Нарешті закінчилась виборча веремія. Та не спинено пропагандистсько-агітаційні машини. Сторона, що прогнозовано одержала заслужену поразку, продовжує каламутити воду, всіма силами намагається тримати суспільство в напрузі. В ім'я чого? В ім'я захисту чиїх інтересів? Безперечно, своїх. І тільки своїх: Якби було інакше, то ця частка політиків керувалась би таким самим підходом, який озвучив Іван Плющ: „Я буду перебувати в будь-якій коаліції, яка працюватиме на Україну». (А ми депутатів для цього й обираємо: щоб працювали на Україну, а не якусь секту чи кагал). Нажаль, провідні українські інформагентства „не помітили» цей вислів і залишили без коментарів. Натомісць продовжують товкти в ступі „воду демократії, забуваючи при тому, що демократія — це перш за все порядок, відповідальність.

Та незважаючи на ці, скажемо так, недоречності, державна машина починає реально працювати. А те, що одна з кандидаток ніяк не хоче визнати очевидного, хвилює хіба що клаку — найманих „демонстрантів» та й то у суто меркантильному сенсі: скільки ВОНА заплатить за „вияв радості. Вона навіть не помітила, що її особиста трагедія переросла в комедію для всього світу, який назвав вибори Президента демократичними, прозорими, а їх результат — адекватним і передбачуваним.

З цим треба змиритись не лише їй, а й її повпредам на місцях. Тим більш, що ці політичні структури сформовані (з погляду Цюрупинська) на бюджетній основі, що не дуже приємно попахує корупцією: люди одержують зарплату з бюджету і разом з тим ведуть політичну боротьбу (за гроші чи безплатно — маємо на увазі керівництво цих бюджетно-політичних структур — у даному випадку мова не про це).

У цьому зв'язку було б доцільним прийняття закону, який би унеможливлював таке поєднання „корисного з приємним», а суб'єкт політичного процесу нехай би добровільно робив вибір: або займатись тим, за що йому платить заробітну плату громада, або очолювати на постійній основі свій райком, чи обком, чи й цілий Центральний Комітет!

Чомусь віриться, що такий закон буде прийнято. Як прийнято його щодо військових, суддів, прокурорів, СБУ, МНС, органів внутрішніх справ. Щоправда, недавній міністр МВС під цей перелік не підпадає. Але тому є дві серйозні причини: по-перше, до професійного міліціонера він мав такий же стосунок, як до астрології чи уфології; по-друге, він, як і його безпосередня начальниця, — політичний виняток. Вона відмовлялась виконувати закони, прийняті Верховною Радою, досі не визнає вибору українського народу; завтра, можливо,, не визнає існування людства; він сумирно йде у кільватері. Це, звичайно, ніяка не влада, а пародія на неї.

Хочеться вірити, що він таки прийшов, час добрих надій. Що наші владоможці, можливо, менше будуть клястись у любові до України і її народу; присвятять свій робочий час не ліпленню глиняних горщиків, виведенню нової нації- „укрів» чи „трипілів», не розведенню бджіл (справа дуже хороша, тільки не в робочий час), не демонстрації мод „від кутюр», а почують нас і присвятять свій робочий час, які обіцяли, — вирішенню простих, буденних справ. Ми дуже на це надіємось. Тим більш, щодо влади прийшли професіонали.