Понад 50 років мого життя пов’язано з освітою. Спочатку як студента, згодом — викладача, керівника факультету, ректора одного з провідних університетів України. Цей досвід дає мені моральне право говорити про сучасний стан вищої освіти відверто, без прикрас, спираючись не на політичну доцільність, а на факти та практику.
Сьогодні ми спостерігаємо не поступ, а деградацію освітньої системи. Причини ви знаєте: з одного боку — пандемія COVID-19, повномасштабна війна, демографічна криза. З іншого — хронічне недофінансування науки та освіти, принизливий у соціальному й фінансовому сенсі статус науково-педагогічних працівників. Надмірна зарегульованість, що супроводжується реформуванням без логіки та довгострокової стратегії.

На мій погляд, ключова проблема — відсутність компетентного керівництва галуззю. Ми бачимо фактичну відмову від академічної свободи та університетської автономії, що гарантовані Конституцією та законами України. Рішення приймаються кулуарно, в «ручному режимі», без обговорення з фахівцями та без урахування регіонального контексту. Приклад — так звана «оптимізація» закладів вищої освіти, коли університети об’єднують без зрозумілої логіки, методології та стратегічного бачення потреб держави.

Я хочу донести, що необхідною передумовою будь-яких змін має стати системний внутрішній академічний аудит. Потрібно відповісти на прості, але важливі запитання: які спеціальності справді затребувані зараз і будуть актуальними через 10–15 років? Які освітні установи мають потенціал до розвитку? Які кафедри, наукові школи, заслуговують на інституційну підтримку, як в масштабах країни, так i в масштабах регiону?

Управління системою вищої освіти не повинно базуватись на адміністративному «ручному управлінні» чи кулуарних домовленостях. Має діяти логіка потреб країни й регіонів, а не особистих контактів чи короткотермінових політичних рішень. Профільні спеціальності повинні формуватися на основі прогнозованих потреб — від фундаментально-природничих до інженерних i гуманітарних.

Натомість реальність — це стихійне об’єднання Вишів, іноді з абсурдною логікою. Я давно це говорю, і готовий повторювати безперестанку: вищу освіту спробували перетворити на бізнес. Але освіта — це не послуга, не товар, як кава чи смартфон, який можна оцінити винятково в грошах. Освіта — це винятково суспільна цінність.

У разі, якщо суспільство втратить це розуміння, ми не зможемо відновити націю. Ми зруйнуємо її основу.

Окремо хочу наголосити на двох небезпечних тенденціях.

Урядові рішення останніх років свідчать про ігнорування базових конституційних норм. Як слушно зауважив Станіслав Ніколаєнко, підняття цін на навчання в умовах війни та економічної кризи — це фактичне подвійне оподаткування громадянина.

Уряд не підвищує мінімальної зарплати, але примушує державні університети збільшувати плату за контракт, надаючи при цьому конкурентну перевагу приватним установам. Це порушує ст. 53 Конституції України і суперечить принципу рівності суб’єктів господарювання.

Інша критично небезпечна ініціатива — це зміна системи педагогічного навантаження. Законопроєкт № 9600 запроваджує нову категорію «педагогічних працівників» із навантаженням 930 годин на рік, що майже удвічі перевищує норму для науково-педагогічних працівників (480 годин). При цьому від нової категорії не вимагається наукова діяльність.

Це означає де-факто відмову від університетської моделі «освіта через науку». Баланс між викладанням і дослідженнями руйнується, а кафедри змушені скорочувати години саме на найскладніші фундаментальні дисципліни — математику, фізику, теоретичну механіку, біохімію.

У довгостроковій перспективі це призведе до руйнування наукових шкіл і втрати дослідницького потенціалу.

Ми стали свідками явища, яке я називаю «реформопадом»: безперервним запровадженням сирих, неузгоджених новацій, що не враховують досвід і традиції української вищої школи, у тому числі тих напрацювань, які були зроблені у перші роки незалежності.

Університетську систему спробували зруйнувати не прямими атаками, а хаотичними експериментами та постійними змінами правил гри. Саме зараз важливо вголос сказати: освіта не може бути зведена до прибутковості.

Освіта — це не бізнес, це інвестиція в майбутнє країни!

Освiта формує людський капітал, тримає інституції, забезпечує обороноздатність та розвиток. Як казав Вінстон Черчилль: «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?». Те саме можна сказати і про освіту. Без освіченого суспільства не буде ні незалежності, ні демократії, ні економіки.

Варто почати з простого — чесної розмови про реальний стан справ. А далі спільно формувати відповідальні, зважені та фахові рішення.

Бо вища освіта — не привілей. І наш з вами обов’язок — захистити це право.

ІГОР КОВАЛЬ

професор, доктор політичних наук

Джерело:

частина 1

частина 2