У 2020 році виповнюється 76 років початку примусового виселення українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини.

Остання депортація етнічних українців-бойків з території Польщі, відбувалася через 6 років по закінченні війни, з 13 червня по 16 жовтня 1951 року, і мала офіційну назву – обмін ділянками державних територій. Це була спланована акція, в результаті якої 42 села і містечко Нижні Устріки колишньої Дрогобицької області були виселені з своїх етнічних земель і розпорошені по рідкозаселених степах південно-східних регіонів України: Миколаївської Одеської, Донецької та Херсонської областей.

Нам випала чудова нагода зустрітися із Іваном Івановичем Ніточко, чиї батьки і він сам були переселені з території Польщі з с. Устянове Нижньо-Устрицького району в Одеську область. У 1951 році сім’я Ніточко опинилася у селі Мариновому Березівського району. Він автор книг «Остання депортація» (Одеса, 2011) та «126 днів: історія останньої депортації» (Одеса, 2016), що є одними з перших досліджень цієї теми в українській історіографії.

У своєму інтерв’ю Іван Іванович розповідає про переселення бойків в Одеську область, облаштування і наступне життя на нових землях, дає оцінку тим подіям, розповідає про життєвий шлях, долю і шанування пам’яті багатьох переселенців.

Зустрівшись на порозі бібліотеки ми одразу ж почали говорити, щиро і відверто. Бесіда почалася зі зворушливих спогадів про минуле:

«Для мене доля переселенців 1951 року і операція «Вісла» є дуже актуальною. Найтрагічнішою подією на моєму життєвому шляху було примусове переселення.

Уявляєте собі, ми жили у прекрасному місці – у селі Устянове, що у Карпатських горах, праворуч – хвойний ліс, цілюще повітря, ліворуч – тече річка Сян. Красота! Село було великим і заможнім. Мій дід жив тут з незапам’ятних часів і навіть якщо доводилося виїжджати, то для того щоб заробити грошей і повернутися додому. Прикладом, мій дід Ілько Бучок їздив у Чикаго (США) працювати на вугільних шахтах. Все життя тяжко працювали, доглядали худобу. У нас було багате господарство. Мої пращури пережили війну, зміну влади. Пам’ятаю дуже багато людей переховували євреїв під час окупації. Моя баба Катерина товаришувала із єврейкою Хайкою і деякий час допомагала їй, переховувала. Але одного разу, пані Хайка сказала: «Пані Катерино, я не хочу щоб через мене твоя родина постраждала», — і пішла від нас.

Після війни землю мого діда і батька, худобу, коней забрали до колгоспу. Життя ставало важчим. А через два роки нас виселили з рідного села і вивезли майже за тисячу кілометрів назавжди.

Моя мати все життя і до останнього згадувала рідне село і говорила: «Іванку, я так хочу хоч одним оком подивитися на своє рідне Устянове».

Це була велика трагедія для людини і народу взагалі. Я тоді був малим і не міг знати, що у 1951 році було підписано угоду, за якою Радянський Союз передавав до Польщі ділянку державної території в Дрогобицькій області загальною площею 480 квадратних кілометрів. На ній опинилися повністю Ніжньо-Устрицький район, три сільради Стрілківського району і чотири сільради Хирівського району. Внаслідок цього вглиб України було переселено 32 тисячі українців з 42 населених пунктів. Натомість Польща передала ділянку в районі міст Кристинопіль (нині Червоноград), Белз і Угнів із покладами кам’яного вугілля та залізничною гілкою. Частину виселених з гір українців (мешканців етнічної Західної Бойківщини) розселили на південь і схід України.

До того ж розсели у ті села, які раніше були заселені німцями-колоністами, людьми, покоління яких проживали тут з початку ХІХ ст. Наше село Устянове, нашу сім’ю переселили до села Маринове Березівського райну Одеської області (колишнє німецьке поселення Нейфрейденталь).

Нам пощастило, що ми попали на південь Чорного моря. А багато моїх земляків потрапили на південь Льодовитого океану, до Карелії. Майже всі поселення я протоптав пішки коли писав книгу».

- Іване Івановичу, на початку вашого дослідження, який був стан розробки теми примусового переселення при обміні територій 1951 р. і наскільки досліджена ця тема на теперішній час?

На жаль, тема примусового переселення 1951 року почала розроблятися лише за часів незалежності України. Починаючи з кінця 1990-х років цю трагедію почали вивчати молоді вчені, доктори наук, професори. В першу чергу, книга журналістки Наталі Кляшторної «Акція-51. Останні свідки» (Вінниця, 2006) базується на свідченнях очевидців, архівних матеріалах, газетних публікаціях. Варті уваги фундаментальні дослідження Тетяни Пронь, Юрія Сороки, Володимира Сергійчука, В’ячеслава Кушніра.

Перше своє дослідження про події 1951 року я зробив у 2011 році і до 60 річчя переселення видав книгу «Остання депортація», а до 65-річчя видав книгу «126 днів. Історія останньої депортації». Цю книгу мені допомогла писати моя внучка Марія. Мій задум підтримав Сергій Гриневецький, він надав велику допомогу у реалізації дослідження. Я йому дуже вдячний за це.

Сьогодні залишилось дуже мало переселенців і з кожним роком стає менше тих, хто може донести спогади про пережите. Треба встигнути їх записати. Спогади старших людей зворушують. Хочеться, щоб усе пережите мною та моїми земляками залишилося у пам’яті нащадків і ніколи не повторилося. Тому і написав книги про переселення.

- На Вашу думку, чи відрізнялось переселення 1944-1947 рр. від переселення 1951 р.? які були особливості останньої депортації?

Вважаю, що принципової різниці немає. Сотні тисяч переселенців однаково вистраждали цей шлях. Але до недавнього часу переселення 1951 року не досліджувалось, про нас забули. Пам’ятали лише операцію «Вісла». Завдяки дослідникам Наталі Кляшторній і Тетяні Пронь тема долі переселенців 1951 року набула розголосу і на законодавчому рівні щодо нас став поширюватися Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою…».

- Не можна виміряти масштаб трагізму людей, які вимушені були залишити свою землю, свої домівки, побут, своє життя. Проте, життя вносить свої корективи, люди вимушені змирилися з долею і почати нове життя. Як розвивалася традиційна культура після переселення? Чи вдалося зберегти народну творчість бойків у нових умовах?

Так, життя почалось спочатку. Нас привезли до с. Маринове і підселили до родини Гниди. Потім побудували дім нашвидкуруч, вологий і непридатний до життя, без опалення. Було дуже холодно. Пригадую як прокинувся одного разу, а на грудях щур гріється. Взимку вода у кухлі замерзала. Таке не забувається… Згодом побудували грубу – піч посеред кімнати, опалювали дім соломою і стеблами соняшника.

Інший край, культура, трудові стосунки. Крім того, нові побутові, природні і кліматичні умови. Дуже тяжко працювали на полях у колгоспі. Люди з Карпат не знали сапки, у нас була мотика. Ми ніколи не вирощували соняшник, цукровий буряк, виноград. Все було нове для нас. Я був тоді школярем і теж багато працював, возив воду поливати городи і бачив як мучились люди пристосовуючись до нових умов праці.

На нашій Батьківщині дитину виховувала сім’я і церква, а тут церкви не було. Тож було важко дотримуватися релігійної і обрядової практики. Спочатку переселенці після роботи збиралися біля храму чи навіть колишньої церкви, співали церковні пісні, поки влада не заборонила, мотивуючи своє рішення боротьбою з релігійною агітацією.

Намагалися підтримувати обряди і звичаї сімейної обрядовості: Родини, Христини, при ім’янареченні називали дітей іменами дідуся чи бабусі. Бути кумом, хрещеним батьком або матір’ю вважали почесною і відповідальною справою.

Змалку дітей привчали до виконання нескладних, але потрібних у господарстві робіт, виховуючи дисципліну і відповідальність. Прикладом, моя дружина, пані Марія у 7 років вміла доїти корову і варити борщ.

Ми були дуже дружні і допомагали один одному в усьому. Дуже хазяйновиті були наші люди. Одного разу був я у місті Кондопога (Карелія), йду вулицею, будинки всі потопають у зелені, деякі навіть мають доволі занедбаний вигляд. А один будиночок охайний і прибраний. Я зайшов туди, постукав, відкрила мені двері жіночка і почувши українську почала плакати. Виявилось, що їх родину переселили сюди з Хирівського району у 1951 р.

До теперішнього часу у нас збереглася родинна традиція шанування предків і старшого покоління. Повага до старших проявлялась у найменших дрібницях. При зустрічі з людьми старшого покоління, вітаючись, знімали капелюха та говорили: «Слава Ісусу Христу».

Як проводили дозвілля? Дівчата збиралися на вечорниці, співали українських пісень, пряли тканину, вишивали, святкували Запусту (Масляницю).

Дотепер збереглася традиція готувати щонеділі вареники з мішаниною (з капустою і картоплею).

Ми, бойки, жили дружно, а з часом потоваришували з місцевими. Спочатку місцеві жителі до нас придивлялися, називали людьми з «бандерівщини». Минули роки, переважна більшість переселенців старшого покоління, я і мої ровесники, всією душею полюбили Одещину, Березівський район і жителів Маринове – чудових, працьовитих і добрих людей. Вже у сімдесятих важко було за мовними прикметами визначити хто місцевий, а хто з «західної». Але говірку своїх батьків і дідів ми пам’ятаємо.

Весілля справляли дуже весело і жваво, готували посаг (придане) заздалегідь. Крім молодих на весіллі було декілька дружок та дружбів, старший староста і старший дружба. Весілля було схоже на театральну виставу, всі мешканці села приходили подивитися на розмаїття обрядів наших бойків.

Я довгий час був головою Березовської районної ради (з 1986), Березовської райдержадміністрації (з 1992 р.) і завжди опікувався культурним розвитком краю. У нас був хор «Чорногорочка», я завжди пропагував українську мову та українську культуру.

- Для дітей та онуків переселенців місце примусового переселення їх батьків стала їхньою малою батьківщиною. Чи цікавляться вони краєм, звідки вийшли їх батьки?

Переважна більшість людей цікавляться минулим і історією свого роду. Всі кого я знаю, дуже хочуть бачити Батьківщину своїх предків і зберігають традиції. Мої внуки знають і пишаються своєю історією. Моя внучка Марія, допомагали мені у написання книги.

Незважаючи за всі труднощі, люди виховали в своїх дітях і внуках любов та цікавість до мови і звичаїв, навчили пам’ятати своє коріння і продовжувати традиції свого роду.

За кошти правнуків примусово переселених (мого сина Олега Ніточко, а також Ігоря Рим’яка, Олександра і Ігоря Охоти, Володимира Шимка) ми побудували пам’ятник у с. Мариново у 2011 році в пам'ять примусово переселених українців з території Польщі с. Устянове. Один з елементів пам’ятного знаку символізує генеалогічне дерево, сім’ю.

- Кого Ви можете назвати з відомих нам людей з бойківським корінням?

Я пишаюсь переселенцями, всіма людьми, яких заставили покину рідний край і починати життя спочатку. Дуже багато знаних і талановитих людей мають бойківське коріння і пишаються цим. Одещині відомі імена: Дуда Анатолій Іванович, народний артист України; Новацький Володимир Миколайович, міський голова м. Южного; письменник Богдан Сушинський; пан Ян Томбінський, посол Євросоюзу в Україні та багато інших. У книзі є розділ, присвячений цим людям.

-А чи була затребувана книга і бібліотека?

Моя теща завідувала бібліотекою, і в с. Устяново, і в с. Маринове. У кожному домі була Біблія і Молитовник. В кожній хаті був портрет Тараса Шевченка, кожен знав «Заповіт» і «Каменярі» Івана Франка. Пишалися тим, що мати Тараса Шевченка родом з наших країв, а Іван Франко з Дрогобицької області. Згодом, ставили вистави за п’єсами Григорія Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці», Івана Франка «Вкрадене щастя».

Бібліотека – це храм книги, науки, культури, знання, світ вічних цінностей. Дуже люблю нашу Одеську національну наукову бібліотеку. Із задоволенням приходжу до неї, відвідую творчі зустрічі, презентації, літературні і музичні вечори.

Бажаю бібліотеці більше відвідувачів азартних, зацікавлених, щоб із запалом шукали відомості, читали книжки, писали дослідження і передавали на зберігання свої праці. Бібліотека виконуєте надважливу і велику роботу, відроджує роль книги та читання як важливої складової культурного, професійного та інтелектуального збагачення людини, підвищуючи рівень освіти і культури в країні.

Бажаю бібліотеці і бібліотекарям надалі слугувати взірцем зберігання й поширення національно-культурної спадщини, продовжувати розкривати свій потужний інформаційний та історико-культурний потенціал.

***

Насамкінець нашої бесіди, дозвольте звернути увагу на те, що Іван Іванович прекрасний поет і пише чудові вірші. Багато «віршованих роздумів» присвячені долі переселенців.

І.І.Ніточко

«Поцілунок дверям»

Ти уяви собі, як поміркуєш:

Садибу любиш, дім, що будував,

Життя у перспективі ти плануєш,

До гаманця і скрині щось надбав.

Та звістка – наче грім з ясного неба:

«Отсюда всєм вам надо уєзжать!»

Речей дві сотні кілограм забрати треба.

«Жизнь лучшую єзжайтє узнавать».

І ти пішов. Поцілував ти двері.

А на полях дозрів вже майже хліб.

Були пусті будинки – як химери,

І не один за нам плакав кіт.

Тоді ридала не одна дружина,

Людей багато посивіло враз.

Був кожен безпорадний, як дитина;

Те горе в серці, а не на показ.

Відчули: не повернемось ніколи.

Тікали в гори, в ліс – та хто куди.

Хто їхав – цілував усі ікони,

Не виступав, щоб не було біди.

Тоді не мали майже фотографій…

В степи привезли: «Тут тепер живи!»

Скалічено чимало біографій,

З цим спомином – довіку в голові.

****

В Одеській національній науковій бібліотеці зберігаються книги з історії депортацій періоду Другої світової війни та післявоєнного періоду, примусового переселення українців із Закерзоння, з Польщі вглиб УРСР та на Південь України у 1944-1947, 1951 рр. Запрошуємо до бібліотеки ознайомитись з виданнями і поглибити знання своєї історії.

Бесіду вела Світлана Герасимова, провідний бібліограф відділу зв’язків з громадськістю і реклами ОННБ.