28 червня в Україні відзначається День Конституції. Для мене це не просто черговий вихідний день, а, перш за все, привід поміркувати про те, як дотримуються Основного Закону в державі 24 роки по тому.

Проблеми, що пов'язані із Конституцією є одним з пріоритетів сфери моїх науково — політичних інтересів. Ще у 2007 році вийшла збірка моїх статей «Конституція тривоги нашої, де розглядалися причини виникнення та шляхи виходу з державної кризи у контексті поновлення конституційного процесу.

Дозволю собі одну цитату із згаданого матеріалу: «Мене дуже турбує, що усі політичні прогнози зведені до пошуку відповідей на питання «Хто переможе на дострокових виборах?», замість того, щоб шукати відповідь на питання, що відбуватиметься із країною, економікою, соціальною сферою, культурою та освітою?» Минуло 13 років а питання, як бачимо, ще й досить актуальне, так як і більшість проблем, які не тільки не вирішено, а й ще більше загострено. Спробуємо проаналізувати ситуацію.

1. Згадаємо, що Українська Конституція була прийнята пізніше, ніж в інших колишніх союзних республіках — п’ять років по тому, як було проголошено незалежність. Розроблялася та приймалася вона в обстановці гострої політичної боротьби, у центрі якої було розподілення повноважень та влади між Президентом, парламентом та урядом. Відповідно до Конституції Україна була проголошена президентсько-парламентською республікою із досить міцними повноваженнями Президента. Сама по собі Конституція містила чимало привабливих положень щодо прав та свобод громадян, але не вказано було, чим і як гарантується їх втілення, а також

обходилися питання про те, який саме суспільно-політичний лад вона закріплює. Тобто на практиці ці положення і досі залишаються лише благими побажаннями та велемовними деклараціями.

2. Вже незабаром після прийняття Конституції стало підійматися питання про її вдосконалення. У грудні 2000 року був навіть проведений ініційований Президентом Л.Кучмою Всеукраїнський референдум про внесення змін до Основного Закону: перетворити Верховну Раду на двопалатний парламент, скоротити кількість народних депутатів, позбавити їх депутатської недоторканності і надати Президенту право достроково розпускати парламент у разі несформування в ньому депутатської більшості або незатвердження протягом трьох місяців Державного бюджету. Всі ці пропозиції на референдумі були підтримані більшістю його учасників, але в умовах, коли розгорнулася боротьба проти Л.Кучми, реалізовані не були. Питання про «надмірну» депутатську недоторканність багато років і після цього використовувалося в популістських цілях у політичній боротьбі.

3. У 2004 році, під час розпалу виборчої президентської кампанії, що проходила в обстановці «помаранчевої революції, дискусії навколо Конституції знову загострилися. Цього разу обʼєктом «торгу» стало питання про перетворення України на парламентсько-президентську республіку, тобто про перерозподіл повноважень між Президентом і парламентом на користь останнього. Все вирішилося компромісом — прийняттям Верховною Радою 8 грудня 2004 року закону про внесення Змін до Конституції «в пакеті із згодою на проведення не передбаченого ані Конституцією, ані Виборчим законом так званого «третього туру» голосування, в результаті якого В.Ющенко став Президентом.

4. У такому варіанті Конституція діяла протягом шости років. Але після обрання Президентом В.Януковича, суд України «на вимогу 252 народних депутатів» своїм рішенням від 30 вересня 2010 припинив дію Конституції в редакції 2004 року, а Закон про її прийнятті визнав таким, що втратив силу «в зв'язку з допущеними порушеннями процедури при його ухваленні. Україна знову стала президентсько-парламентською. Конституційний суд не тільки оголосив, що з цього дня діє стара Конституція в версії від 26 червня 1996 року, а й поклав на органи державної влади обов'язок привести нормативно-правові акти з відповідність з нею.

Це викликало неабиякі здивування і в українському суспільстві, і в європейській спільноті, зокрема у Венеціанській Комісії, яка назвала «вкрай незвичайним для європейського конституційного права» той факт, що поправки до Конституції України були визнані Конституційним судом України «такими, що суперечать Конституції після того, як вони діяли шість років.

5. Під час подій 21 лютого 2014 року Верховна Рада проголосувала за відновлення дії Конституції України у редакції 2004 року, тобто фактично скасувала рішення Конституційного суду (що не входить в її повноваження) і повернула Україні статус парламентсько-президентської республіки. Хоча за фактом після цього влада Президента «м'якше» не стала.

Тобто бачимо, що зміна персоналій та постатей влади ніяк не позначається на конституційному процесі в країні. Вам не нагадує це ситуацію з культового фільму «Чапаєв»? Наведу мовою оригіналу: «Ну прямо карусель получается,- жаліється старий селянин, — Белые пришли — грабють, красные пришли — тоже грабють. Ну куды крестьянину податься?»

Отже з наведеного вище можемо зробити висновки, що протягом 24 років всі дії влади відбувалися з порушеннями або відхиленнями від Конституції. Адже «вільна» інтерпретация Основного Закону стала в Україні звичайною справою. Непоодинокими є факти його прямого ігнорування. Що залишилося, наприклад, від декларованих в Конституції безкоштовних освіті та охороні здоров'я? У статті 49-й прямо вказується, що мережа державних і комунальних закладів, в яких медична допомога повинна надаватися безкоштовно, не може бути скорочена. А тим часом в країні знищені сотні фельдшерсько-акушерських пунктів, лікарень, поліклінік.

Про горезвісні антиконституційні закони про, так званої, «декомунізації та люстрації Венеціанська комісія зазначила, що вони не відповідають демократичній практиці європейських держав, порушують права людини, а Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав їх необґрунтований репресивний характер. Українська влада обіцяла їх переглянути, але за п'ять років нічого для цього зроблено.

Ще багато порушень конституційних прав і норм можливо було би згадати. Це і порушення прав національних спільнот у сфері мовної політики (закріплені статтею 10-ю КУ), маніпулювання та зневага положень Основного закону, що стосуються європейських та євроатлантичних намірів України тощо.

Отже, факти говорять самі за себе. Конституція існує досить формально. Відповідно, важко очікувати міцного правового порядку в країні, де Конституцію не поважають ані парламент, ані уряд. То ж обґрунтовано виникає питання: а чи легітимна нині діюча Конституція? Адже без легітимної Конституції не може бути легітимної влади. А основним джерелом легітимної влади у демократичних країнах є вибори, правонаступництво та традиції. І така традиція, що міцно вкоренилася в Україні теж є: кожні вибори відбуваються за новим законодавством, яке, в свою чергу, стає все гіршим і гіршим, а кожен попередній Уряд оголошується злочинним. Ось така сумна, руйнуюча традиція...

Легітимність влади — це, перш за все, «якість» правлячої еліти, рівень її інтелекту. Не існує «неякісних дітей», проте існують неякісні представники влади, про що красномовно свідчать події останніх днів. І ще одна перевірена досвідом формула: легітимність влади знаходиться в прямій залежності від її ефективності.

І з цього приводу виникає друге питання: свято це чи не свято, відзначати його чи не відзначати?

Кожен, звісно, вирішує це сам, але особисто я впевнений, що найкращим подарунком до Дня конституції стали би відповідні дієві зміни. Які? Ще раз хочу звернутися до згадано вище матеріалу 2007 року «Конституція тривого нашої: «Кризу можна було би подолати, якщо були би прийняті відповідні зміни до Конституції, що не тільки би скасували існуючі між Президентом, урядом та парламентом протиріччя, а й істотно поширили повноваження органів влади на місцях, зокрема повноваження органів місцевого самоврядування».