Спогади очевидця

У цьому році виповнилось 35 років з дня виборів народних депутатів України в УРСР, які були першими виборами до Верховної Ради УРСР на альтернативній основі. На них було обрано 12-е скликання Верховної Ради УРСР, що згодом стало 1-м скликанням Верховної Ради України.

Це були особливі вибори, оскільки початок 1990-х — це період, коли світ хитався, а імперії тріщали по швах. Радянський Союз вже не був тим монолітом, яким здавалося ще кілька років тому. Перебудова, гласність, економічна криза, національні рухи — усе це кипіло й вирувало. І в центрі цієї стихії опинилася Україна.

Весна 1990 року… В повітрі вже витала якась нова, незвична енергія. Після десятиліть мовчання, страху, звичної радянської одноманітності раптом з’явилась надія. І я пам’ятаю той день, 4 березня, ніби це було вчора.

У списках кандидатів з’явились нові імена — людей, які говорили про українську мову, культуру, історію. Вони не ховалися за партійні лозунги. Вони надихали. Прості люди вперше відчули, що мають силу, що їхній голос — справжній, важливий, вирішальний.

Серед бюлетенів, черг на дільницях і надії в очах — народ почав усвідомлювати свою силу. Це був не просто день голосування, це був крок до Незалежності. Ці вибори стали переломним моментом, оскільки вперше за десятиліття люди мали змогу обирати серед реальних альтернатив, де звучали нові голоси у тому числі інтелігенції та безпартійних. У Верховну Раду увійшли ті, хто не боявся говорити про суверенітет, мову, історію. Це була перша ластівка великого пробудження.

Я у своїй програмі виділив кілька проблем, які потрібно вирішувати. По-перше, передача реальної влади в Україні Радам, встановлення економічної самостійності республіки та місцевого самоврядування. Домагатимуся таких законів, такої Конституції України, які б не допускали диктату партії в Радах. По-друге, відродити престижність освіти та змінити ставлення молоді до знань, культури, моральності, щоб церква зайняла в нашому суспільстві гідне місце. Якщо мене оберуть народним депутатом, то обов’язково братиму участь у роботі відповідної комісії. Сподіваюсь знайти серед народних депутатів однодумців і довести, що залишковий принцип виділення асигнувань на науку та освіту загрожує непередбачуваними наслідками.

Отже, передвиборна кампанія на початку 1990 року поставила на порядок денний завдання створення української державності, необхідність докорінних змін в економічній та політичній системах. Вперше стали звертати увагу на моральні якості кандидата. Освітній рівень народних депутатів, обраних до найвищого органу державної влади республіки, характеризувався такими даними: 430 депутатів, або 95,8 процента мали вищу або незакінчену вищу освіту, 77 — вчений ступінь або вчене звання, у тому числі 10 — це академіки та члени-кореспонденти державної Академії наук України, 19 депутатів — із загальною середньою спеціальною освітою. 24 депутати мали економічну освіту, 171 — інженерно-технічну, 20 — юридичну, 61 — педагогічну та 23 — медичну.

Серед народних депутатів від Одеси були: Горін Е. О. (Ленінській), Романов Ю. С. (Жовтневий), Мазур Ю. М. (Іллічівський), Головенко М. Я. (Київський), Симоненко В. К. (Малиновський), Остроущенко С.В. (Приморський), Дорогунцов С. І. (Суворовський), Хмельнюк В.Я. (Таїровський), Лобенко А. О. (Чорноморський). В дужках — виборчий округ.

Усі ми, поряд з іншими депутатами, стали державотворцями, особами, які безпосередньо не тільки створювали, а й формували державу, її інститути, систему управління, права та обов’язки громадян.

Це станеться через півтора року, в 1991-му, коли Україна проголосить Незалежність, але зерно цього майбутнього було посіяне саме тоді, в березні 1990-го. Серед прийнятих рішень того скликання — перші кроки до державного суверенітету, декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), а пізніше — і голосування за Акт проголошення незалежності у серпні 1991 року.

Я мав честь голосувати «за». Це був момент, заради якого варто було пройти весь шлях. І я пишаюсь, що в цьому великому зрушенні був і мій голос, моя часточка участі.

Сьогодні, озираючись назад через 35 років, варто не просто згадати ті вибори, а й вшанувати їхній сенс. Бо демократія — це не лише бюлетень. Це пам’ять про боротьбу, про вибір і про відповідальність. І перші справжні вибори до Верховної Ради були саме таким моментом — коли держава почала народжуватися з волі народу.

Багато змінилося. Але пам’ять про той день — як незгасний вогонь. Це була мить, коли ми вперше відчули себе громадянами, а не просто населенням. Мить, коли держава почала народжуватись у свідомості кожного з нас.

Минуло 35 років. Світ змінився, країна змінилася, ми змінилися. Багато чого з того, що тоді здавалося очевидним, виявилось складнішим. Але є речі, в яких я не маю жодного сумніву досі. Я не шкодую за жодним рішенням, яке прийняв тоді — на виборах, у залі Верховної Ради, під час голосування за Акт проголошення незалежності. Бо це був мій вибір. Свідомий, чесний, вистражданий разом з усім народом.

Я часто думаю про молодь, яка народилася вже в незалежній Україні. Для них наша реальність — це вже історія. Але я б хотів, щоб вони знали: все, що вони мають сьогодні, — це результат великої надії, яку ми не побоялись взяти на себе. Це не впало з неба, це не принесла якась «вища сила». Це зробили звичайні люди — їхні батьки, діди, сусіди. І я теж, як міг, доклав до цього свою руку.

Справжня незалежність — не в словах, не в гаслах, навіть не в документах. Вона — у внутрішній готовності бути відповідальним за свою державу коли та в небезпеці, приймати рішення навіть тоді, коли страшно.

Якщо мені колись і судилося прожити щось по-справжньому велике, то це було саме тоді. І я щасливий, що був не просто свідком, а учасником народження нової України.

Микола ГОЛОВЕНКО. Академік НАМН України, депутат Верховної Ради України першого скликання, завідувач відділом біомедицини Фізико-хімічного інституту ім. О.В. Богатського НАН України