Трохи арифметики. Цьогорічне закінчення навчального процесу в школах викликало хвилю непорозумінь і стурбованості. Передусім через те, що крім звичних екзаменів у випускних 9 та 11 кла­сах передбачено проведення підсум­кових контрольних робіт з української та англійської мов, математики та історії України, по-суті, для всіх класів середньої школи.

«Контр­ольні контрольними, це звичайна справа, їх пи­шуть щороку, і то чому ґвалт здійнявся», допитується хтось. Бо саме так звістку про ці нововведен­ня сприйняли вчителі й псі- квалилися повідомити новину своїм учням, щоб ті перейнялися відповідальністю та налаштувалися на серйозну роботу, адже ці кон­трольні є обов'язковими, мають бути проведені за єдиними збірниками, а оцінка враховуватиметься під час виведення семестрового балу.

Хіба ж несерйозною є справа, яку в Міносвіти й науки, молоді та спорту визначили як національний моніторинг, за результатами якого вноситимуть зміни до Державних стандартів освіти,

Хтось обуриться: як можна на підставі контрольних робіт зміню­вати документ, що окреслює найза- гальніші результати освіти? І якщо це моніторинг, то чому оцінка має впливати на семестровий бал кон­кретного учня?

І чому моніторингові роботи мають писатися за збірниками, купленими на ринку по 70 гривень за примірник коштом батьків, до яких на тій самій ятці пропонують відповіді?

Обов'язкові підсумкові контрольні за збірниками передбачені в 5-ому, 6-ому, 7-ому та 8-ому класах по всій Україні. Уявляєте, яка набігає сума! А завбачливі видавці поклопоталися і одразу пропонують купити ще й збірку з правильними відповідями. От і рахуймо!

Чиста комерція

Тож освіта в Україні — непо­ганий бізнес, особливо коли на нього працюють чи то всемогутній адмінресурс, чи то корупційні схеми. Залучення потужного адмінресурсу до оборудки з таким моніторингом важко заперечити — наказ про про­ведення робіт підписано в МОН (№141 від 16.02.2011; лист МОН від 04.03.2011 №1/9-151).

На офіційному сайті міністер­ства впродовж двох останніх тижнів з'являлися дивовижні чи то наста­нови, чи то фельєтони — «Про під­сумкові контрольні роботи: Десять міфів та одна порада», «Як контрольні роботи для школярів перетворилися на «тест» для дорослих».

Дивує, як міністерські ЧИНОВНИ­КИ на власний розсуд жонглюють нормативними документами, проце­дурними приписами, дидактичними поняттями та принципами навчання.

Адже загальновідомо, що кіль­кість контрольних робіт з кожного предмета є визначеною навчальними програмами. Про можливі корективи вчителів інформують перед початком навчального року в методичних ре­комендаціях.

Так само діти наперед мають знати, які види контролю, з яких тем, за яким матеріалом їх очіку­ють. Повинен про це знати й учи­тель, щоб не порушити дидактичних принципів, відповідно до яких будь- якій контрольній має передувати підготовча робота, що передбачає сґі сґі повторення, узагальнення, корекцію набутих знань.

Тим більше, коли йдеться про підсумкові контрольні роботи, мета яких — перевірити результати на­вчання за рік.

Принагідно зауважимо, що згада­ний принцип для української школи, де на вивчення конкретних пред­метів відводять мінімальну кількість годин, є надзвичайно вразливим з об'єктивних причин.

Приміром, історію України в 5-ому класі діти вивчають 1 урок на тиждень. Відповідно до навчальної програми, новий матеріал розгля- дають на кожному у році. Оскільки підсумкових контрольних робіт на­вчальною програмою не передбаче­но, не передбачено й узагальненого повторення та систематизації на­прикінці року, а вивчення нового матеріалу відбувається, фактично, до останнього навчального заняття.

Абсурдність ситуації з ініційова­ними Міністерством контрольними роботами на прикладі історії України в 5-ому класі приголомшує, адже в цьо­му класі діти опановують пропедев­тичний .курс, що означає початковий, елементарний. Ні про які систематичні знання для цього класу не йдеться.

Зазирнімо до програми — най­важливішого для вчителя освітньо­го дакумента: «Історичні знання п'ятикласників можна схарактери­зувати як фрагментарні, початкові. Відповідно, їхні навчальні досягнення мають елементарний рівень і більш практичну спрямованість, пов'язані в основному з уміннями читати й розуміти адаптований історичний текст, працювати з історичними ілю­страціями, адаптованою історичною картою та стрічкою часу».

Постає закономірне запитання: навіщо ж ініціювати письмові роботи всупереч методичним настановам, чинній навчальній програмі та логіці навчання предмета?

Розуміючи невідворотність таких міркувань, бюрократи від освіти вигадали казку про моніторинг. Що саме збирається моніторити мініс­терство підсумковими контрольними роботами — лишається незрозумілим. Так само не ясно, хто аналізуватиме й за якими критеріями оцінюватиме написані дітьми роботи.

Чи плататимуть залученим до моніторингу педагогам додаткові кошти, як, приміром, у випадку, коли вчителів залучають до перевірки робіт ЗНО? Міністерські приписи не дають відповіді також на основне запитання, а хто відповідальний за організацію та проведення кон­трольних робіт — адміністрації шкіл, чиновники управлінь освіти, вчителі?

Зрештою, не зрозуміло, на які висновки сподіваються організатори моніторингу, якщо вже сьогодні не лише в надрукованих збірках але й в Інтернеті можна знайти відповіді до всіх варіантів з усіх предметів для всіх класів?

Міністерська ініціатива набуває сенсу тільки-но абстрагуємося від освіти й оберемо за точку від­ліку іншу сферу — комерцію. Так, з комерційного погляду, подібний моніторинг надзвичайно вдалий проект. Не гірший за піраміди МММ або «Еліта-центр».

Запитаєте, як саме? Відповідь сконструюйте самі, А для її по­легшення пропонуємо коротенький питальник:

Чому всі зошити надруковані в одному видавництві?

Чому зошити не пройшли належ­ної фахової експертизи?

Чому за умови, що зошита мають купувати батьки, не передбачено альтернативного способу проведен­ня контрольних робіт?

Чому в комплекті до зошитів у школах пропонують придбати й відповіді?

Як міністерство, що має обстою­вати право громадян на безоплатну освіту, гарантоване Конституцією кожному учню, ухвалило наказ, що не тільки дозволив продаж навчальних видань на безальтернативній основі, а й по-суті залучив до комерційної діяльності вчителів, які або

а) мають матеріальну зацікавле­ність від продажу зошитів;

б) не можуть не виконувати ви­могу управлінь освіти;

в) прагнуть полегшити собі ви­конання досить клопітного, неспо­діваного завдання й зберегти своє вчительське й шкільне реноме?

Сито фаховості

Зробимо дуже короткий аналіз, приміром, зошитів з української мови, що призначені (рекомендовані МОН) для проведення підсумко­вих контрольних робіт у школах з українською та російською мовами навчання.

Вивчення укра­їнської мови в таких школах відбувається за різними програмами, а розподіл навчального матеріалу за цими про­грамами відрізняється за класами.

Зокрема, у 7-ому класі шкіл з українською мовою навчання діти опановують морфологію, систему форм дієслова, прислівник та всі службові частини мови. Натомість семикласники зі шкіл з російською мовою навчання, які особові дієслова вивчили попереднього року, беруть­ся до вивчення дієприкметника.

Ні та, ні та програма не передба­чають вивчення в 7 класі синтаксису. Проте в рекомендованих Міністер­ством зошитах для 7 класу завдан­ня з синтаксису запропоновані у 26 варіантах з 38.

У темі «Дієслово» у школах з українською мовою навчання не роз­глядають категорію перехідності/не­перехідності. У збірнику контрольних завдань пропонується семикласни­кам визначати перехідні/неперехідні дієслова в 7 варіантах.

Таких прикладів — безліч. Тож можемо зробити висновок, що зо­шити робилися поспіхом, без знання навчальних програм, а також без належних редагування й коректури. Про це свідчать стилістичні огріхи та технічні недоліки — уживання неоковирних висловів, відсутність шрифтового позначення (що уне­можливлює виконання завдання), плутанина з лапками тощо.

Справжній фахівець визнав би видання таким, що не відповідає вимогам до навчально-методичноціі-' тератури й не може бути рекомендо­ваним для використання в школі. На­томість на звороті титульної сторінки красується гриф «Рекомендовано» (лист МОН від 04.3.2011р. №1/11- 1814), що беззаперечно свідчить про девальвацію поняття професіоналізм у сучасній українській освіті.

А спосіб, у який лихварі від освіти витрушують гроші з мільйонів україн­ців, свідчить про цинізм і блюзнірство тих, хто таку комерцію заохочує чи покриває.

Зворотній бік медалі

Сфера освіти, фінансована з держбюджету, фактично утримується коштом платників податків, тобто батьків тих школярів, які й витягали з гаманців за забаганкою чиновників по 70 гривень. Що це як не додат­ковий, не передбачений кодексом податок — подушне на школяра?

От тільки не зрозуміло чому використаний він не на розвиток української школи, а на збагачення одного видавництва? Чому україн­ська держава не лише не запобігає такому здирництву, а й ініціює їх?

Відповідь на ці запитання, як це не парадоксально, спонукає- до висновку, що насправді чиновники від освіти дбали не про гроші. Вони прагнули провести всеукраїнський урок, ефект якого стократ посилено кількістю вчителів, які його проводи­ли, учнів, які його слухали, і батьків, які за нього платили.

Мета цього уроку — принизити людську гідність, упокорити тих, чия підліткова бунтарська вдача формувалася за часів без піонерії- комсомолії й надісланих з райвно обов'язкових диктантів про Павлика Морозова. Якщо суспільство мовча­тиме, урок засвоєно «на відмінно».

P.S. На особливе співчуття заслуговують учителі. їх давно від­учили виявляти свою громадянську позицію, обстоюбати власну думку, мати власну гідність. І вина за це лежить не лише на абстрактному міністерстві чи цілком конкретному міністрові. Винен кожен, хто до­зволяє вчителеві бути некомпетент­ним, безпринципним, хто принижує його подачками на День учителя чи 8 Березня, хто вдає, що не чує, як він промовляє до дітей.

Байдужість до професії — ціна за безвідповідальність. Може, час по­вернути відповідальність учителеві? Нехай складає контрольні роботи для своїх вихованців, нехай добирає тексти для переказів і диктантів — зрештою, саме цього його навчали в університеті.

А батьки струсять з себе оспа- лість і байдужість та не лише спитають, в яку чорну діру мають кидати по 70 гривень, а й нарешті скажуть, чого хочуть від освіти для своїх дітей і якою хочуть бачити українську школу.