На адресу керівництва району і міста надійшло письмове звернення голови ветеранської організації Підстепного Валентини Білки. Ветерани Підстепного і Піщанівки, жителі цих сіл, йдеться у зверненні, обурені тим, що на місці поховання військовополонених концтабору на станції Пойма тепер місце сміттєзвалища. Крім того, йдеться далі, забруднюються прилеглі водоймища, від яких увесь цей бруд потрапляє до Дніпра. Просимо приїхати, вжити заходи і прибрати сміття з кісток наших людей. В іншому разі звертатимемося далі...

Голова районної ради Василь Плотніков, один з офіційних адресатів цього звернення, письмово звернувся до Олексія Дудіна, голови ветеранської організації району, з проханням з'ясувати ситуацію з виїздом на місце. Оскільки назване офіційне звернення перебуває згідно із законодавством на обліку у районній раді, є й прохання внести пропозиції щодо порушеного питання.

Як ми переконалися з головою ветеранської організації району Олексієм Івановичам Дудіним, в обізнаності окремих ветеранів Підстепного і Піщанівки тим, що відбувалося у концентраційному таборі для військовополонених на станції Пойма у часи Великої Вітчизняної війни, немає нічого дивного. Чимало з них, малолітніх, разом з батьками стали не тільки очевидцями тих подій, а й допомагали, чим могли, вижити червоноармійцям, котрі через безвихідь потрапили неволю до нацистів.

Найстарша з очевидців і учасників тих жахливих подій Олена Василівна Камишина, жителька Піщанівки, 1927 року народження. Щодня, як підневільна, вона була змушена приходити до розташованого поруч з концтабором пункту для підневільників — жінок, дівчат, брати для контролю в окупантів свій особистий номерок (запам'ятався назавжди — № 77) і йти на землерийні роботи. Запам'яталося найбільше, що полонених у жалюгідному стані було наче мурашок у тих пристосуваннях для утримання військовополонених, огороджених дуже високо колючим дротом, з озброєною охороною. А ще вона стала свідком жахливої картини вивантаження військовополонених, котрих підвозили на товарняках на залізничну станцію Цюрупинськ. І хоча німець-охоронник кричав на своїй мові: «Назад! Назад!», Оленка разом з іншими підлітками із-за хащів та дерев бачила, як все було. Полонені, що ще були при силі, йшли під конвоєм до табора, а безсилих поранених викидали з вагонів. Складали їх на купу, обливали бензином, спалювали і десь там потім закопували рештки. Зараз на тому місці є пам'ятник.

Серед тих, хто для виживання зголоднілих полонених носив невільникам домашній харч, були рідні сестри, діти війни Катерина Тимофіївна Лазаренко та Наталія Тимофіївна Гаврилова (прізвища різні, бо заміжні), жительки Підстепного. Як і решта мололітніх, носили вони харч полоненим разом з матерями. Діти були своєрідним прикриттям, бо конвоїри допускали дорослих з дітьми до табору без перешкод. Та й окупантам це була, виявляється, підмога: їх полонених підгодовували інші.

Спершу, пригадують сестри, все, що могли (капусту, огірки, навіть пиріжки), клали до однієї торби. Мати перекидала її через дуже високу огорожу. Вкрай виснажені полонені накидалися на торбу і розподілити їі, як слід, уже не могли. Після того почали, пригадують сестри, розкладати їжу у кілька малих полотняних мішечків. Так робили й інші, котрі приходили сюди щодня. А ще на велике прохання полонених приносили їм власноруч намитої солі. Сіллю невільники влітку посипали собі незагоєні рани, щоб мухи не діймали.

Ходили до табору сестри з матір'ю ще й з надією побачити серед полонених батька, котрий був призваний на фронт. А раптом і батько тут знайдеться, була надія. Вона не справдилася, та невільникам, котрі у найтяжчих боях за Батьківщину опинилися в неволі, хоч чимось допомогли. Потім, перед відступом фашистів, пригадують очевидці, до табору уже не пускали. Безслідно зникли полонені — відступаючим фашистам було не до них — зайвий тягар. Де точно закопали розстріляних, невідомо. Та зрозуміло, що поруч з табором. Як і тих, хто вмирав раніше, знесилившись від голоду, поранень і підневільщини.

Йдеться ж про захисників нашої Вітчизни, котрі у нерівних перших боях за рідну землю не зі своєї провини стали полоненими. Відякихтеж розпочинався відлікдо Перемоги. То невже, запитують ветерани, їх кісткам покоїтися поруч зі сміттєвим звалищем чи й під ним? Чи були офіційні спроби перешкодити засміченню цього особливого місця? Про це ми поцікавилися в Андрія Михайловича Ковтуна, котрий з перервами секретарював впродовж сімдесятих-вісімдесятих років у Підстепненській сільській раді. Тоді місце, про яке йдеться, було територією сільради (відтепер Цюрупинської міської ради).

Такі спроби з допомогою районної влади були, пригадує співрозмовник-ветеран. Але з суто екологічних міркувань про концтабір якось призабулося. Сміттєзвалище утворилося стихійно. Вивозили сміття автомашинами, як правило з Цюру-пинська, бо так позбуватися його цюрупинцям було найзручніше. Щоб перешкодити вивезенню сміття, пригадує ветеран, навіть інколи чергували в тому місці, номери авто записували. Невдовзі для сміттєзвалища з допомогою районної влади було виділено інше місце. Та це допомогло не наровгр. Як найзручніше місце для вивезення побутових відходів, теперішнє сміттєзвалище на території міської ради є давно, так би мовити, узаконеним. З приводу закриття цього сміттєзвалища кілька років тому до районних інстанцій зверталася і ветеранська рада Підстепного. Та все залишилось без змін.

В тому, що останки захисників рідної землі обов'язково знайдуться десь на глибині і під звалищем, очевидці тих подій не сумніваються. Та це й зрозуміло: спеціального місця для поховання померлих чи загиблих полонених не було. Хоронили їх, аби пошвидше, поруч з місцем неволі.

Життєва позиція ветеранів, усіх, небайдужих до долі загиблих захисників Вітчизни однозначна: це сміттєзвалище потрібно закрити, для вивезення твердих побутових відходів облаштувати офіційно інше місце. Справедливості задля у міської ради такі наміри давно уже були. Ясна річ, що це потребує і великих коштів, і не менших організаційних зусиль. І справа ця не одного дня. Головне ж, вважають люди, влада має визначитися і діяти. Цього вимагає не лише екологічна ситуація. З обов'язку перед пам'яттю усіх загиблих за нас на війні (якби це не сталося), негоже до останків наших захисників, котрі так були Батьківщиною затребувані, зносити, звозити увесь наш непотріб.