Незабаром під такою назвою в одеському видавництві «Астропринт» вийде книжка нашого краянина із Балти (нині — жителя Ірпіня під Києвом) Сергія Мартинюка (Світогора Лелеко). Нижче пропонуємо уривки із майбутнього новодруку, в якому — спогади учасника оборони української землі у перші дні повномасштабної навали нашого одвічного ворога.

Нас зрадили і списали зі списків живих. Вже намалювали нові карти світу без України. Нам давали три дні. Ми мали впасти, здатися і зустрічати нових (старих) загарбників квітами… Усі світові лідери вже підготували чергові звернення, в яких вони в черговий раз висловлюють своє занепокоєння і начебто засуджують путіна та його поплічників-убивць. Але готові взяти участь, звичайно ж, «заради миру в світі», в розподілі України і подальшому її знищенні. Військові експерти з Америки, Європи, Азії билися об заклад і робили ставки, як на тоталізаторі, — через скільки днів впаде Україна. Одні говорили, що через три дні, інші доводили, що через чотири-п’ять. Одні пророкували, що росіяни дійдуть до Львова за тиждень, а інші переконували (спираючись на наукові розробки!), що їм знадобиться десять днів. Вони вкотре хотіли впасти на коліна перед рашистом-людоїдом і благати не чіпати їхні країни. Фу, гидота світова, яка називає себе елітою. Елітою чого? Елітою боягузтва і зради? Огидно до п’ят.

Своє слово сказав Український народ. Ні, по-московському більше не буде! Пацюки москвинські, грайте на балалайці у себе вдома і запивайте «бояришником». І саме ірпінці відірпінили руснявих загарбників так, що вони тікали з Київщини, переодягаючись у цивільний одяг, і кидали зброю, амуніцію, техніку. Чи не красунчики добровольці Ірпеня? Титани! 200 сміливців, без зброї, з мисливськими рушницями, розбили елітні частини «другої армії світу». Вуха від мертвого хутіна, а не Ірпінь й Україна! Україна була, Україна є, Україна буде вічно!

Я — з Ірпеня і мене не скорити. Ірпінці — нескорені люди!

* * *

Зі щоденника. Пишу без правок, як писав тоді, 24—25 лютого 2022 року, в перші дні війни.

Глянув на годинникову стрілку: 4.01 ранку. Я знав, що почую в слухавку. І я хотів це почути.

— Почалося. Війна. Вторгнення з боку «бульби». Все за планом. Ти знаєш, що робити.

На тому кінці поклали слухавку.

Не повірите, але я зрадів. Зрадів і навіть станцював гопака. Нарешті. Московити наважилися скинути брехливу маску «братів» і вторглися в Україну. Лізуть зарозумілі й нахабні. «Возьмём Киев за три дня», «нет такой страны», «хохлов уничтожим»…

І полізли, щоб отримати по своїй гидкій загарбницькій пиці й покласти кінець ганебній і злодійкуватій «державі 404» під назвою «russia». Це москалів нема без України. Давайте. Чекаємо. Так, я розумів, що крові буде багато, але в цій 370-річній війні треба поставити крапку. Переможну крапку.

Розбудив свою Ладу-Ладуньку.

— Доброго ранку, моя кохана. Ти не хочеш поїхати на гостину до родичів на захід України? — спитав тихо, хоча знав, що вона вже не спить.

— Ти ж знаєш відповідь. Навіщо питаєш? Я з тобою до кінця, — усміхнулася самими очима. — Полізли москалі?

— Так. Війна. У нас в Ірпені будуть сьогодні ввечері або завтра зранку. Зайшли від бульбашів.

— Україна переможе. Ти в Київ?

— Ні. Буду тут, в Ірпені. Приєднаюсь до наших добровольців. Головне — не пустити через річку й затримати тут, у місті, хоча б на тиждень. Слід зробити так, щоб боялися власної тіні. Треба збити з них настрій наступати. — Я обійняв дружину. — Буде важко і буде багато крові.

— Я з тобою, — також обійняла мене.

Близько десятої ранку вийшов до пам’ятника Тарасові Шевченку в центрі міста. Місто пусте. З боку Гостомеля чути розриви і вибухи. Наші дають бій.

Дивився на місто і не впізнавав його. Було моторошно від того, що воно пусте. Місто було наїжачене, але незламне. Місто готувалося дати бій. І я також готувався дати бій. Моя Україна потребує солдата Мартинюка, а не письменника Мартинюка. Влаштуємо москальні пекло на нашій землі й разом станцюємо гопака на руїнах кремля.

Написав перший репортаж із центру й розмістив у себе на сторінці у ФБ і на сайті благодійного фонду «Лелеко». Я розумів, що не маю права написати негативний репортаж: «Добрий ранок усім нескореним і гідним. Пишу як журналіст-ірпінець. Ірпінь стоїть. Паніки нема. Міська рада працює. Молодці. Готові давати й чинити спротив. Інтернет не працює. З боку Ворзеля чутно вибухи, але показуємо шалений спротив. Влаштуємо москальні пекло на нашій землі. Полі-ція працює суперово. Загони-добробати воюють, як леви. Пишаюсь тобою, Ірпінь. Написати можу багато, але всі — до зброї! До боротьби за власну гідність! Україна переможе! Вірте в себе! Вірте в ЗСУ! Вірте в Україну! І всі разом — слава Україні! Все буде Україна!».

* * *

11.30. Зателефонував Дмитрові Негреші.

— Доброго дня, пане Дмитре. Хочу приєднатися до ірпінського добровольчого спротиву.

— Доброго дня, пане Сергію. Ірпінський Будинок письменника. Чекаємо вас, — голос упевнений.

— Дякую. Близько дванадцятої буду, — відповів. Спіймав себе на думці: це добре, що голос у нього такий упевнений. Дмитро по життю був непохитним, порядним і тактовним.

Перший погляд — він найважливіший. Першим поглядом ти вловлюєш моменти, які запам’ятовуються на все життя. Спочатку мене зупинили на вході й запитали пароль (звісно, я його не знав). Потім затримали і провели до Дмитра Негреші. Всюди був порядок. Кожен займався своєю роботою. Метушливості, галасування, криків, голосних розпоряджень, панічних настроїв я не побачив.

Олександр Маркушин зі своєю командою обрав ірпінський Будинок письменника штабом спротиву й оборони міста. Справжній мер обрав справжнє місце для першого штабу.

Я зачаровано дивився на молоді обличчя, бачив впевнені погляди, горді очі й незламні постаті Українців, які першого ж дня стали на захист рідної землі або не припиняли своєї роботи як службовці Ірпінської міської ради. Молодці! Хіба москалі зрозуміють, чому нас неможливо перемогти? Вільних і гідних не зламати й не поставити на коліна.

Чомусь згадав вірш Василя Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці». Напевно, старію, але вірш якраз підходив під перший день війни.

Я сидів на співбесіді в корпусі №4 Будинку письменника. Цей корпус уважався серед літераторів «елітним»: тут зупинялися письменники з «ім’ям». Відпочивати в цьому корпусі було престижно й гонорово.

Мій «екзаменатор» Михайло Лакей (Тренер) запитав, як моє прізвище та ім’я. Я простягнув паспорт.

— На обкладинці написано моє прізвище, — сказав просто, бо сам Тренер мені імпонував: спокійний, з прискіпливим поглядом, викликав довіру до себе.

— «Я не здамся без бою», — вголос прочитав написане на обкладинці й доброзичливо усміхнувся. — Добре, нам підходить. — Розгорнув паспорт, переписав прізвище та ім’я.

Повертаючи мені документ, сказав:

— Ідіть до приміщення клубу, знайдіть Майкла, він розкаже, що далі робити. Але є у нас проблема. Поки що ми не маємо вдосталь зброї.

— У мене є власна мисливська рушниця. З нею буду поки що воювати. А потім здобудемо в бою справжню зброю, — відповів, ховаючи паспорт до кишені.

— Гаразд. Мисливська зброя — теж зброя. Все буде добре.

— Так. Я знаю. Україна переможе. Слава Україні!

— Героям слава! — відповів Тренер.

Ми потиснули один одному руки.

Майкл поставив мене на охорону штабу. Його гордовиті очі випромінювали світло незламності й упевненості у перемозі. Це реально допомагало. Нас спочатку було мало, трохи більше 30 осіб. Наступного дня — вже до 50 добровольців. І з кожним днем ставало більше й більше.

— А що, Діду, маєш бойовий вигляд і даруєш надію на перемогу України.

— Ми всі даруємо надію на перемогу України.

* * *

24 лютого 2022 року.

Перший день. «Антонов» — український міжнародний вантажний аеропорт. Розташований за 25 кілометрів на північний захід від Києва. Аеропорт, який має можливість приймати великі транспортні літаки. Батальйон (або по-українськи — курінь) перед війною виводять на ротацію. Яка ротація? На «Жуляни»? Агов, СБУ?! Залишається одна рота строковиків (всього 131 особа). І ці хлопчаки дають бій!

ЗРК «Стріла-10М», який прийнято на озброєння у 1967 році, переносний, не на БТР або іншій бойовій машині. З цієї зброї підбивають кілька гвинтокрилів, які збиралися здійснити посадку на летовище.

Збивають! Строковики! Переносним ЗРК! Всі гвинтокрили повертають назад до бульбашів! Але (це магічне слово «але») у пілотів вже тремтять руки, а десант обісрався. Друга хвиля десанту не дала того результату, на який очікувалося. 24 лютого на Гостомельський аеропорт мала десантуватися бригада до 4000 осіб зі своєю технікою і штатним озброєнням. Наступного дня — інша бригада. І далі — по колу.

Посадкову смугу зруйнували артою, а десант, який висадився на околицях летовища, повбивали. Перший день Україна вистояла!

25 лютого.

Близько 6.00 ранку підірвані всі мости через річку Ірпінь. Чи всі? Знову НІТ! Міст перед Гостомелем — підірвана одна смуга, а по іншій є можливість їхати. Біля 6.00 перед мостом накривають артою Кємєровський ОМОН (там була солянка з різних підрозділів. Я так розумію, що набрали кращих ґвалтівників, убивць, мародерів зі всієї московії). Цей зведений загін мав до 12.00 взяти під контроль центр Києва.

О 16.00 мав прилетіти з Білорусії В. Янукович. О 17.00 суд (суд Вовка) в Києві мав ухвалити постанову (вона вже була написана і підписана), що В. Янукович — законний президент. І знову — НІТ! Кємєровський ОМОН знищують, а самих убивць убивають. Бо «за Україну треба вбивати, а не гинути». Дострілювали м@скал@в групи Зубача, Сармата, Каскада. («Саме той підрозділ» — так спочатку називався підрозділ, який ми знаємо як групу Каскада. Його організували ще до війни, а остаточно за-твердили зранку 24 лютого в помешканні Лютого).

Особливо вражала група Олексія Зубача. Вони були, як «летючі месники» — встигали всюди і завжди. Олексій Зубач зачаровував міцністю характеру і командирською підготовкою. Небагатослівний і вольовий. І загін точно такий, як і командир — полум’яні оборонці нашого міста. Їхні вчинки говорили замість слів: москву тут ніхто не чекає і квітів не буде!

Другий день Україна вистояла!

Так, спочатку мене називали Дідом. Позивний «Письменник» у мене з’явився пізніше. І дав мені його Олександр Маркушин, вручаючи увечері 26 лютого автомат АК-74. Я вже відповідав за безпеку в штабі нашої ТрО.

26 лютого ми терміново виїхали в район військового шпиталю. Коли проїжджали вулицею Северинівською, нас обстріляли на 7-й чи 8-й лінії з кулемета. Ми вискочили з машини й залягли за нею в укритті. Я вистрелив із мисливської зброї в бік рашистського «Тигра». Постріл зробив автоматично, як мисливець, — навскидь. Це дало нам час, і потім наші хлопці спалили цього БТРа.

Саме тоді Олександр Маркушин сказав: «Ого, письменнику, ти стрельнув із рушниці як із гранатомета. Якщо письменник із нами, то обов’язково буде перемога». Так я отримав позивний «Письменник», і з ним іду по життю.

* * *

Ввечері 26 лютого Олександр Маркушин спустився із другого поверху і запитав, як у нас справи. Ми говоримо, що все гаразд. Він зробив собі кави і присів на кутовий стілець. Як сидів, так і заснув. Миттєво. Ми намагалися не шуміти. Через годинку я розбудив його: «Командире, треба вставати, виспимося після перемоги». Поволі прокинувшись, він відповів: «Дякую, письменнику. Я — на «Жираф». І вийшов зі штабу. Це я до того, що в перші три-чотири дні ми майже не спали. Якщо тобі вдалося поспати одним оком пів годинки, то ти — щасливчик. Перші дні — це один довжелезний день. Я погано орієнтувався, де ніч, а де день. Я не хотів спати, їсти, пити. Я хотів бити, вбивати, знищувати кляту русню.

Ось так і почалася для мене новітня війна з московитами. Я практично нікого не знав, окрім кількох людей. Але був безмежно щасливий, що перебував серед гідних та незламних українців. Було багато боїв. Були втрати, поранення, контузії. Ми не мали броників і нормальної амуніції, бракувало зброї й набоїв. Було хороше і погане. Були перемоги і відступи. Але (це магічне слово «але») ми стояли і тримали оборону рідного міста. Ніхто не думав відступати, скласти зброю, поїхати за кордон. У нас не було страху, паніки, вагань, сумніву. Ми вірили в себе. Ми вірили в Україну.

27 лютого нам надійшло розпорядження залишити місто і відступити на Київ. Ми сказали: «Ні! Це наше місто. Це наше життя. Тут живуть наші родини й наші діти».

Ми всі були впевнені:

• Якщо впаде Ірпінь, то впаде Київ. Тому стояли на смерть. Смерті не боялися.

• Ми добре розуміли, що за Україну треба вбивати, а не гинути.

• Віра у всіх була одна — перемога України.

• Воювали й обороняли Ірпінь з гаслом: «З Україною в серці і зі зброєю в руках!».

• Мріяли, як ірпінці після перемоги станцюють гопака на руїнах кремля.

І ми наше місто відстояли. Рашисти так і не змогли захопити Ірпеня. Я вдячний усім першим добровольцям, які стали на захист рідного міста і всього Приірпіння. Ви — в моєму серці. Я гордий тим, що воював за своє місто. Вважаю, що саме битва за Ірпінь стала вирішальною. Саме тут, в Ірпені й Приірпінні, пишеться новітня історія світу. Її вже написано, тільки світ іще цього не збагнув.

* * *

По обіді, десь о 15.30, підійшов до входу в штаб. Перевіряв пости біля залізничного мосту. При вході чатують двоє вартових. Мимоволі (почув знайо-мий голос) подивися на доріжку, яка вела до будинку Чоколова, і закляк на місці. Віталій Магістр розмовляє з моєю дружиною і молодшою дочкою. Посміхаються і про щось говорять. Забрало у мене падає миттєво. Щось сталося? Чого вони тут? Підійшов, привітався і запитливо дивлюся на Марину. Магістр весело каже:

— Ось і наш командир. Не заважатиму, спілкуйтеся. Приємно було познайомитися. — І вже до мене тихенько: — У нас порядок. — І пішов у бік штабу.

— Привіт, кохана. Щось сталося? Чого тут?

— Ні. Все гаразд. Ми прийшли записатися в наш Ірпінський добровольчий загін, — Марина відповідає просто, й очі у неї сміються. — І тебе заодно побачити. Як ти?

— Нормально.

— Татку, ми справді прийшли записатися в добровольці. Я добре стріляю, можу надавати медичну допомогу. — Тоня обіймає мене, і я нарешті розумію, що все нормально. Нічого не сталося, всі живі. — Мама сказала, що також гарно стріляла в школі і подаватиме мені патрони, — при цьому привітно посміхається.

Ну все. Забрало у мене піднялося, і я спокійно видихнув. Обійняв моїх рідних і міцно пригорнув до себе. Так, обійнявшись, простояли кілька хвилин. Ці кілька хвилин були найщасливішими в моєму житті. Війна, вибухи, болотяні вилупки лізуть, а ми гріємося в обіймах…

Анаконда приставив до нас свою людину (замість Тренера), яка спілкується з новачками-добровольцями, записує їхні координати в зошит. Надалі опікується ними та їхньою військовою долею. Підвів до нього свою родину. Щось він старанно записував у свій зошит, довгенько спілкувався. Провів Марину і Тоню до самісінького під’їзду, пообіцяв, що сьогодні обов’язково прийду на вечерю (що я мав сказати?), і... зустрі-лися ми тільки після звільнення Ірпеня. Але я завжди пам’ятав ці щасливі 30 хвилин зустрічі у Будинку письменників.

Як би важко нам не було, але точно не буде соромно.

26 лютого надійшов наказ залишити Ірпінь і відступати до Києва.

Думаю, що комусь дуже не сподобалося те, як ми розбили колону Кємєровського ОМОНу і поламали плани зрадників зустрічати рашистів у Києві. Звичайно, ми відмовилися. Відступати не будемо, тут — наші родини, наш край. І зрадниками ми не будемо. На широкий загал це не говорилося, але наші керівники сказали своє тверде: «Ні, відступати не будемо!». Моя щира подяка й повага їм за Честь і Гідність. Краще померти стоячи, ніж жити на колінах. Таких наказів було два. І саме це спонукало керівництво добробату перемістити штаб до Ластівки.

Наведу як приклад. На одній із нарад наш Повстанець, коли почув, що Ірпінь треба залишити, піднявся, гепнув кулаком по столі і сказав, що Ірпінь — його дім і місто себе боронитиме. Військові, які були на тій нараді, зрозуміли: якщо щось скажуть, то їх пристрелять і наступного дня по-геройськи поховають. Ірпінь — це сила і міць!

А ірпінці — це крутелезні чуваки. Як співали «Брати Гадюкіни» в 1989 році: «Чуваки, все чьотко». Ми всі це і зробили! 200 ірпінців. 200 титанів духу! В перші дні — майже без зброї, без амуніції. З мисливськими рушницями, ножами, льодорубами, але ми стояли на смерть! Дякую вам, мої перші побратими, за Честь і Гідність! Ви — в моєму серці!

* * *

27 лютого в Бучі, по вулиці Вокзальній, була накрита колона московинських окупантів. Вогонь по цій колоні також керувався з нашого штабу в ірпінському Будинку письменника.

«Жираф» — місце сили, місце мужності, місце героїзму. Це своєрідна власна республіка в межах міста Ірпінь. Усі мріяли зайти хоч на пів годинки на «Жираф» і доторкнутися до цього острівця спротиву, до цього виняткового місця. І потім гордо сказати: «Я був на «Жирафі». Це такий собі маркер мужності, мітка гордості. «Жираф» — це ода силі українських добровольців.

Розпочалося створення блок-поста «Жираф» з декількох сміливців. У ніч із 24 на 25 лютого там несли варту семеро осіб: Володимир Повстанець, Олег Каспер, Ростислав Монах, Руслан Руха, Віталій Сармат, Олександр Севас, Денис Красинський (позивний «Ден»). З цих перших сміливців виріс непохитний блок-пост «Жираф», або ротно-тактична група «Ірпінь». І як тут не згадати козацьке прислів’я: «Знищ ворога сьогодні, бо завтра нашкодить»?!

Наш «Жираф» вистояв, розбив окупантів. Це змусило м@скал@в змінити напрямок головного удару, і вони пішли на Мощун. Вони були згодні форсувати річку (за канонами військової науки, форсування річки — це до 90% втрат особового складу) і продовжувати наступ на Київ. Але це вже був не зухвалий наступ «возьмем Киев за три дня». Це вже був нестримний страх, паніка, зневіра, жах. Це починалося усвідомлення, що Українець — не хлоп з обвислими вусами, який танцює гопака до стелі, п’є самогонку і їсть вареники (за творами М. Гоголя). Українець — це сміливий Воїн, Характерник, Захисник. Саме тому я завжди кажу: «Якби впав Ірпінь, то впав би й Київ».

Ми добре розуміли, що перші дні будуть найкритичнішими, найважчими і найтрагічнішими. Військо розгублене, єдиного фронту оборони нема, дороги на Київ відкриті. Нас не просто здають, нас уже здали. Москва врахувала все, всім заплатила й наобіцяла всім і все. Але рашисти не врахували одного: нас, звичайних Українців, які з голими руками, з мисливськими рушницями, зі зброєю, привезеною з АТО, стануть в обороні рідного краю.

У перші дні ми розуміли: треба збити з ворога «наступальний порив», треба збити оце москальське і зверхнє «возьмем Киев за три дня», «нет такой страны», «ахмат — сила», «проведем парад победы в Киеве»... Нам треба було стояти і триматися. Потрібно переграти військовою хитрістю і дезінформацією.

Телефоную побратимові й заявляю, що у нас, у Будинку письменника, займає оборону рота спецпризначенців і на підході в Ірпінь — гаубична артилерія. В напрямку Бучі висувається взвод танків, а на підході до Гостомеля — підрозділ ЗСУ. В слухавці характерно клацнуло, і я зрадів, бо інформація дійшла. До кого — не знаю, але дуже хочу, щоб дійшла до москальні. Хай бояться, сучари, і ховаються. Запам’ятайте, рашисти: ми — за своє і за рідні могили! Важко збирати вибиті зуби поламаними руками. І не мрійте, гади московинські, бо Україна була і завжди буде!

* * *

І ще один маленький штришок. Перед обідом зателефонували мені з рідного міста Балта. Дзвонив Василь Вітковський із нескореного села Гольма. Він нагадував стародавнього сармата з гострими очима і справжнім характером. Відступати не вмів і ніколи не кланявся ворогам. Ми часто ходили на полювання разом, разом робили із «радянської» Балти — українську, дружили родинами. Спільні привітання й побажання скорішого відправлення окупантів «на концерт до кобзона». Василь повідомив, що він і група мисливців створили блок-пост між Гольмою і поворотом на Плоске. На озброєнні — мисливські рушниці, зроблять «коктейлі молотова» для танків. Група невелика, до десяти осіб. Запевнив: «Бій дамо! Начальство «вмило руки», але втримаємося шляхом «невиконання наказів. Відступати не будемо. Тут наша земля і наші могили».

Розпрощалися як завжди: «Слава Україні!» — «Героям слава!». Гордість підступила до серця. Ірпінці відірпінять орків, а балтяни відбалтянять.

Цей вірш я написав саме 25 лютого. Вважаю, що він відповідає тодішнім подіям:

Він вдвічі за мене молодший,

Сміливий оборонець ірпінський,

Незламний мій побратим,

гордовитий…

Якщо впаде Ірпінь,

впаде Київ старенний,

Маркушин, Негреша, Каскад,

Док, Сармат, Зоряна,

Тренер і Майкл, Письменник

і зброя мисливська…

Анаконда корегує арти

вал вогняний,

Люто лупашим рашистів.

Вторжникам — смерть!

25 лютого 2022 року. Ірпінський Будинок письменника.