11 травня – День Матері

Майже 19550 українських дітей викрали рашисти.

Із повідомлень ЗМІ.

Яка то радість і насолода – спостерігати за малими дітками, коли вони вже відчувають себе частинкою довколишнього життя, утверджуються у світі.

Які вони поважні, як пишаються собою – своїми сукеночками і вишитими блузочками, своїми віночками та своїми спідничками. У дівчаток більш розвинені естетичні уподобання, відчуття краси, досконалості, у них уже є смак. Їм ближчі яскраві барви, найрізноманітніші прикраси, квіточки. Як вони у всьому наслідують своїх матусь; ще не прийшов той час, коли вони стануть самостійними, але самодостатність, внутрішня незалежність уже відчувається. Візьме мама на руки — ніжно туляться, вдячно обнімаючи за шию. Самі ж рідко просяться. Вони поважно, сміливо підходять до своїх однолітків і вже за якусь хвильку спілкуються, немовби давно знайомі та здружені. Нам би так, дорослим, бо таки не завжди ми єдині та здружені — саме тепер, коли в цьому така потреба! Про щось ці дітки поважно розмовляють між собою, а то всі гуртом роблять щось таке спільне, або ж разом розгойдуються на гойдалках — ану, хто вище, та лазять по різних хитромудрих конструкціях дитячого майданчика, захоплено підстрибують на батуті.

А хлопчики — то крутії, нетерплячі, бува, що й на руки просяться, але довго не сидять там, бо ж сказано: крутії. Де багато людей, наприклад, у церкві, ці дітки притихлі, з цікавістю роздивляються довкруж, повторюють все за мамою, а на вулиці, хоч і не одразу, вмикають свій енергетичний ресурс.

Радісно за тих матусь, котрі беруть їх із собою до храму, особливо у такі святкові дні. Таку малечу, звиклу до цього, одразу відрізняєш і на вулиці, і в будь-якому навіть дитячому середовищі. Вони поважні, стриманіші, хоча й не цураються дитячих забав. Неважко уявити їх років через 15-20, одразу можна визначити молодих людей, котрі в дитинстві бували у храмі Божому, виростали у дружних родинах, де панують мир і злагода...

Поряд з цими дітками дуже радісно бачити молодих матусь. Хочеться їм сказати: які ж ви розумниці, що виховуєте таких діточок, вони — майбутнє ваше і всієї нашої країни; ви прекрасні поряд із ними, і як це личить вам. Разом з ними душа материнська буде лише вдосконалюватись, а жіноча краса — розцвітати, який би вік їх не наздогнав. Юні леді з маленькими діточками — то окраса нашої країни. Недарма ж ім’я у неї жіноче.

Наші національні традиції покликають нас шанувати Матір, жінку, захищати рідну країну: внутрішня готовність до її захисту зроджується, передовсім, у родині. Як і усвідомлення, що не всі сусіди розуміють, що таке добросусідство і що слова «Україна понад усе» — не гасло, а внутрішня переконаність і потреба. Як любов до матері. Ідентичність цих понять, отже і їхнього захисту, закладається ще в дитинстві. І жодна матір, хоч як важко це, не стримуватиме своє дитя від виконання цього обов’язку — а його волі — зі щирою вірою, що Господь захистить. Ми зобов’язані долею самою вірити, що попереду — світло і Божа ласка.

Але так само, як тішать та обнадіюють нас ці гарненькі діточки — так, на противагу, дуже боляче й гірко за дітей, викрадених рашистами, позбавлених щастя жити разом зі своїми батьками, у своєму домі, позбавлених відчуття рідної землі. Вдумайтесь лишень у ці жахливі слова: викрадені діти. Неможливо усвідомлювати, що надворі — ХХІ століття. Неможливо уявити їх у тому ворожому середовищі, в чужій-чужаниці.

Неможливо навіть віддалено уявити собі наших українських діточок десь там, у далекому мордорі, де все чуже, небезпечне, агресивне та незрозуміле. Уявити їхні розгублені, налякані личка серед байдужих, злих та агресивних чужинців, котрі чогось незрозумілого вимагають, котрі кричать і лаються… Ці чисті щирі душі, виховані добром та ласкою… — як їм вдається те все витримувати?

Чи ми колись вирвемо їх з того полону, з того нібито «всиновлення»? Чи повернеться до них той стан душі, що так нагло знищений чужинцями? Згадаймо лишень: звідколи заіснувала українська нація, звідтоді лютий ворог прагне знищити нас, зжити зі світу. І в цій ненависті виростатимуть наші викрадені діти?! Всеохопне бажання повернути наших діточок на рідну землю, в їхні родини — сильніше навіть за наші гнів і ненависть. Повернути їм радість дитинства, а матусям і татусям їхнім — радість і повноту життя — невід’ємна складова нашої перемоги.

Зримо постають перед очима їхні страдницькі личка; в їхніх очах — цілковите нерозуміння всього, що відбувається, в них ще теплиться надія, що все минеться і знову поряд буде рідна матуся, буде любий татко, він вестиме за руку й розказуватиме щось таке цікаве, як завше, а то візьме на руки — і яке ж то буде велике щастя!..

Вдуматись лише: тисячі викрадених дітей! Це тисячі знетямлених, осиротілих родин. Що робитимуть нелюди з тими дітками? Будуть ламати ідентичність, з корінням вириватимуть родову пам’ять? Позбавлять родинного життя, тепла отого сімейного, таких важливих та необхідних для дитини? Боронь, Боже, від того їхнього «усиновлення»! Якими вони виростуть, можна лишень здогадуватися. Їх змушуватимуть ненавидіти все те, що було в їхньому минулому. Але й полюбити чуже вони не зможуть. Роздвоєність душі вихолостить їхню свідомість, зробить їх байдужими до людської біди. А потім їх навчать убивати, вони робитимуть це і самі будуть гинути. І це найжахливіша для них доля…

І як же їхнім матусям витримати все, не знаючи, що з ними, чи живі вони? Та ні, думати про це нестерпно. Маємо будь-що, обов’язково повернути їх додому, в Україну. Це важливіше від територій, від Криму: ще прийде час, і ми повернемо собі все наше.

…Дивлюсь на діточок, і теплом огортається серце від зворушення й радості за їхнє майбутнє. Це майбутнє не лише їхнє — це майбутнє нашої Батьківщини. Певність у цьому живлять наші віра й надія: Господь не допустить найгіршого в їхній долі, в долі їхніх матусь, відведе біду, дасть нам і волю, і долю. З цим живемо.