Згадую свою юність. Писав замітки (зараз кажуть «дописи») в луганські обласні газети, в одеські, писав в іллічівську міську газету. Отримував від редакцій гонорари — 3,59 рубля і щось подібне, а якщо — 5,64 рубля, то це була велика радість. Пізніше, вже у більш зрілому віці, почав розбиратися, а що ж це воно за диво таке: газета?

Пригадую, у будинках, в яких я жив на Хмельниччині та Одещині, на стінах висіли «радіоточки», які починали мовити о шостій ранку і закінчували о 24-й годині. Саме з них народ отримував найсвіжішу інформацію, слухав музику, разом з «радіоточкою» плакав і сміявся. Пізніше з’явилися телевізори, які добру частину цієї роботи взяли на себе. Але ні радіо, ні телевізор не змогли замінити газету. По радіо чи в телевізорі ти щось недослухав чи недодивився — і на цьому все. Щось цікаве забув чи відволікся і не почув, не побачив — і ці втрати вже ніяк не повернеш. Газета ж тобі, як рідна мати чи сестра. Її можна перечитати вдруге, а то й утретє. Її можна взяти із собою на роботу й почитати під час обідньої перерви, нею можна насолодитися в електричці, коли їдеш на рибалку. Особисто мені, як би хто не намагався доводити, що читати в смартфоні зручніше, — вірити в це не хочеться — і я не вірю. З моїх розмов з багатьма знайомими і не знайомими людьми виходить, що таке ставлення до газети у більш ніж половини українців.

Тож яку роль грає газета в житті держави, українського народу й особисто в моєму саме сьогодні — під час нищівної війни Росії з Україною, затіяної колишньою так званою «сестрою»? У російських ЗМІ, зокрема в газетах, ціль одна — підвести ідеологічну базу під захоплення України, під повне знищення українського народу, під те, щоб прищепити загарбникам ненависть до всього українського, користуючись махровою брехнею. І як видно із сьогодення, це російським брехунам прекрасно вдається. По-перше, росі-йське хворе на голову суспільство, колишнє «браття», більше ніж на 90 відсотків за допомогою російських ЗМІ на початку війни підтримало ідею маніяка-вбивці, так званого президента Путіна, про загарбання України і про знищення українського народу. А по-друге, цей же не зовсім здоровий народ вважає, що божевільний диктатор сидить на своєму місці і молиться на нього.

Ціль українських газет — протилежна. Українські газети несуть правду і кожне слово правди — це куля, міна чи бомба. Ні, це не ті боєприпаси, які ми маємо опустити на голови росіян-убивць у відповідь на їхні обстріли нашого народу, а це знешкоджені словами-кулями в наших газетах їхні боєприпаси призначені для нас.

Мені, коли доводилося вступати в будь-яку полеміку з рідною матір’ю, то як останній, найвагоміший аргумент я чув від неї слова: «Льоню, що ти таке кажеш? Та це ж в газеті написано!». Газета для матері була найвищим авторитетом, як і для багатьох українців. Для мене газета і сьогодні є таким авторитетом. Одне, що інколи хочеться не сперечатися з газетою, а підказати авторам дописів, що я хотів би прочитати за тих чи інших обставин.

Читаю в «Чорноморських новинах» під рубрикою «Свобода слова» інформацію «У критичному стані» про масштабне дослідження «Від екстрених заходів до стратегічних рішень», проведене Національною спілкою журналістів України. На мій погляд, дослідження справді масштабне і переслідує саме ту ціль, про яку я хочу сказати. Якщо судити по газеті «Чорноморський маяк», яка видавалася в місті Чорноморську, а потім зникла через відсутність фінансування державою, якщо судити по газеті «Чорноморські новини», яка в кожному номері криком кричить про відсутність коштів на виживання, то можна зробити висновок, що держава Україна на сто відсотків байдужа до доль цих газет і взагалі до того, чи є вони, чи їх нема на білому світі.

Масштабне дослідження критичних потреб місцевих медіа України в умовах кризи та війни підтверджує факт, що держава таки байдужа до цих потреб. Не даються гроші ні на папір, ні на обладнання, ні на заробітну плату, ні на щось інше. Якщо ми впевнені, що газета — це зброя, то виникає питання: «Чому ж зараз Україна цією зброєю не користується?». У Радянському Союзі це була зброя №1. Газета коштувала дві копійки, плата суто символічна. За все, що потрібно для її видання, платила держава, бо знала, куди вкладати кошти, щоб донести інформацію до народу.

І мені сьогодні боляче й прикро від того, що на таке серйозне питання не звертає уваги наш Президент В.О. Зеленський. Це ж треба дожитися до такого, щоб третину українських газет фінансувало американське агентство USAID, яке взяло й відмовилося їх фінансувати! То що ж, Володимире Олександровичу, нам тепер робити? Я впевнений, що журналісти з цього приводу зверталися й у владні кабінети. Але ні на одну букву не помилюся з відповіддю для них: «Ви що? Яка газета? Війна ж зараз у державі, всі гроші на неї».

Таку відповідь можуть дати тільки люди недалекі, якщо не шкідники. А люди серйозні й розсудливі обов’язково проблему вирішать, тим більше, що вирішувати її не Трампу і не Путіну. Наскільки мені дозволяє моя освіта, я бачу в Інтернеті, що в багатьох містах і містечках України, особливо Західної, — профіцитний бюджет (за чутками, у нашому Чорноморську — теж), тобто заробили більше, ніж розраховували. То чому ж з доброї душі не виділити частину грошей з цього профіциту на газети? Бо ж треба не так уже й багато. Але спочатку для цього необхідно ухвалити закон, щоб журналісти не стояли навколішках під кабінетами у добрих дядьків (де ж їх, добрих, знайти?), а щоб отримували від держави те, що дозволить їм вільно і професійно працювати на користь суспільства, держави. Бо якщо не ми писатимемо в наших газетах, то замість нас напишуть наші вороги. Напишуть все, що їм треба для знищення української нації.

м. Чорноморськ.