ОДЕСА, 24 ЧЕРВНЯ 2022 РОКУ, КОНТЕКСТ-ПРИЧОРНОМОР’Я – Звернення Президента України Володимира Зеленського перед спільнотою провідних освітніх закладів Ізраїлю від 23 червня 2022 року.

Як повідомляє кореспондент ІА «Контекст-Причорномор’я», про це йдеться на Фейсбук-сторінці «Офіс Президента України».

У своєму зверненні Володимир Зеленський сказав:

Шановні студенти!

Шановні викладачі!

Шановні присутні!

Пані та панове!

Я вдячний за цю можливість. Для мене це честь – звернутися сьогодні до вас.

Ви знаєте, у мене, якщо чесно, є запити – і їх немало – з Ізраїлю, зокрема від журналістів. І я дуже часто не погоджуюсь. І не тільки я, скажу вам відверто. Я дуже люблю вашу державу, тому буду відвертим. Я не погоджуюся на ці запити, чесно кажучи, тому, що іноді ти не знаєш, що відповісти людям.

Я часто бував в Ізраїлі, і мені складно іноді відповідати на такі запити. Чому? Думаю, ви мене зрозумієте, коли почуєте моє звернення. І я думаю, що ви самі зробите висновки. Ви розумні й самостійні люди.

Отже, якби не війна, я міг би відвідати ваш прекрасний університет і з задоволенням поспілкуватися з вами безпосередньо. Але від початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації 24 лютого 2022 року я залишаюся в Україні, в нашій столиці, у Києві. Офіс Президента України розташований у самому центрі міста. І якщо ви побуваєте в Києві, ви неодмінно побуваєте й тут.

Також я впевнений, ви відвідаєте й деякі інші місця в нашій столиці, в нашій країні. Якщо ви пройдете буквально п'ять хвилин всього лише однією вулицею від тієї будівлі, де зараз перебуваю я, ви прийдете на вулицю, де був будинок родини Голди Меїр – однієї з найвідоміших у світі, великих ізраїльтянок. Вона також була киянкою. Думаю, вам це відомо.

А якщо ви присвятите ще трохи свого часу та пройдетеся сусідніми вулицями з тією, де жила пані Голда Меїр, ви зможете побачити місцевість, яка так подобалася Шолом-Алейхему – видатному єврейському письменнику. Ви зможете побачити адреси, за якими він жив, будинки, поряд із якими йому було затишно, і музей, присвячений йому.

Київ, як і багато інших міст і громад України, наповнений такими місцями. Місцями пам'яті і для українського, і для єврейського народів. Місцями, які поєднують нас із вами. І це не просто історично. Це не просто сухі факти. Це простір реального життя реальних людей, яке назавжди поєднало наші культури.

Це життя, у якому є й один із засновників Держави Ізраїль Іцхак Бен-Цві і Володимир Хавкін – один із найважливіших учених в історії людства, який створив перші вакцини проти чуми й холери. Це великий музикант Володимир Горовиць і великий фізик Абрам Йоффе. Це Володимир Жаботинський, чий розум був таким цікавим, а життя – вагомим, що його публіцистику читають і сьогодні. І це Натан Щаранський – політик ближчого до нас часу, якого добре знаємо всі ми і я особисто – всі ми в обох наших країнах.

Звичайно, це й місця віри, без яких неможливо уявити вашу культуру. Зокрема, у нашому місті Умані, яке щорічно приймало десятки тисяч паломників-хасидів. Або в Меджибожі, де похований Баал Шем Тов.

Звичайно, це й місця горя, яке усе людство має пам'ятати. Бабин Яр – символ Голокосту від куль, Дробицький Яр та інші такі місця на землі захопленої тоді України, де нацисти вбивали невинних людей.

Ми все це пам'ятаємо, ми все це бережемо. І все це зараз – під загрозою. Бо як можуть зберегтися місця пам'яті у тотальній війні на знищення всього живого?

Завтра, 24 червня, буде вже чотири місяці, як Росія почала проти України повномасштабну війну. І я впевнений, що кожен і кожна з вас бачили, що це – трагедія, що це взагалі за війна і як Росія її веде.

Вона руйнує наші міста. Тотально спалює все на шляху російської армії чи спустошує захоплені території. Основна російська зброя – це артилерія, авіаційні бомби, крилаті ракети. Окупанти не стараються думати, як воювати. У них дуже примітивна тактика. Вони використовують максимум бомбових і артилерійських можливостей, щоб просто ніде було чинити спротив.

Російська армія щодня й щоночі б'є по Україні ракетами. Абсолютна більшість із них – по звичайних невійськових обʼєктах: по житлових будинках, по підприємствах, інфраструктурі, по цивільних людях.

Станом на цей ранок проти України використано вже 2709 ракет. І, враховуючи темп їхнього використання, уже дуже скоро загальна кількість сягне 3 тисяч. Це не примітивні ракети. Так, серед них є застарілі, ще радянські, ще навіть 60-х років минулого століття. Але є й сучасні.

Однак для російських ракет, бомб і артилерії немає жодної вибірковості при ударах. Тому, наприклад, Менора в Дробицькому Яру, яка стоїть там у памʼять про жертв Голокосту, також була пошкоджена російськими обстрілами. Вони стріляли навіть по Менорі!

А чи сказати вам, скільки освітніх об'єктів російська армія зруйнувала в Україні? Зараз ви перебуваєте в одному з прекрасних університетів, але це один університет – він дуже гарний, але один. А уявіть, що таке 2 тисячі зруйнованих освітніх закладів. Скільки це людей, скільки всього живого. 2 тисячі! Ким треба бути, щоб бити артилерією по університету, по школі, по дитячому садочку?

Росія стала державою-терористом. На цьому крапка.

Я впевнений, ви всі знаєте, що російська армія зробила з нашим містом Маріуполем. Цього міста фактично більше немає. А всього лише чотири місяці тому там жили півмільйона людей. Зараз там на випалених руїнах залишаються декілька десятків тисяч. І їм загрожують інфекції, які просто неможливо уявити в сучасному світі. Зокрема та ж холера, з якою Володимир Хавкін боровся ще сто років тому.

Маріуполь – це місто, у якому тепер тиждень за тижнем російські окупанти ховають сліди злочинів, закопуючи рештки убитих людей у братських могилах.

Те саме російська армія зробила з Волновахою і ще з десятками інших міст і сіл в Україні.

А що відбувається на територіях, куди окупанти змогли швидко зайти? Там розстрілюють цивільних, там убивають біженців просто на дорогах. Там катують людей. Там ґвалтують, зокрема й неповнолітніх – і дівчат, і хлопців. Російські військові створили «фільтраційні табори», у яких знущаються з людей. Тисячі вбиті або покалічені в таких таборах. Окупанти депортують українців у Росію і розпорошують їх по віддалених регіонах. І тільки небагатьом вдається повернутися через треті держави в Україну.

Кількість вимушених переселенців у нашій країні всього лише за чотири місяці – понад 12 мільйонів людей. 12 мільйонів людей!

Ніде у Європі за 77 років після Другої світової війни не було нічого подібного до того, що наробила Росія.

Ну і скажіть мені, як можна не допомагати жертві такої агресії? Я ставлю вам це запитання, бо знаю, що вам не байдуже. Вам, як і мільйонам, десяткам, сотням мільйонів людей на нашій планеті.

Тож я повернуся до того, з чого почав своє звернення, до того, чому я рідко – справді рідко – спілкуюся з журналістами, коли є запити, з Ізраїлю. Думаю, ви зрозумієте. Мені складно. Я не знаю, що відповідати цим поважним особам. Я не знаю, що відповідати на запитання, які дуже часто звучать. На запитання про те, чим Ізраїль допоміг. І чим ще можемо допомогти? Всі журналісти всіх держав ставлять такі запитання. Я просто не знаю, що можна сказати.

Звичайно, я вдячний народу Ізраїлю, я вдячний вам за щиру та емоційну підтримку українців. Вдячний за всі українські прапори, які з'явилися на ваших вулицях, – ми все це бачимо, ми все це високо цінуємо. За всі ті слова, які прозвучали на нашу підтримку у вашому суспільстві. Я вдячний вашому великому народу. Але ми хотіли б підтримки від вашої влади. Мені здається, це справедливо.

Наприклад, маленька географічно держава Люксембург, чиє населення – близько 600 тисяч осіб, надала нам оборонну підтримку в розмірі 15% свого оборонного бюджету.

Країни Балтії – вони невеличкі сусідні держави – дали велику допомогу, коли відправили нам необхідну зброю. Може, її було не дуже багато, але вони нам майже все віддали із самого початку російського вторгнення.

Що Ізраїль? Ми розуміємо, що вам непросто, але ми б дуже хотіли записати в колонку навпроти вашої держави у таблицях про допомогу нашій армії, що ми отримали. Ми б хотіли там щось записати.

Ми можемо поглянути й на Польщу. Ця держава – як, до речі, і країни Балтії – під прямою російською воєнною загрозою. Вона надає нам життєво важливу логістичну допомогу, одна прийняла два з половиною мільйони українських переселенців, які рятувалися від цієї війни.

Чехія, Словаччина, Данія та багато інших держав приймають наших людей...

Демократичні країни всі зробили максимум, щоб прийняти українські родини – ми їм вдячні. Більшість – це жінки з дітьми. Вони ховалися від війни, вони шукали прихисток.

Ірландія, з якою в нашої культури немає таких глибинних зв'язків, як, наприклад, з культурою Ізраїлю, людьми Ізраїлю, історією Ізраїлю, – навіть вона скасувала візовий режим для українців, щоб вони просто могли поїхати та зберегти своє життя й дітей. Японія, Канада – вони спрощували в’їзд для нас.

А влада Ізраїлю призупинила безвізовий режим. Саме зараз це відбувається. Я не хочу давати цьому оцінок і не маю права. Абсолютно не маю права. Це вибір кожного й кожної держави. Я просто хочу, щоб ви самі подумали про це.

Щодо санкцій. Коли держави світу запроваджують санкції проти Росії – це не про гроші, це не про бізнес. Це про цінності. Це про загальну безпеку. Це про те, що кожен, хто хоче знищити інший народ, повинен за це відповідати.

Японія підтримала, Австралія, США – багато країн (світу. – Ред.) і багато європейських держав діють разом з нами проти російської агресії. І, на жаль, поки що ми не дочекалися, коли Ізраїль долучиться до санкційного режиму.

Втім, я хочу подякувати за медикаменти, які ви відправляли нашій країні. На жаль, за більшістю пунктів необхідної допомоги від Ізраїлю Україні мені немає чого сказати.

Звичайно, така ситуація з декількома державами. Це правда. Але я їм не можу сказати те, що говорю вам. Чому? Тому що згадайте, будь ласка, як ми повʼязані з вами! Які ми близькі. І як ми маємо розуміти одне одного. І як відчувається, що ваше суспільство розуміє ці потреби.

Чому така ситуація й непорозуміння з деякими представниками влади, я не знаю. Ось чому я вам сьогодні вирішив це сказати і чому я це говорю – мені не байдуже до майбутніх відносин між нашими державами й народами. Ось чому я говорю це вам відкрито – очі в очі.

Я впевнений, що війна завершиться. Ми переможемо в цій війні. І у нас є спільне майбутнє. Велике майбутнє великих народів, бо є така велика історія, велике минуле.

Нам потрібно буде дивитися в очі одне одному ще багато-багато років. Особливо вашому поколінню, бо студентство – це майбутнє. І це прекрасно. Ось чому я побудував своє звернення саме так. Щоб ви могли зробити висновки і щоб ми могли почути одне одного.

З великою повагою до історії Ізраїлю, до народу Ізраїлю, до всіх вас.

Дякую вам!

Слава Україні!