Костенко Ганна, та, «що позбавляе сну» ...

16:45 / 06.07.2018

Коли знайомишся з цією дівчиною модельної зовнішності, але з дуже сором'язливим поглядом і лагідною посмішкою, уявляєш, що пише вона виключно на любовно-квітково-пасторальні теми. Але це тільки до тих пір, поки не прочитаєш її книги. Їх поки небагато, та й письменниця молода. Але те, що вже Ганна Костенко написала і випустила — яскраво показало, що так ще ніхто не писав ні про війну, ні про спогади одеського дитинства, ні про людські відносини і, власне, самому баченні життя. Ні в письменницькому, ні в життєвому шляху їй не буде легко, — адже Ганна йде своєю дуже непростию дорогою і, нехай це не прозвучить банально, не шукає второваних стежок. Тим сильніше викликає повагу самобутній талант і вміння спостерігати життя з боку, з гідністю і глибоким аналізом. Небажання «співати в хорі» і, взагалі, підспівувати. Такий шлях дуже важкий, тож нехай для Ганни Костенко на ньому частіше спалахують «сузір'я успіху».

Корр.: Що на Ваш погляд означає письменницька зрілість? Коли вона приходить? Допомагає чи заважає автору?

Зрілість, як на мене, – сформований світогляд, втрата ілюзій та усвідомлення себе у цьому світі. Стосовно письменницької зрілості, важко сказати. Коли мене приймали до Національної спілки письменників України, люди, котрі були проти того, висловлювали думку, що у мене, у 18-річної дівчини немає письменницького досвіду, тої самої зрілості про яку йдеться, тому я не маю права писати книги. Мені постійно повторювали одне й те саме: письменниками, точніше прозаїками, стають вже після сорока, коли і світ побачив, і про людей щось зрозумів. В цьому є певний сенс. Але з іншого боку, чому мова йдеться лише про фізичний досвід, чому ніхто не говорить про досвід духовний? У свої вісімнадцять років я писала про те, чого не знала сама, наприклад складні стосунки у родині (оповідання «Крокодил»), але це не означає, що я не мала права про це говорити. Аргумент, який звучав проти мене: ти мусиш пережити те, про що пишеш аби краще описати свої відчуття. Мій контраргумент: Пабло Пікассо намалював відому картину «Любителька абсенту», хоча абсенту ніколи не пив, і картина при цьому вийшла геніальною. Жюль Верн здійснював свої «подорожі» у власному кабінеті, і не витрачав 80-ть днів аби здійснити подорож навколо світу…

Продовжувати можна безкінечно. Мені здається, що поняття зрілості, як і все в нашому житті, відносне. Часто під зрілістю ми розуміємо життєвий досвід чи набуті знання. Але тим не менше, для мене зрілість – усвідомлення й прийняття того, що на одне питання існує безліч відповідей, на одну ситуацію є безліч поглядів, до істини прямують безліч доріг і жодна з них не є неправильною чи правильною, вони просто є, і ти мусиш обрати свою. Ось така зрілість допомагає письменнику.

Корр.: Роман «Цурки-гілка», на сьогоднішній день, напевно, саме зрілий Ваш твір? Як задумувалася книга, чому Ви вирішили згадати дитинство, як інше життя, яке завжди поруч?

Я вважаю, що «Цурки-Гілки» не зовсім про дитячі спогади, скоріше про передчуття кінця цілої епохи. Спогад (мій, чи тата) тут скоріше виступає певною маскою, адже завжди легше говорити про серйозні речі з посмішкою, згадувати минуле, маючи на увазі сьогодення. Від початку я замислила певний експеримент: створити текст-джаз, текст-імпровізацію. Як і в джазі, у тексті існує диригент, що задає тему й кожна квартира створює власне соло-імпровізацію щодо життя, смерті, пам’яті… У тексті немає ані головного героя, ані антагоніста. Я намагалися створити не персонажі, а відобразити живих людей з усіма їхніми зморшками та мріями. Чи вдалося мені це– вирішувати читачу.

Корр.: Хто, на Ваш погляд, сьогодні герой часу? Чи є він, взагалі? Чи потрібен сучасному поколінню?

Я гадаю, що герой нашого часу – людина, котра належить до покоління Z, людина яка народилася вже у цифровому світі, не усвідомлює себе без соцмереж, гаджетів, інтернету, має особливий тип мислення, іншу швидкість сприйняття інформації, і тим не менше, – доволі складні стосунки з навколишнім світом та самим собою. Ці «герої» замкнені у собі, віртуальний світ для них більш привабливий, ніж той, що оточує.

Корр.: Як Ви вважаєте, агресія, як одне із зол суспільства, коли-небудь або куди-небудь піде, зникне?

Агресія, роздратованість, нетерплячість – звичайні, я би навіть сказала, природні людські якості, емоції, від яких нам нікуди не подітися. Без відчуття агресії ми б, наприклад, ніколи не змогли захистити себе від ворога. Питання не в тому, як знищити агресію і зробити світ краще (вона нікуди не зникне, будемо об’єктивні), а в тому, – як наповнити людей любов’ю, самоповагою, толерантністю, сприйняттям чогось інакшого, любов’ю до ближнього. Я глибоко переконана, що людина з наповненою чашею любові у серці просто не може бути агресивною, нетерплячою, злосливою. Темрява – відсутність світла. Агресія – відсутність любові. Утім, останнім часом пригадую відомий біблійний вислів: хто з мечем прийде, від меча загине. Ось такий причинно-наслідковий зв'язок.

Корр.: Що, на Вашу думку, необхідно змінити в освіті школярів, студентів, щоб вони полюбили сам процес читання, пізнання нового не заради оцінок, а заради власної культури?

Це прозвучить радикально, але змінити треба все чи майже все, і чим швидше, тим краще. Для мене то особлива болюча тема, тому що я побувала і студентом і викладачем. Сказати, що нам потрібні освітні реформи – не сказати нічого. Я взагалі вважаю: не варто вигадувати велосипед, використовуйте досвід країн, які вже зробили перші кроки у переформуванні шкільної освіти. Передусім я маю на увазі досвід Фінляндії. Запровадити такі школи, якими славиться ця країна, насправді не так вже й важко. Але це ж треба робити! Спершу нам потрібно переосмислити такі поняття, як «освіта», «вчитель», «учень», «результат». Ми досі живемо радянськими критеріями, «добре», «погано», «вчитель завжди правий» або «якщо ти не любиш математику – ти погана людина». У нас вчителі досі дозволяють собі кричати на дітей, порівнюють їх одне з одним, досі заточені на досягненні позитивного результату. Ходіння до школи, ніби ходіння по муках, знищує будь-яке бажання в дитини вчитися, пізнавати життя. Навчання насамперед мусить приносити задоволення, школа мусить розкривати таланти в дитині, давати їй можливість творчого польоту, і найголовніше – не боятися власних помилок, не боятися звертатися за порадою, висловлювати свою думку, навіть якщо вона різниться від інших. З університетами та сама ситуація: нібито у нас і болонська система, от тільки проросла вона на ґрунті совка. Щоби вчити по-новому дітей, треба мислити по-новому. Аби молодь залишалася викладати у школі, університетах – варто створити для цього нормальні умови. «Вчитель» має стати професією престижною, поважною, високооплачуваною. І реформи! Реформи радикальні, глобальні, але результативні.

Корр.: Чи можливо сьогодні впровадити хоча б в шкільну освіту Світову художню культуру, як один з обов'язкових предметів?

Я гадаю, що можливо і навіть потрібно. Але знову-таки, вертаючись до попереднього питання, головне – як саме це робити. Ми всі говоримо такі слова як «повага», «свобода», «право вибору», але що це таке не усвідомлюємо, наша ментальність не приймає того, що вчитель/викладач не має бути ментором, він має бути другом, порадником, що свобода це не вседозволеність та відсутність дисципліни, а передусім відсутність страху, що повага мусить бути не тільки до вчителів, але й до студентів, школярів тощо.

Корр.: А що є головним з предметів Вашої творчості? Психологія відносин? Події? Історична правда? Художній вимисел?

Всього потроху. Але якщо без жартів, то напевно вічний пошук Бога в цьому заплямованому світі, намагання у липкій тиші почути мелодію душі, пошук себе справжнього…вічні питання чи можливе щастя, духовний розвиток у соціальному світі, й як не втрачати віри, коли під ногами руйнуються світи.

Корр.: Сучасна література повинна розважати? Змушувати думати? Спрямовувати?

Я дуже не люблю слова «повинна». Сучасна література просто має бути: різною за жанрами, стилем, читацькою аудиторією, за своїми інтенціями, смислами, функціями. Література, мов океан, в якому живуть риби, хижаки, черепахи, тварини, медузи та водорості. Всі вони взаємопов’язані, й якщо хтось зникає з цього ланцюгу – руйнується ціла екосистема. В різноманітті – життя. Наша література, на жаль, відчула на собі знищення цілої «екосистеми», плеяди письменників, яких ми називаємо «розстріляним відродженням». Наслідки – відчуваємо і сьогодні. Але океан на то й океан – він відродить себе.

Корр.: Завершуючи роман, повість, Ви прагнете відразу взятися за наступний? Або важко розлучаєтеся з попереднім твором?

Після першого роману «Те, що позбавляє сну» я дуже довго не могла прийти до тями, він не відпускав мене, жив як хвороба, що пустила корені у мої глибинні чорноземи, випиваючи сили. Зі мною почали траплятися ситуації, що відбувалися з героями, я пережила доволі сильну кризу. Але щойно роман вийшов друком – «хвороба»зникла, роман почав жити власним життям. З «Цурками-Гілками» все інакше: цей текст, як справжня джазова мелодія, потребувала свободи, йому не хотілося залишатися в клітці мого кабінету.

Все-таки, мені потрібно звільнитися від попереднього тексту аби почати щось нове.

Корр.: Найближчі плани...

Жити, відчувати, спостерігати, посміхатися і писати.

Розмову вела Ольга Шубіна.

Довідка:

Ганна Костенко народилася 7. 01.1988 р. в м. Одесі.

Закінчила філологічний факультет ОНУ ім. І.І. Мечникова. Кандидат філологічних наук.Член Національної спілки письменників України (2006).

Лауреат:

• літературної премії підсумків року «Глиняний кіт-2017» (роман «Цурки-Гілки. Джазові імпровізації»);

• літературної премії підсумків року «Глиняний кіт-2015»(роман «Те, що позбавляє сну»);

• літературної премії «Благовіст» 2016 року в номінації «Проза» за книгу «Те, що позбавляє сну»;

• конкурсу «Смолоскип» у 2010 році (III премія, секція «Проза»);

• лауреат міжнародної молодіжної літературної україно-німецької премії ім. О. Гончара у 2007 (за цикл оповідань «Медуза у хмарах»);

• літературного конкурсу «Витоки» Національного університету «Острозька Академія» у номінації проза (2011).

• Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов – 2005».

Дипломант

ХІІІ конкурсу «Одесса на книжных страницах» (Книжковий ярмарок «Зелена Хвиля – 2016»)

Автор: романів «Цурки-Гілки. Джазові імпровізації» (2017) та «Те, що позбавляє сну» (2015), перекладу українською мовою НацумеСосекі «Десять ночей снів» (2017), циклу оповідань «Медуза у хмарах» (2007); циклу оповідань «Все ще буде, все…».