими були ваші обв’язки під час служби?

— Я — простий солдат. Спочатку був помічником гранатометника. А потім, коли перевели в 110-у бригаду, — стрільцем. До полону ним і залишався. Хоча на той момент три чи чотири тижні був провідником.

Полон

— 22 березня 2023 року нас кинули на позицію. Після повернення мали йти у відпустку, але не вийшло. Ситуація була дуже важка: ворог обстрілював з усього, що можна. Бліндаж, який слугував нам укриттям, був у дуже поганому стані. Після двох танкових приходів — наполовину зруйнований. Постійно дрони кошмарили. На четвертий день (26 березня) на світанку вони (росіяни. — Ред.) пішли у штурм. Ми прийняли бій, відбувся контакт, який тривав десь 15—20 хвилин. Наших трьох хлопців «затрьохсотили» (поранили. — Ред.), у тому числі й Вову Жиленка. Двоє хлопців — «двохсоті» (загинули. — Ред.). Ми вели бій з бліндажа. Стався вибух. Я втратив свідомість. Не можу сказати, як довго це тривало. Можливо, кілька секунд, може, й більше. Коли прийшов до тями, побачив, що «на мушці» (під прицілом. — Ред.) у росіянина. Так потрапив у полон, — поділився Дмитро Медзяновський спогадами. — Потім нам довелося нести їхнього «трьохсотого» під обстрілами. Можливо, тому нас росіяни не знищили. Наші бачили, що рух відбувається, але, мабуть, не знали, що нас узяли в полон. Увесь час працювали 120-ті міномети, мимо пролітали осколки. Їхній поранений був дуже важкий, ще й ноші — металеві. Не думав, що витримаємо, але донесли… Звідти нас повезли на «гауптвахту» в Донецьк. Поранених Вову Жиленка і Юру Дячинського — в госпіталь.

Шлях до звільнення тривав понад рік і десять місяців.

Горлівка плюс «курорт» для полонених

— З Юрою потім ми здалеку бачилися в Горлівці, де він теж перебував, тільки в іншому «отряді». Я з ним не спілкувався. А Вову так більше й не бачив. Чув, що поранену руку йому зберегли, — продовжив свою розповідь Дмитро. — Я перебував на трьох локаціях: Горлівка, Торез й останнє, третє місце перебування, — Бійськ, Алтайський край, Західний Сибір.

Про те, що довелося пережити, Дмитро Медзяновський розповів без зайвих подробить, коротко:

— У Горлівці до військовополонених ставилися дуже погано, знущалися. Не буду все те описувати, не хочу нашкодити хлопцям, які ще залишаються там. Був у нас такий випадок. Одного хлопця, танкіста, обміняли. Це було влітку в Горлівці. Він був 300-й, важкий. Сидів спочатку в нас «на двойке» (другий барак. — Ред.), потім його перевели «на восьмерку» (восьмий барак. — Ред.), і звідти вже потрапив на обмін. Після він, коли привселюдно на камеру закордонним ЗМІ давав інтерв’ю, наговорив дуже багато того, що не потрібно. Скажімо, про те, що ми співали гімн (український) в куточку тощо. Увійшов у роль, як кажуть. Ми згадували його не раз «не злим, тихим словом»: не треба було цього робити. Росіян це так збісило: тяжко знущалися з нас, згадували постійно і «наказивалі».

Якщо порівнювати всі локації, то можна сказати, що найкраще ставлення було у Торезі. Якщо не звертати увагу на дрібниці, коли іноді «прилітало» і ПР (психологічна репресія. — Ред.), і шокером. Але порівняно з Горлівкою та Бійськом, то, можна сказати, в Торезі був «курорт». Я там пробув майже пів року, без шести днів.

Бійськ — просто пекло

Із Тореза 6 грудня Дмитра разом з іншими відправили етапом у Бійськ.

— Ці етапи були й раніше. Із середини листопада почався перший, ми думали, що то обмін. Але помилялися: вже у Бійську дізналися про це. Бо попадали в камери з тими хлопцями, яких відправили по отих етапах раніше. Ми думали, що вони давно вдома. А то просто на російську федерацію почали вивозити тих, хто вже відсидів понад рік, два і більше. Я так зрозумів, на наші місця почали завозити нових, «свіжих» полонених.

У Бійську, можна сказати, була Горлівка у квадраті. «Весело» дуже: знущаються двічі на день. Там — СІЗО, по шість чоловіків у камері. Так, як у їхніх тюрмах суворого режиму, «Чорному дельфіні»: «поза ласточки», очі закриті й таке інше («Чорний дельфін» — це неофіційна назва одного з найвідоміших і найсуворіших пенітенціарних закладів у росії, розташованого в місті Сосновий Бір. Ця колонія відома жорсткими умовами утримання і суворим режимом. Там відбувають покарання особи, засуджені за тяжкі злочини, зокрема за вбивства, та ті, хто вчинив злочини проти держави. Установа стала символом жорстокості пенітенціарної системи рф. — Ред.).

Із харчуванням погано: дуже малі порції. Хлопці одразу багато ваги втратили. Плюс кожен день — постійно на нервах, бо не знаєш, що на тебе чекатиме під час ранкового і вечірнього «шмонів» (обшуків. — Ред.). Все, що завгодно, може трапитися. Ми вважали, що у Торезі важко, а там потрапили просто в пекло. На початку навіть жити не хотілося. У багатьох виникали суїцидні думки. А потім звикаєш до всього. Хоч до такого не можливо звикнути на всі сто: поступово призвичаюєшся до болю, але на психіку — найбільше навантаження. Хлопцям, які там залишилися, зараз дуже важко. Але вони тримаються.

— Там в основному — військовополонені?

— Є й цивільні. Сидять не зрозуміло, за що. Їх взяли до «вияснєнія обстоятєльств» на два-три дні, а сидять уже по три роки. Це люди, які автомата в руках не тримали. В них теж поламані руки, ноги.

У паралельному вимірі

— Іноді виникало відчуття, що ми потрапили у паралельний вимір. Якби мені раніше сказали, що таке буде, така війна, я б не повірив. Але, бачите, реальність є реальність. Жахливо, що таке відбувається у ХХІ столітті. Вони (росіяни. — Ред.) живуть минулим. Змушували нас вчити совдепівські гасла. Типу «Да здравствуєт наука, да здравствуєт прогрес і славноє правітєльство ЦК КПСС». Або «дядя вова, ми с тобой…» — пісня їхня про путіна, маячня якась. І це молоді пацани, але вже люди з нестабільним розумом: зомбі, справжні зомбі. Музику слухають 80-х, 90-х років. Я бачив на Торезі «вертухаї» ходили в сандалях таких, які, па-м’ятаю, колись ще мій дідусь носив. Такі шкіряні з вибитими квадратиками, ромбиками. Де вони їх «нарили», на якому складі?! Живуть у «совку». Мені їх шкода, у них нема майбутньо-го. Весь світ рухається вперед, а вони стоять на місці, просто застрягли там. Треба пам’ятати свою історію, але не жити минулим, якого вже не повернеш.

— Що допомогло вистояти?

— Допомагали думки про мою сім’ю, моїх дітей. Я своїм синам обіцяв повернутися. В мене — двоє хлопців. Старшому — 15, а меншому 12 сповнилося під Новий рік, 31 грудня. Я тримався заради них, щоб повернутися і дати їм ще щось у цьому житті. І всі рідні, яких теж хотів побачити, мої батьки. Оце мене й тримало. Такий стимул був, щоб вижити. Хоча надія таки покидала. Мені просто пощастило, що попав на обмін. Якби там залишився, не знаю, чи повернувся б звідти живим.

Довгоочікуваний обмін

— Це був звичайний день, 28 грудня 2024 року. Ми повечеряли, вечірній «шпон» уже відбувся. Все — підготовка до сну: хтось чистив зуби, хтось шкарпетки прав, хтось — білизну. По-різному: в кожного — свої турботи у такий момент. Несподівано вони підійшли до дверей, вівчарка гавкає. Ми не можемо зрозуміти, що відбувається. Вони почали відчиняти двері, ми всі вишикувалися в лінію, в позу «ласточки». Стоїмо. Вриваються, кричать: «Ліцом вніз!». Ми попадали, обличчям у підлогу, очі позакривали. Нізащо не можна було відкривати очей: лиш побачать, що ти підглядаєш, можна дуже «вихватити» (бути покараним. — Ред.). Чуємо: «Зачітаю фамілію — на виход!». Я лежу обличчям у підлогу і в мене таке відчуття, що зараз назвуть моє прізвище. Не знаю, звідки це відчуття взялося, але так і сталося. Зачитує мене, каже: «Бистро наволочку, мильнорильноє!». Нас того дня вкотре обі-цяли відвезти в баню. Але розумію, що це не баня: обіцяли, бо обіцяли, та ні разу не зводили. «Ого, — думаю, — мене одного — точно не в баню. Якщо переїзд в іншу камеру, то теж — чому мене одного?».

Вивели в коридор, обшукали. Все — за процедурою. Собаки гавкають. Потім, коли вели, один пожартував: ведуть на розстріл. Неприємно, але я, в принципі, зрозумів, що це жарт.

...Відхилюся від розповіді, повернуся знову у Бійськ. Серед конвоїрів, які нас туди супроводжували, був один молодий, більш-менш поміркований, який спілкувався з нами, навіть українські слова вживав: «Дякую, спасибі». Ми спочатку думали, що він жартує. Може, й жартував, але сприйняли це як добрий жест від нього. Він багато чого підказав нам. Сказав, зокрема, що в наших справах написано: «особа, препятствующая СВО». Це такий у кожного з нас був «штамп». А ми ходили в чорній робі із зеленими вставками. Як нам пояснили, в такій ходять терористи.

Коли везли на обмін, кинули нам іншу робу, щоб переодяглися. Ту, в якій ми приїхали з Торезу. Коли нас завели в підвал, я не міг зрозуміти, що відбувається. Там вже була група із 30 чоловіків. І ще підводили, підводили. Один з охоронців нам сказав: «Радійте, це — обмін». Ми до останнього не вірили: стільки разів нам уже казали таке. Я повірив тоді, коли розв’я-зали руки, дали поїсти і побачив, що ми — на кордоні з Білоруссю. А потім зайшли представники російської сторони й нашої — української, представники Білорусі. Нам повідомили, що це справді обмін. Ми заїхали через Білорусь у Чернігів. До цього моменту шість годин літаком летіли, пройшли чимало етапів. Всі були змучені. Нас майже не годували: раз за дві доби булочку і кілька ковтків води. Вже перед обміном дали пайок від білоруської та, по-моєму, один — від російської сторони. Там уже й тушкованка була. Ми добре поїли й зрозуміли, що нам пощастило.

Отак заїхали в Чернігів, у лікарню. Там помилися. Нам дали одяг — костюми, майки — все нове, чисте. Старі заштопані роби віддали жіночці, яка понесла їх палити. І ми звідти пороз’ї-жджалися кожен по своїх місцях проходження реабілітації.

Не пам’ятав жодного номера

— Я не міг пригадати жодного номера, щоб зателефонувати рідним. У багатьох з нас від нестачі глюкози погано працювала пам’ять. Я позабував номери, пам’ятав тільки крайні три цифри. В автобусі, коли їхали з Чернігова в санаторій, де мали проходили реабілітацію, попросив товариша, щоб його дружина через соціальні мережі зна-йшла моїх рідних, повідомила про мене.

Мама випередила мене, зателефонувала першою. Поговорив з нею. Потім з дітьми поговорив, з батьком. Це було 30 грудня. А 31 вже я подзвонив, привітав Андрія з днем народження та Сергія — наперед (в нього день народження — 15 січня). Сказав синам, що нарешті зможу купити їм подарунки, обійняти.

У Немирові ми перебували цілий тиждень на карантині. Не можна було нікому приїжджати. Коли відбули карантин, за два дні мої рідні приїхали: брати, сестра, невістки, племінники... Дванадцятеро всіх було. Хлопці мені позаздрили: до них по двоє-троє приїжджали. А в мене — повна кімната рідних.

Десь зо п’ять годин були в мене, поспілкувалися, наговорилися. Потім вони поїхали додому, а я продовжив реабілітацію.

Повернення додому

— Це був найбільший обмін, як нам сказали, 189 хлопців звільнили. Мене зустрічала громада. Все трималося у секреті, я й не підозрював. Їхав з товаришем. У нього того ж дня закінчилася реабілітація. Він повертався через мої краї, сказав, що підвезе. Так нас двох й зустріли. Прапори накинули, багато фотографувалися. Ми почувалися якимись «зірками». Думав, зустріне староста, 5—10 земляків, потисну руки і поїду додому. А тут — ціла громада в Переймі зустрічала. Вже було темно. І коли ми під’їхали — багато світла телефонів та свічок, прапорів, людей. Я вийшов з машини. І тут почалося: люди підходили, обіймали, розпитували, фотографувалися. Рідні першими підійшли, а потім усі інші, всі, кого знав, з ким працював у школі. В мене багато знайомих. Всі переживали… Діти, яких пам’ятав маленькими, вже підросли. Декого впізнав, але не всіх.

Не очікував такого теплого прийому. Я не публічна людина, не люблю великої уваги до себе. Але, якщо чесно, було дуже приємно. Особливо, коли згадував про це наступного дня.

Головне у житті — мета

Планів на найближче майбутнє Дмитро Медзяновський не будує. Поки що. Каже, що хоче спочатку призвичаїтися до домашніх умов, звикнути до того, що вже не в полоні.

— Трошки побуду в домашніх умовах. Звикну до них, і тоді думатиму, як рухатися далі, як долю свою будувати. Слабкий ще. М’язи без руху в полоні поступово атрофуються. У Торезі та Горлівці нас ще трошки на роботу виганяли, а потім припинили. Зараз вдома важкувато: трохи порухаюся — починають м’язи боліти. Треба знову звикати до фізичної праці, адаптуватися. Але вдома й стіни лікують, усе стане на свої місця. Вже важче, ніж там, не може бути. Морально почуваюся добре. Є певне порушення здоров’я, але це вже залишиться зі мною на все життя. Маю трішки зализати рани й рухатися вперед.

— А у брата, який з вами служив, як доля склалася?

— Гені зробили операцію. Він пролікувався, і потім за станом здоров’я був списаний зі служби. Зараз працює за своєю професію — майстром лісу.

— Що ви думаєте про цю війну?

— Це якийсь спланований геноцид нашого народу. Жаль, що загинуло багато чудових хлопців, тих, що пішли першими. Цвіт нації, найбільші патріоти. Жаль, що цих людей уже нема. І чи ж будуть такі? Ви самі бачите ситуацію. Багато хто виїхав за кордон. Я ще вчився в школі, пам’я-таю рекламу на «1+1», що на нас — 52 мільйони. Скільки нас було і скільки залишилося…

— Війна змінила вас?

— Так, на краще. Я багато чого зрозумів. Навчився спокійно реагувати на будь-яку ситуацію. Там (у полоні. — Ред.) ти нічого не можеш вирішити, від тебе нічого не залежить. А тут (удома) — все в твоїх руках. Так, проблем у житті вистачає, постійно будуть виникати. Але вони дають нам стимул рухатися вперед. І якщо Бог зберіг мені життя, то, значить, я маю ще щось зробити. Я постараюся за той проміжок мого життя, який ще мені залишився, зробити якнайбільше добрих справ для людей, для сім’ї, для своїх дітей.

Давно обіцяв мамі…

Дмитро таки не сидить склавши руки: коли зателефонувала йому, аби уточнити деякі деталі нашої розмови, він «ремонтував електрику». Каже, що давно обі-цяв матері. А мати, Лариса Медзяновська, у цей момент знову щось смачненьке готувала для сина. Хоча, за словами Дмитра, вона вже встигла нагодувати його всіма улюбленими стравами. Насамперед — варениками з домашнім сиром, з м’ясом. І звичайно ж, поласував найсмачнішим маминим борщем зі сметаною...

— Я люблю сметану, кисломолочні продукти. Мама десь купує для мене, бо у нас корова лише через місяць має отелитися. Свого молока поки що нема…

З вірою у майбутнє

— Найважливіше — мати мрію і йти до неї, мати сенс життя. Сенсом життя людського є добрі справи. Людина має робити добро і жити за заповідями Божими. Багато хто там (у полоні) увірував. Я молився перед сном, вранці, як умів, по-своєму. Може, й «Отче наш» поперекручував, але молився. Це допомагає триматися навіть у найважчі моменти. Молишся, просиш у Бога сили, терпіння — і стає легше. Бог почув мої молитви й усіх, хто за мене молився, хвилювався. І я дочекався свого дня волі, повернувся живим додому.

— Що ви сказали своїм синам, коли зустрілися?

— Я їм розповів, що завдяки рідним я вижив, що Бог уберіг моє життя. Я не розповідав їм страшні подробиці. Просто сказав, що там було дуже важко. І не дай, Боже, щоб колись їм довелося пережити подібне. Не хочеться такого майбутнього для наших дітей. Треба, щоб керівництво держави дбало про країну, про людей.

— Важливо, коли військо підтримує громада…

— Підтримка відчувалася від громади велика. Жителі села, підприємці скинулися, купили мені тепловізор. На жаль, під час обстрілу його осколком розбило. Прослужив півтора місяця, дуже допомагав. Павербанки нам доставляли волонтери. А скільки продуктів, випічки йшло від нашої громади! Ми з місцевими мешканцями ділилися. Роздавали старим бабусям, дідусям, всім, хто потребував допомоги. Деякі плакали. Якось заніс коробку шоколадних цукерок жінці. Вона скуштувала і заплакала. Сказала, що давно не бачила жодної цукерки. Найдорожчими для нас були випічка від дітей, малюнки. Це дуже важливо, реально підтримувало, відчувалося домашнє тепло. За це хочу подякувати.

Була й підтримка технікою. Авто там — розхідний матеріал, який дуже швидко закінчується. Автомобілі постійно потрібні. Люди скидалися, організації, різні структури, приватники віддавали свої автомобілі: вантажівки й легкові. Завдяки цьому ми мали чим евакуювати «трьохсотих», врятувати комусь життя. І «двохсотих» вивозити під обстрілами. Багатьох, на жаль, не змогли вивезти. Хочеться вірити, що коли все закінчиться, їхні тіла повернуть рідним, щоб поховати з почестями.

— Ви вірите у щасливе майбутнє України?

— Так, вірю, як кожен патріот. Як вірив, що закінчиться полон, так вірю, що колись настане світле майбутнє нашої держави. Але для початку треба, щоб ми змогли вистояти перед нашим ворогом, зберегти нашу незалежність. І тоді Україна піде до щасливого майбутнього, поступово, певними кроками. Зразу все так чудово і швидко не буде. Війна закінчиться і через якийсь період Україна стане міцною державою. Думаю, все в Україні буде добре. Треба тільки вірити. Але й треба бути готовими до всього, маючи такого сусіда. Тобто озброюватися, армію підтримувати в належному стані. Маємо бути єдині. Щоб через 30, 50, 100 років, коли, не дай, Боже, наш сусід знову візьметься за своє, ми могли дати таку відсіч, щоб вороги забули ім’я своє.

Джерело: novynar.citi.