“Українські Каракуми”, “степова Сахара”, – як тільки не називали Олешківські піски. Здається, що вони існували завжди – розпечені нещадним сонцем, рухливі й небезпечні “кучугури”, як здавна іменували їх місцеві жителі.

Проте у прадавні часи голих сипучих пісків в Україні не було, навіть Олешківські піски, як вважав відомий учений Павло Вакулюк, були вкриті величезними масивами дібров та борів.

Давні Олешки, що лежали на шляху “із варяг у греки” (були проміжним пунктом у торгівлі між Києвом і Візантією), згадуються вже в історичних хроніках 11 століття. А відомий давньогрецький історик і мандрівник Геродот у 5ст. до н.е. побачив великі ліси на лівому березі Дніпра і назвав цю місцевість Гілея, тобто “лісиста” або “лісова країна”. У четвертій книзі історії “Мельпомена” він написав: “На всій скіфській землі, крім Гілеї, немає дерев”.

І дійсно – на степових просторах випасали худобу скіфи та інші кочові племена, тому територія рівнинного степу була в основному безлісою. Але заплави річок та масиви піщаних земель були вкриті лісами. Дослідження вчених свідчать, що колись на Олешківських пісках росли сосни, дуби, тополі, берези, липи й інші деревні породи, і це були дрімучі ліси. Проте з часом сталося так, що на їх місці з явилися сипучі піски. Поступово, але невпинно ліси знищувалися і кочівниками, які взимку розташовувалися на окраїнах Гілеї, знаходячи паливо для обігріву, випалюючи суху траву.

У кінці 18 – поч.19ст. тривало масове заселення степової зони України, і для будівництва житла та його обігріву використовувалася лише деревина. Люди бачили, що частішають піщані бурі й пісок засипає поля, але продовжували нищити тепер уже мізерні рештки могутніх колись борів. Хоча деяка частина й збереглася: зокрема, на планшеті, складеному у 50-60 роках 19 ст. лісничим Олешківського лісництва Опалішиним, на окремих ділянках лісу показані переліски з дуба, берези та осокора. Лісничий Фромм писав, що в котловинах зустрічалися ще й барбарис, лісова груша, бузина чорна, калина, терен, бруслина.

Та це вже було винятком. У тому ж 18–19 ст. сюди стали масово завозити і розводити овець, що давало на безкоштовній паші шалені прибутки: так, тільки у власника Асканії-Нова барона Фальц-Фейна було стадо у більш, як мільйон голів. Величезна кількість овець розріджувала й на очах знищувала рослинний покрив, звільнюючи піски, а вітрова ерозія довершувала справу, сприяючи їх швидкому поширенню. Піски щорічно засипали до 800 гектарів зручних для сільського господарства земель, які ставали абсолютно беззахисними перед суховіями й піщаними бурями. Так само беззахисною була перед ними і людина. Григорій Чухновський у 1894 році писав у статті “Песчаное царство. Алешковские летучие пески”: “Горе путнику, застигнутому в это время, хотя бы на дороге между Алешками и Костогрызовым. Прикрыв себя всем, что только может иметь значение защиты, с шумом и песком в ушах, с болью и песком в глазах, со щекотаньем и песком в носу, с затрудненным дыханием и песком в горле и, наконец, с упованием и надеждой в серце, ему остается только ожидать прекращения этого ада.”

Уже на початку 19 ст. руйнування земель в зоні Нижньодніпровських пісків ішло настільки інтенсивно, що посухи і, як наслідок – недорід хліба не могли не привернути уваги влади. Вже у 40-50 роках 19 ст. Міністерство Державного майна (Министерство Государственных имуществ) займалося укріпленням пісків. У 1834 році царський уряд виділив на це 5 тисяч карбованців,та все обмежилося лише висадкою осики й шелюги. Щоправда, пізніше спробували висаджувати дуби, ясени, берези, але вони погано приживалися і гинули. У тому ж році до складу 6-го Дніпровського лісництва входили так звані лісові дачі Дніпровського і Мелітопольського повітів загальною площею у 45 тисяч десятин. На чималій площі лісництва до 1853 року лісових культур не було і лише цього року в Олешківсько-Кардашинській, Великокопанській і Раденській дачах висадили: софори –1,5 десятин, сосни – 2,5дес., білої акації – 1,25дес., дуба – 7,0, в яза – 0,33, і берези – 1 десятину. Про подальшу долю цих насаджень нічого не відомо, очевидно, що усі вони загинули.

У 1854–55 роках підполковник Опалішин склав проект заліснення пониззя Придніпров’я. Учений–дослідник Б.Булатович вважав , що “ написання цього, воістину грандіозного проекту і виконання його на протязі усього десятиліття 60-х років, являє собою дійсно епоху в боротьбі з пісками.” Роботи спочатку велися на відносно невеликих площах, але і в той час дехто із власників та сільські громади вживали певних заходів для укріплення пісків ( висадку шелюги, сосни, піщаного вівса тощо). Уряд і Земство схиляли селянське населення вживати радикальних заходів з укріплення рухомих пісків шляхом висадки деревних порід, закликали працювати громади у повному складі.

У 1870 році зі складу дач 6-го Дніпровського лісництва державна казна вибрала найкращі землі й віддала їх селянам у якості лісних наділів, а кучугури з розбитим піском (як непридатні для будь-якої культури)залишила за собою. Так утворилося Олешківське лісництво, до якого увійшло 13,5 тисяч десятин сипучих пісків, частково закріплених шелюгою, осокором і невеликими куртинами кримської сосни. Були і пільги: селянська сім’я, яка погоджувалася взяти 5 десятин землі, засаджувати їх деревами або кущами і – головне – доглядати, звільнялася від податків, а хлопців із цих сімей не забирали у рекрути. У кінці 1899 року старший таксатор (дослівно – оцінщик–авт.) Пугачов у звіті лісовому департаменту повідомляє, що сільські громади, розуміючи шкоду й небезпеку пісків, бажали б, за сприяння казни і земства, почати їх закультурювання. Таксатор повідомляє також, що у розпорядженні громад землі під пашу лише 37%, а все останнє – піски і плавні.

На сходах селяни прийняли приговори (постанови) про їх згоду розпочати посадки лісу на пісках. У документі зафіксовано, що вже весною 1890 року буде закладено на 5-6 десятинах лісову шкілку, що власники пісків виконують роботи власними силами; відзначається, що є витрати на заготівлю й доставку посадкового матеріалу до місця роботи, витрати на придбання інструментів та найм лісних надзирателів. “А між тим, – зазначає старший таксатор Пугачов, – казенне лісне відомство на ці витрати коштів не надає, а переадресує це земству. Тому роботи ведуться слабше.” Відповідь, що надійшла у Таврійський лісоохоронний комітет із Лісного департаменту у травні 1890 року, була не дуже обнадійливою, проте дещо й обіцяла: “…за неимением достаточных средств, Министерство государственных имуществ затрудняется удовлетворить ходатайство комитета об облесении на казенный счет всех 4924 дес. песков, исключенные из состава защитных лесов Алешковского уезда, но что ввиду необходимости оградить обрабатываемые поля и другие угодья от заноса летучими песками, министерство…предполагает заложить на казенный счет защитные полосы в наиболее оголенных местах, каковая мера и будет приведена во исполнение…”

На території нашої області росте багато духмяної білої акації, і це заслуга вченого-лісовода, керівника Олешківського лісництва у кінці 19-поч.20 ст. Івана Борткевича. Він перепробував декілька порід дерев для закріплення пісків і врешті зупинився саме на цьому дереві – невибагливому, стійкому, здатному діставати воду зі значної глибини. Воно несе свою службу і донині : тримає піски, радує нас прохолодним затишком, п’янким ароматом, а ще – чудовим акацієвим медом. А сосни у наших краях масово почали висаджувати лише з 20-х років минулого століття, за радянських часів. Але це вже зовсім інша історія.