Той день, 15березня 1967 року, запам'ятається мені на все життя. Саме тоді перший секретар Каланчацького райкому Компартії України Кочубей Гліб Петрович приймав мене на облік, як спеціаліста, направленого обласним управлінням лісового господарства. Я повинен був працювати лісником Капанчацького лісництва Скадовського лісгоспу по створенню водоохоронних та ґрунтозахисних лісових насаджень по берегах Південно-Кримського та Червонознам'янського каналів -від Скадовська до Армянська.

У розмові зі мною керівник району не то спитав, не то констатував: «Ти бачиш, що у наших південних степах гуляють суховії та пилові буревії? Та й про райцентр кажуть: «зліва гірчак, справа — солончак, а посередині — Каланчак. Отож пропоную скласти проект озеленення Каланчака і окремо — на каланчацький парк культури і відпочинку на основі паркового мистецтва. Ну й, звісно, виконати ці проекти».

Сказав це Гліб Петрович з легкістю, я ж розумів, що запропонований проект озеленення має стати високохудожнім творінням живої природи, відповідати всесвітнім нормам художньої декорації, санітарної гігієни, естетики та екологічним вимогам. Тим більше, що територія Каланчака на самому півдні України і має дуже складні грунтово-кліматичні умови. Тож, відповідно до цих умов, і необхідно підібрати такий асортимент декоративних хвойно-листяних порід дерев та кущів, газонних трав і квітів, створити такі композиції, щоб вони тішили зір і душу односельців та гостей у будь-яку пору року. Ці насадження не повинні почувати себе пригнічено на засолених грунтах під палючим південним сонцем.

Я ж на той час всього-на-всього був студентом шостого курсу Львівського лісотехнічного інституту, але після отримання від Гліба Петровича такого завдання змінив тему дипломної роботи, і вона називалася: «Озеленення районного центру — с.м.т.Каланчак Херсонської області». В інституті до цього поставилися дещо скептично, адже такий проект могли розробляти проектанти з архітекторів, художників, паркобудівників і лісівників. Але дозвіл-таки дали.

Більше того, писав я свою дипломну роботу у Херсонській протитуберкульозній лікарні №5, де лікувався на протязі дев'яти місяців. Часто тоді згадував вислів свого дідуся Павла Івановича Ар-хіпова, з донських козаків: «Взявся за гуж — не кажи, що недюж».

У 1970 році я захистив роботу на «відмінно», з кваліфікацією «інженер лісового господарства» та рекомендацією втілити свій проект у життя.

На початку 1973 року Кочубей Г. П. та голова райвиконкому Власенко В.М. «благословили» його офіційно, і вже у березні цього року почалися роботи по закладанню центрального скверу у Каланчку. І, треба сказати, що у цих роботах брала участь вся громада. У багатьох відгукнувся поклик предків, а керівники району, зі свого боку, забезпечували участь в озелененні колективів підприємств, організацій та установ.

Зі сторони теперішнього магазину маслозаводу, стоматполіклініки, будинку культури було завезено 8000 тонн землі. Сплановано, проведено плантажну оранку і знову сплановано. Мною були розбиті посадкові місця, згідно проекту, пішохідні доріжки, площа Леніна. А далі я займався доставкою саджанців з Перегінська Івано-Франківської області, Львова, Києва, Феодосії, Красноперекопська, Нижньогірська, Феодосії, Миколаївської області, з цюрупинських кучугур й інших розсадників.

Висаджуванням дерев і кущів в основному займався колектив комунгоспу під моїм керівництвом. Також був засіяний газон площею біля 3-х гектарів.

Уже у квітні 1973 року, після закінчення закладки скверу, у Каланчаку перший секретар обкому партії Мозговий І.О. організував обласний семінар з питань озеленення, і наш райцентр посів перше місце в Херсонській області.

Та й нині, вважаю я і мої однодумці, таких композицій зеленого будівництва, як у нас, немає в жодному райцентрі області, а, можливо й півдня України.

Втілення проекту продовжилося у 1974 році закладанням бульвару по вул.Леніна. Пізніше гарні зелені зони з'явилися майже на території усіх підприємств, кращими з них було визнано насадження управління газового господарства, комбінату комунальних підприємств, району електричних мереж, маслозаводу, відділу внутрішніх справ. Гарний сквер виріс і біля меморіалу Слави, проект його свого часу замовив тодішній директор радгоспу «Жовтневий» Михайленко Іван Семенович, а втілив цей проект Базилів Богдан Васильович.

Варто також назвати й інших шанованих людей, котрі брали активну участь в озелененні Каланчака: Рощук Василь Григорович, Шептура Людмила Анатоліївна, Корнієнко Григорій Олексійович, Кириченко Микола Кирилович, Доценко Раїса Володимирівна, Голощепова Інна Олексіївна, Швидавченко Марія Дмитрівна та багато, багато інших. Велике їм людське спасибі. До мене масово ішли люди за саджанцями, і я нікому ні в чому не відмовляв.

Згодом за моїм проектом було закладено паркову зону вздовж річки Каланчак — на площі 120 га та безпосередньо парк культури і відпочинку. Це зона тихого і водночас; активного відпочинку, адже там сплановані і атракціони, і прогулянки, і рибалка, і катання на човнах, спортивні майданчики, кафе. На території цієї зони заборонено будь-яке непаркове будівництво, а тим більше — порушення генерального плану.

Закладання цього парку розпочало підприємство комунального господарства, яким я керував. Допомагали й керівники інших підприємств та організацій: Кобил-кін Віталій Артемович, уже згадуваний Михайленко Іван Семенович та Зінченко Микола Іванович. Допомагали проведенням робіт і коштами на закупівлю саджанців, насіння газонних трав. У зеленому будівництві та благоустрої є активний внесок колишніх керівників Гришка Сергія Даниловича, Ніцака Леоніда Климовича, Михайленка Валерія Івановича, Самойлик Катерини Семенівни, Радіонової Лідії Леонтіївни, Кондратюка Василя Петровича, Пшеничного Дмитра Матвійовича, Лятецької Людмили Володимирівни, Біби Петра Кононовича. Велика їм усім подяка.

Комунальники зробили розбивку території під пішохідні доріжки, які й збудували, під посадку декоративних дерев, з урахуванням стандартів паркобудівництва: 25% території під галявини, без яких парк не мав би своєї художньої декорації; 40% — під насадження зімкнутої форми та 25% під поодинокі дерева.

Збудували танцмайданчик. Зробили альпінарій та козацьку могилу. Школярі та працівники комунгоспу залюбки займалися посадкою декоративних дерев і кущів...

Усе це в минулому, а останній, пам'ятний для мене об'єкт озеленення — це сквер навколо пам'ятника Т.Г.Шевченка.

Можна було б тільки радіти від того, що життя прожито немарно (а 19 квітня мені уже виповнюється 75 років) та болить душа від того, що зроблене раніше практично не має сучасного продовження. Роботи ж — непочатий край. Причому — щоденної. Це догляд і за насадженнями, і за пішохідними доріжками, за малими архітектурними формами, газонами, квітами. І всі відмовки про те, що немає коштів не хочеться сприймати всерйоз. Потрібне велике бажання і відповідальність перед нинішніми і майбутніми поколіннями. Потрібно бути господарем і по-справжньому дбати про привабливий стан свого господарства. Знаходити і час, і можливості, кошти і уміння. Тільки так громада Каланчака зуміє довести до логічного завершення справжній оазис краси серед південного степу України.

Дуже потрібним є створення зелених патрулів у школах райцентру, завершення озеленення території шкіл, районної лікарні. У нашому краєзнавчому музеї можна було б створити куточок, щоб відобразити історію створення зелених зон та благоустрою Каланчака.

Навколо нашого гарного скверу розташовані магазин маслозаводу, стоматологічна поліклініка, банк «Надра», Будинок культури, чотири релігійні установи, магазини, а посередині скверу — гарна триповерхова споруда районної ради, райдержадміністрації, селищної ради. І от уявіть собі, що майже ніхто не бере участі в догляді за цим центральним каланчацьким сквером — по оновленню доріжок, формуванню крон, в доповненні дерев, кущів, троянд та ін. Не існує проекту реконструкції чи капітального ремонту. Тож за таких обставин ніхто не має підстав на найменування скверу тим чи іншим іменем. Він є центральним каланчацьким сквером! А не Свято-Михайлівським парком. Бо це справді сквер, а не парк! І наш настоятель Свято-Преображенського храму Михайло Кулина вже залишив по собі достатньо пам'яті: і спорудженням Свято-Михайлівської каплиці, і пам'ятної стели про Свято-Михайлівський храм. Тож, як кажуть поляки: «що забагато, то не дуже добре». Головне, щоб була пам'ять в душі і серці.

Та й назва криниці «Свято-Михайлівська» теж є безпідставною. Бо криниця — це мала архітектурна форма, її будівництво ще не доведено до кінця. То невже усі малі архітектурні форми чи пам'ятники треба називати «Свято—Михайлівські»? Може, краще було б віддати належне усім людям, які причетні до створення ка-ланчацької зеленої краси, як пропонує селищний голова Кишиневський Микола Іванович — встановити гранітну плиту з написом: «Ініціаторами проекту комплексного озеленення та благоустрою селища Каланчак є перші керівники Каланчацького району Кочубей Гліб Петрович та Власенко Володимир Миколайович; інженер лісового господарства Архіпов Володимир Іванович, який при активній участі і всебічній підтримці мешканців селища втілив його у життя».

А сквер назвати «Калан-чацький». Це буде справедливе вирішення спірного питання «Чиїм іменем назвати парк?».

Сподіваюсь, що читачі цієї публікації оцінять її об'єктивно.