Спочатку було поле, безмежне, з пахощами дитинства, яке починалося за селом. Толока. Сюди бігав Дмитро гратися з хлопцями у «червоних та білих», у «квадрат», а потім — зустрічати світанки дорослості. Юнак ніколи не мріяв бути військовим. З діда-прадіда хлібороб хотів прийти сюди агрономом або інженером, але завтра була війна...

З хвилюванням сім'я та однолітки слідкували за подіями на фронтах, боляче переживали поразки та втрати нашої армії. Ще тяжче пережили окупацію. Після визволення нашого району другим набором Дмитро Дишловенко пішов на фронт. Присягу прийняв 17 січня 1944-го року.

Розвідникові окремої розвідувальної роти 70-го стрілецького полку при виконанні завдань командування не раз доводилося потрапляти у ситуації, коли життя, як кажуть, висіло на волоску, адже полкова розвідка завжди була ближче до німців. Спостерігали за їх дислокацією. І хоч сили у переважних випадках були нерівними, завдяки винахідливості та відвазі наших розвідників фашисти зазнавали поразки. А завдання дуже часто стояло одне: .привести «язика». Тож доводилося вести і розвідку боєм, провокуючи протяжну «симфонію» порожніх бляшанок, начеплених скрізь на дротах. І спали розвідники по дві години на добу. І помилялися на секунду під час операції, розплачуючись при цьому власним здоров'ям і навіть життям.

Перше бойове завдання нашого земляка було непросте: взяти «язика». Довго вичікували зручного моменту, стоячи по коліна у холодній воді, та все ж німця захопили, а той дав цінні свідчення. А був ще і такий випадок; треба було захопити фашистського офіцера, який мав цінну інформацію. Коли ж його взяли, той показав навички рукопашного бою, чинив опір, тому розвідники запхали його в мішок, але доки дотягли до наших позицій, німець виявився мертвим. Добре, що при ньому були цінні документи. Тому не так суворо обійшлися командири з розвідниками.

Не раз розповідав рідним Дмитро Пилипович про перші місяці служби у розвідці. Це було ще на Україні. У лісі влаштували засідку для ворожих танків, і коли вони з'явилися ближче, пролунала команда «вогонь!». Кілька машин запалали, решта повернули назад, злякавшись невеличкої групки радянських бійців. А ті, дивлячись на палаючі танки, приказували: «Це вам не сорок перший!».

Та все жне проминула куля і Дмитра. Було це у квітні 1944. Він отримав контузію і потрапив до військового шпиталю, та довго «відлежуватись», як говорили тоді солдати, не довелося. Затято рану — і в бій.

Але вберегла його доля. І для того, щоб 24 червня 1945 року він разом з 12 тисячами радянських солдат та офіцерів пройшов переможним маршем по Красній Площі у Москві..

За роки війни, — розповідав він рідним, — ми розучилися ходити шеренгами, маршем. Тому відпрацьовували ці кроки до сьомого поту.

На все життя запам'ятав фронтовик це величне видовище. Маршала Жукова на білому коні. Фашистські знамена, які кидали до підніжжя мавзолею переможці. Більше двохсот знамен і штандартів поверженої гітлерівської армії упало на спеціальний настил (мабуть, щоб не осквернити ними нашу землю). Звичайно, участь у параді Перемоги була для солдата з Каланчака найвищою військовою відзнакою.

Одразу після війни демобілізуватися не довелося. І лише 11 травня 1949 року ступив він на рідне подвір'я. На відпочинок часу не було, запросили працювати у райвійськкомат.

Згодом він привів на батьківську садибу свою наречену Євгенію. Тут народилося у сім'ї четверо дітей. Будувалися, приймали зятів і невісток, раділи онукам. Ось тільки правнуків Дмитро Пилипович, не діждав, відійшов у інший світ у 1987 році.

Пам'ять про нього живе не лише у серцях рідних. Документи, фотокартки зберагіються і у нашому місцевому музеї, а кітель учасника Параду Перемоги Дмитра Пилиповича Дишловенка можна побачити в експозиції музею м.Херсона. Тут і анкета старшини 70-го стрілецького полку, його спогади, нагороди: ордени Великої Вітчизняної війни, Червоного Прапора, медалі «За відвагу», за перемогу над фашистською Німеччиною, ювілейні відзнаки.

Ось така фронтова біографія нашого заслуженого земляка, як і сотень, тисяч бійців, які крокували дорогами війни, щоб відстояти свою Батьківщину.

Шановні ветерани Великої Вітчизняной війни! Ми, діти війни, низько схиляємо голову перед вами і вітаємо з 65-річчям Великої Перемоги. Важко знайти слова, щоб передати всю вдячність за ваш безсмертний подвиг, щоб вшанувати тих, хто не дожив до цього світлого дня. Схиляємо голови в доземному поклоні перед живими. Перед тими, хто пережив роки окупації, кров'ю і потом відбудовував зруйноване ворогом. Прийміть найщиріші вітання зі святом, нашу безмежну любов і шану.