Нещодавно в одній з херсонських газет було надруковано лист представника адміністрації Херсонського машинобудівного заводу. Людина, начебто за дорученням трудового колективу, розповідає про те, як «гарно» працює підприємство, про те, що всі задоволені, що продукція випускається, а самі робочі — категорично проти націоналізації заводу(?). Невже це насправді так? Хочу поділитися власними думками щодо ситуації, співставити їх з думаками автора листа та проаналізувати події.

Наше видання неодноразово зверталося до теми комбайнобудівників. Підприємство відігравало колись дуже важливу роль у економічному розвитку області, випускаючи потужну техніку для сільського господарства і нашої країні, і зарубіжжя, поповнювало бюджет регіону.

Завод надавав тисячі робочих місць, тут працювали цілі трудові династії, багато людських доль було пов'язано із «комбайнобудівним». Втім, це все у минулому... При нових хазяях підприємство не стало «більшим», «процвітаючим» чи «визначним», навпаки все потроху почало «розвалюватися». Господарям, далеким від Херсонщини, не розуміючим, що означає цей завод для багатьох херсонців, не вдавалось ані зробити підприємство більш потужним, ані навіть вийти на ті рівні, які були раніше. Навпаки, його почали ділити, переводити юридичні адреси у інші регіони, скорочувати колектив та звільняти професійних комбайнобудівників...

Звісно, люди не могли мовчки спостерігати за тим, що відбувалось на підприємстві. Те, за чим сторонні могли спостерігати, про що могли почути, прочитати у газетах, побачити у новостій-них телесюжетах — було тільки видимою частиною складних процесів, які відбувалися у колективі, на підприємстві в цілому.

Наш часопис неодноразово розповідав про частини складної історії під назвою «здача» підприємства, тому не будемо повторюватися, а тільки пригадаємо хроніку кількох найбільш значущих для сьогоднішньої розмови подій.

ч 3 лютого. 2009 рік. Ранок. Працівники захоплюють будівлю заводоуправління, перекривають виїзди з підприємства (аби запобігти вивозу матеріально-технічних цінностей). Люди вимагають повернути борги по зарплаті, виступають проти масових звільнень.

7 лютого. 2009 рік. День. Приблизно 1,5 тисячі працівників разом із депутатами від Компартії України виходять на мітинг протесту під стіни обласної адміністрації. Стихійний мітинг приймає резолюцію, звернення до Верховної Ради, Кабінету Міністрів. Окрім вимог «звернути увагу на галузь машинобудування», на стан справ на заводі, робочі вимагають «націоналізації підприємства», бо не довіряють більше його власникам, не бачать їх спроможність ефективно управляти заводом.

Отже, ініціатива повернення комбайнобудівного у державну власність виникла у самих працівників (як модно сьогодні говорити — «знизу»). Зокрема у вимозі до депутатів Верховної Ради йдеться (мова оригіналу): «Мы требуем от Верховной Рады Украины:

- прекратить приватизацию и национализировать стратегические отрасли экономики;

- ввести мораторий на продажу сельскохозяйственной земли;

- немедленно перейти к системе планирования и регулирования экономики;

- принять закон, предусматривающий, что предприятия, хозяева которых увольняют рабочих или нарушают взятые на себя социальные обязательства, переходят в собственность их трудовых коллективов».

Від Кабміну працівники вимагали: «Национализировать Херсонский машиностроительный завод под контролем трудового коллектива;

арестовать банковские счета собственника завода и погасить все долги по зарплате, а также по платежам в бюджет и Пенсионный фонд;

обеспечить госзаказ на производство комбайнов и их адресный сбыт при поддержке государства».

Усі події, які відбувалися тоді на підприємстві, мали певний резонанс, про них писали у багатьох ЗМІ, висвітлювали у теле- і радіосюжетах. От, наприклад, що писала тоді газета ВСР «Робочий клас»: «На Херсонском комбайновом (машиностроительном) заводе без перемен. Если очень кратко и поверхностно, то ситуация выглядит так: рабочие 3 недели удерживают завод, администрация 5 месяцев задерживает зарплату. Внешне все спокойно. Но скрытая, невидимая, внутренняя борьба на заводе очень сложная и напряженная.

Прежде всего, это борьба нервов: ситуация, в которой оказались рабочие ХМЗ, нетипична, поэтому каждое их решение — это прорыв в неизвестное. А раз в неизвестное, значит, неизбежны сомнения, споры и даже конфликты между самими рабочими.

Действительно, ну кто может точно ответить рабочим на вопрос: что лучше в сложившейся ситуации — оставить завод в собственности нынешнего хозяина А.Олийныка, но под жестким рабочим контролем, вплоть до участия полномочных представителей рабочих в управлении, или отдать завод правительству Тимошенко (национализировать), над которым (над правительством) установить рабочий контроль силами одного комбайнового завода будет проблематично...

Вопросов много, опыта мало, противник силен. Впрочем, противник не столько силен, сколько коварен. Он лживый и скользкий: его прижмешь — он пообещает, попустил — спрятался, отвлекся — залез к тебе в карман. Такова нынешняя власть!

После пикетирования сессии облсовета в пятницу 13 февраля с применением двух комбайнов — не фанерных, для смеха, а настоящих! — три сотий рабочих в ближайший же понедельник снова пришли под стены облсовета. С целью выяснить, когда местная власть будет выполнять свои обещания о выделении субсидии на удешевление комбайнов «Славутич-9» для их льготной продажи местным сельхозпроизводителям. Депутатов на месте не оказалось, рабочих встретил губернатор Б.Силенков. Пригласил зайти в зал.

Там рабочие узнали, что из 6 млн грн, пришедших в область в начале этого года на удешевление сельхозпродукции, уже ничего не осталось. Вызвонили председателя облсовета В.Демехина — и правда, деньги уже потрачены: на сумму 1,5 млн грн депутаты закупили машин в свой гараж, остальные деньги раздали аптекам на удешевление лекарств. Рабочие были крайне возмущены! Но не удивлены: точно так же несколько месяцев назад пропали 5,4 млн. грн, которые выделялись на завод за разработку новой модели комбайна «Славу-тич-10-2»: модель разработали, но деньги потерялись».

Були й інші публікації, втім, скільки б не обговорювали проблему журналісти, сама по собі вона все одно вирішена не буде. До справи треба було «підключати важку артилерію», тому робочі звернулися за допомогою до народного депутата України Катерини Самойлик.

(Тоді, у лютому, на завод приходило багато людей, серед яких були й інші народні депутати, вони щось обіцяли, дехто відверто «рекламувався»... проте з місця нічого не рухалося).

Катерина Самойлик звернулась до лідера КПУ Петра Симоненка -розповіла і про реальний стан справ, і про прагнення працівників Херсонського машинобудівного заводу повернути підприємство у державну власність.

Фахівцями компартії була розроблена «Програма підтримки вітчизняного сільгоспмашинобудування», яку нардеп Катерина Самойлик, за дорученням фракції КПУ, представила : на засіданні Уряду. Програма була затверджена. Тоді Уряд, відповідно до «Програми», запланував у бюджеті близько 1 млрд гривень державних коштів, які повинні були піти на закупівлю сільськогосподарської техніки українського виробництва.

«Фактично, ми сформували держзамовлення для наших підприємств, в тому числі і для Херсонського машинобудівного заводу, який за своїм потенціалом і досі залишається унікальним на всьому пострадянському просторі. А також для таких підприємств, як «Харківський тракторний завод, «Южмаш», інші підприємства, що виробляють сільгоспмашини», -коментувала тоді подію Катерина Самойлик.

За її словами, понад 700 млн гривень планувалося направити на закупівлю сільськогосподарської техніки через «Украгролізінг», а понад 200 млн — реалізувати через асоціацію фермерів для забезпечення селян необхідною технікою українського виробництва.

Саме тоді Катерина Самойлик повідомила і про те, що Компартія спромоглася прийняття рішення Уряду щодо погашення заборгованості по зарплаті працівникам Херсонського машинобудівного заводу (12мільйонів гривень). Коментуючи події сьогодні, народний депутат каже, що тоді гроші «вибивались» не для підтримки неефективного власника (вона і тоді чудово розуміла всю неоднозначність та складність ситуації) — гроші держава надавала на погашення зарплати працівникам комерційного, приватного підприємства. Нардеп Самойлик тоді чудово розуміла, що політичні опоненти можуть використати це і проти неї особисто, і проти комуністів в цілому, мовляв, «комуністка Самойлик лобіює інтереси господаря ХМЗ, капіталіста Олійника». Кожен вправі говорити, що йому заманеться... Та сама нардеп Самойлик знала, що її завдання — вивести Херсонський завод із кризи — було продиктоване високою відповідальністю політика перед простими працівниками, які упродовж кількох місяців не отримували зарплату, не мали змоги нормально годувати своїх дітей, утримувати сім'ї. А після страшної трагедії, коли один із працівників заводу повісився прямо на робочому місці, зволікати було вже просто неможливо. (Тільки уявіть собі, наскільки людина зневірилась у відновлені будь-якої справедливості, що просто не захотіла більше жити в умовахзневаги, обману, принижень і сама вкоротила собі віку.)

Катерина Самойлик, народний депутат кількох скликань, займалась рішенням проблем херсонських комбайнобудівників, але тоді, на початку минулого року, коли склалась вкрай напружена та драматична ситуація -відкинула всі інші службові та особисті справи, кілька тижнів поспіль займалася виключно питаннями людей з Херсонського машинобудівного, для того щоб розрядити обстановку, дати людям гроші, усунути приводи для інших самогубств... «Тоді я не могла думати ні про що інше, — пригадує сьогодні Катерина Семенівна, — мені дуже хотілося допомогти цим людям, працівникам машинобудівного заводу, моїм землякам. Напруга росла, робітники вже зневірилися, що хтось здатний їм допомогти. Тож коли під час зустрічей з ними до мене з надією зверталися сотні очей, я не могла їх зрадити, не могла не виправдати їх сподівань. Зроблена була велика робота. Але тоді ми добилися реальних результатів. Інша справа, що власник підприємства пан Олійник не поспішав співпрацювати з Урядом. Гадаю, що він просто хотів отримати державні гроші, а робітників знов обдурити. Ніяких кроків назустріч, нічого, щоб втілювало створену нами програму в життя на конкретному підприємстві -ХМЗ, зроблено не було. Тож, на мій погляд, єдиний вихід і тоді і зараз я бачу у поверненні підприємства до державної власності».

Чого це їй коштувало, яких нервів та сил — знає тільки вона: у короткій термін два засідання Кабінету Міністрів, «вибивання» грошей на зарплату, робота над «Програмою підтримки вітчизняного машинобудівника», зустрічі та переговори...

А власник заводу продовжував робити те, що було вигідно йому. Втім, це чомусь і не дивує...