До 160-річчя від дня народження Дніпрової Чайки (Людмили Василевської-Березіної (1861-1927)) – української письменниці, педагога, фольклориста, громадської діячки

1 листопада виповнюється 160 років від дня народження української письменниці Людмили Олексіївни Василевської (дівоче прізвище Березіна) – відомої під псевдонімом Дніпрова Чайка. Її талант, художня майстерність і творчість стали помітним явищем у мистецькому й літературному житті XIX століття.

Вона була сучасницею Б. Грінченка, Лесі Українки, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, однодумцем А. Грабенка (Конощенка), Софії Русової, І. Тобілевича (Карпенка-Карого), плідно співпрацювала з М. Грушевським, М. Коцюбинським, М. Лисенком, Оленою Пчілкою, М. Старицьким.

Людмила Березіна народилася 1 листопада 1861 р. на Миколаївщині в родині священика. Через кілька років родина переїхала до Таврії, «слобідку Стару, або Малу Маячку…Отут пройшло моє дитинство на половину, бо друга відбулася в Одесі». Навчалася у Херсонській жіночій гімназії, згодом у спеціальній школі Михайлівського жіночого монастиря в Одесі. Закінчивши Одеську гімназію в 1879 році, майбутня письменниця розпочала педагогічну діяльність – спочатку як приватна вчителька, потім працювала в сільських школах Херсонської губернії, пізніше на Одещині, в Бессарабії.

У 80-х роках Людмила Олексіївна брала участь в учительських з’їздах у Херсоні, в Олешках і Одесі. На одному з таких з’їздів вона познайомилася з майбутнім чоловіком – Феофаном Олександровичем Василевським, губернським статистиком, письменником й публіцистом (псевдонім – Софрон Круть).

У 1885–1887 рр. і 1895–1908 рр. подружжя мешкало в Херсоні, де активно займалися літературною творчістю та етнографічними дослідженнями.

У цей період Дніпрова Чайка, зближується з представниками Херсонської народницької громади: Андрієм Грабенком (Конощенком), Борисом Грінченком, Дмитром і Оленою Марковичами та здійснює просвітницьку діяльність. Разом із чоловіком поширює освіту і книги, збирає пам’ятки фольклору південних слов’ян, організовує наукові експедиції, бере участь в археологічно-етнографічних з’їздах тощо.

Людмила Олексіївна багато подорожувала, часом їй доводилося жити в різних куточках українського Півдня. Мешкала на Київщині, Херсонщині, Одещині. А ще був Кавказ, Крим, Олександрівськ – нинішнє Запоріжжя. Усі мандрівки давали їй можливість збирати фольклорні матеріали. Закохана з дитинства в українське слово, народну пісню, казку, легенду, притчу, вона стає берегинею фольклорного спадку народу, виступає носієм народнопоетичної творчості, займається пошуковою діяльністю, збираючи фольклорний матеріал у різних регіонах.

Людмила Олексіївна щиро вірить у своє покликання і у «Записній книжці» зазначає: «Виростуть і в Дніпрової Чайки колись крильця – та ще які: паперові!». Години натхнення для неї є «справжнім святом», їх вона порівнює з атрибутами весілля: «Моя горілка – чорні чорнила, весільна шишка – хороша книжка, весільне гільце – легеньке пірце».

Письменницька творчість Дніпрової Чайки розпочалася в Одесі. Першою літературною спробою є поезія «На смерть Тургенєва», яку вона написала в двадцятирічному віці. Вірш був надрукований у 1883 році в газеті «Одесский вестник».

У 1885 році в одеському альманасі «Нива» надруковані вірші Людмили Березіної «Вісточка» і «Пісня», оповідання «Знахарка», підписані псевдонімом Дніпрова Чайка. Це стає початком її становлення як письменниці.

Дослідники творчості письменниці вважають, що витоки псевдоніма пов’язані з місцем її проживання, а також з духовними орієнтирами ідейно-художніх і творчих шукань мисткині. Зокрема в селі Збур᾿ївка, розташованому біля гирла Дніпра, завжди було багато чайок. Звідси й походження чарівної Дніпрової Чайки.

В Одесі письменниця плідно співпрацювала з Михайлом Комаровим – відомим українським бібліографом, фольклористом, етнографом, перекладачем, видавцем, культурним і громадським діячем. Людмила була одним з його респондентів й збирала матеріал для Словника російсько-української мови М.Уманця і А.Спілки, який був надрукований протягом 1893-1898 років у чотирьох томах у Львові. У створенні цього словника брала участь велика група інтелігенції Києва, Умані, Одеси. Організатором словникової справи був М. Комаров. М. Уманець і А. Спілка – псевдоніми, перший – М. Комарова, другий – колективу його співавторів, «Адеської Спілки».

Творча спадщина Дніпрової Чайки за обсягом невелика, водночас різножанрова та тематично розмаїта. Більша частина – це поезії, проте цей жанр не є основним, це швидше вияв потреби у викладі думок, почуттів, настрою.

Найулюбленішою в її творчій роботі була мала проза. У 1919 році у передмові до авторського видання творів вона зазначає: «Як стріне і як судитиме нинішня публіка все зібрання моїх писань – це її діло, я-ж скажу, що як мої мініатюри були моєю втіхою, художньою насолодою, так оці прозові були тим «не можу мовчати», що примушувало хапати перо серед глухої ночі й записувати те, що життя викидало на очі та клало карби на душу».

Своїми оповіданнями письменниця заявила про себе у новому жанрі в українській літературі – поезії у прозі, так званій «ритмізованій прозі». У цьому жанрі Дніпрова Чайка дебютує циклом «Морські малюнки» (1887). Її «ритмічні мініатюри», свіжа морська тематика, романтичний мотив та ліричність надали творам новизни, оригінальності, що справило на сучасників суттєве враження. Поезія в прозі Дніпрової Чайки унікальне явище, творчий і своєрідний експеримент митця, що приніс їй славу.

У своїй ліричній прозі вона майстерно розробляла й жанрові новоутворення. Приміром, оповідання-казка («Дивний ткач», «Таємниця», «Скеля», «За душу»); оповідання-легенда («Тополі», «Дві птиці», «Дівчина-чайка», «Мара», «Морське серце»), монолог-сон («Снище»); оповідання-притча («Собака», «Миша», «Шпаки»); пейзаж-казка («Суперечка», «Хвиля»); пейзаж-сповідь («Гармонія»); пейзаж-алегорія («Образ великого», «Струмок», «Плавні горять», «Дві крапельки») та ін.

Відома Дніпрова Чайка і як дитяча письменниця. Для найменших писала казки, вірші, лібрето дитячих опер («Коза-дереза», «Краплі-мандрівці», «Пан Коцький», «Весна красна»). Головна ідея її творів для дітей – перемога добра над злом. Творчі зв’язки єднали Дніпрову Чайку з основоположником української музичної культури М. Лисенком. Саме на лібрето Дніпрової Чайки композитор створює свої три дитячі опери, які були написані з 1888 по 1892 рр. («Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна»).

1920-1927 роки… Це – час постійного протистояння хворобі та боротьби за активну життєву позицію. Про цей період Дніпрової Чайки Олег Килимник писав: «На початку 20-х років Дніпрова Чайка була прикута до ліжка і нічого не могла писати. Однак творчі пориви не залишили її до останнього подиху життя. Вона збирається упорядкувати все написане нею, домовляється з київським видавництвом про випуск нового зібрання творів…».

Творчість Дніпрової Чайки постійно була в полі зору відомих на той час письменників, науковців, критиків. Зокрема Г. Коваленко-Коломацький та І. Франко ставили її постать поряд з М. Коцюбинським, Оленою Пчілкою, Людмилою Старицькою, Лесею Українкою. Крім того, її поціновувачами були Б. Грінченко, С. Єфремов, П. Житецький, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький. У спогадах Г. Коваленка-Коломацького читаємо, що письменниця була талановитою, скромною, сердечною, щирою, життєрадісною людиною. Свою діяльність на літературній ниві вона вважала мікроскопічно малою, проте щиро й скромно зізнавалася, що пропагувала українство, як могла.

Твори Дніпрової Чайки та що читати про письменницю?

Незважаючи на несприятливі умови для видавничої справи в Україні в ті часи та надзвичайну скромність письменниці щодо публікацій творчих здобутків на широкий загал, за життя вона все ж таки друкується в журналах, альманахах, літературних збірниках Києва, Одеси, Чернігова, Львова.

У 1905 році у Києві виходить друком збірка оповідань «Чудный» коштом журналу «Кіевская Старина» у друкарні Н.А. Гирича. А згодом, у 1919-1920 роках видавництво «Дзвін» (м. Київ) опубліковує два томи творів Дніпрової Чайки, до яких входять оповідання та поезії в прозі.

Одним із перших, хто помітив талант письменниці, був Іван Франко. Він стежив за її творчим розвитком, писав про це і помістив декілька творів письменниці в свої «Акорди: антологія української лірики від смерті Шевченка», яка охоплює півстоліття розвитку української поезії та включає 88 імен. Збірка вперше вийшла друком у 1903 р. у Львові. На теперішній час маємо репринтне видання антології з усіма особливостями оформлення попереднього, що вийшло друком у київському видавництві «ВД Особистості» у 2008 р.

У 1929 році у видавництві «Час» (м. Київ) вибрані твори Дніпрової Чайки опубліковує український письменник, перекладач Михайло Івченко. Біографічний нарис складається зі спогадів сучасників про Людмилу Олексіївну, зокрема фольклориста і громадсько-політичного діяча Андрія Конощенка, письменника, журналіста, громадського діяча Гр.Коваленка-Коломацького.

«Вона користувалася рясною добірною мовою, вона чуйно нанизувала слово до слова, надаючи своєму стилю запашної, рясної (але ніяк не кричущої) лексики… Вона бачила світ мудрим оком, бо й сама була мудра, як мудра природа, як мудра квітка, що виросла десь у тіні під кущем. І тому вона співала, як те море “про волю, гнів і, кохання, і довгу борню”» – пише М. Івченко.

Найповніше видання у двох томах припадає на 1931 рік. Його упорядковує літературознавець Роман Шевченко, якого вважають одним із перших дослідників художньої спадщини Дніпрової Чайки. Видання вийшло друком у Харкові у видавництві «Рух».

У біографічно-критичному нарисі Р. Шевченко здійснює аналіз творчості письменниці, подає біографічні відомості з її життя, повну впорядковану бібліографію письменниці і автобіографічні матеріали із «Записної книжки». У виданні використано рукописний архів Дніпрової Чайки, який зберегла її донька Оксана Іванова.

«Твори Дніпрової Чайки, писані на зламі двох соціально-економічних епох, становлять цікавий і цінний документ для історії українського літературного розвитку» — зазначає Р.Шевченко.

Чимало для вивчення спадщини авторки зробив Володимир Пінчук, який цікавився її творчістю впродовж багатьох років. Постать літераторки дослідник висвітлює у численних статтях. А в 1984 році виступає з монографією «Дніпрова Чайка. Життя і творчість» (Київ), у якій уперше запропонував ґрунтовне дослідження творчого й життєвого шляху Дніпрової Чайки. Дніпрову Чайку розглядає як оригінальну та своєрідну письменницю демократичного напряму з реалістично-романтичним відображенням навколишньої дійсності, розкриває її погляди як педагога, висвітлює активну фольклористичну діяльність, не обходить увагою і її зауваження стосовно збереження пам’яток історичної минувшини.

Збірка «Дніпрова Чайка. Твори» (Київ, 1960) охоплює більшу частину творів Дніпрової Чайки: оповідання, поезії в прозі, поезії, перекладні поезії і твори для дітей, яку упорядкував український критик та літературознавець, доктор філологічних наук Олег Килимник. У передмові він детально зупиняється на розкритті суперечностей її світогляду, аналізуючи при цьому доробок авторки.

Твори Дніпрової Чайки перевидаються у 1987 році. У передмові до збірки «Дніпрова Чайка. Вибрані твори» (м. Київ) Надія Вишневська подає аналіз прозових творів, звертається увага на їхні стильові особливості, тематику, традиційність чи новаторську манеру написання. Поезії в прозі відзначені оригінальністю за змістом, досконалістю за формою, ритмічністю, мелодійністю, фантастичністю, казковістю. Стисло аналізуючи поетичну творчість, літературознавець зауважує, що вона «характеризується оригінальністю образів, багатством строфіки і ритміки». Загалом дослідниця зазначає: «Літературна спадщина Дніпрової Чайки невелика за обсягом, але вагома своїм реалістичним змістом, демократичними ідеями. Краща її частина по праву входить у духовну скарбницю українського народу».

Окрему сторінку Дніпровій Чайці відводиться й у книзі письменника й літературознавця Валерія Шевчука «Із вершин та низин: книжка цікавих фактів із історії української літератури» (Київ, 1990). У короткій фактологічній оповіді «Зо всіх вітрів хапала мелодії» дослідник подає цікавий матеріал з життя письменниці, розкриває її ставлення до української пісні та її вплив на формування естетичних смаків поетеси.

Про Дніпрову Чайку пише Ол. Луговий (Олександр Овруцький-Швабе) в книзі «Визначне жіноцтво України: історичні життєписи» (Київ, 2007). Ця книжка, що вперше побачила світ у Торонто 1942 року, тепер видається в Україні. Це своєрідний літопис життя і діянь найвизначніших жінок України від княжих часів і до перших десятиліть XX сторіччя. Книга охоплює понад двісті персоналій, одна з яких – Людмила Василевська-Березіна. Автору публікації вдалося досить стисло, але цікаво подати основні роки життя та творчості письменниці, доповнюючи їх цікавими біографічними фактами та власними зауваженнями. На думку літературознавця, в її художньому спадку «відбивається три джерела – море, Дніпро та власні духовні відчуття».

Твори Дніпрової Чайки для дітей зібрала й упорядкувала Ольга Колініченко «Дніпрова Чайка. Проводи Сніговика-Снігуровича: для молодшого та середнього шкільного віку» (Київ, 2009). Книжка вийшла друком у видавництві «Школа» в серії «Хрестоматія школяра» і містить твори письменниці, що увійшли до шкільної програми.

Підручник для студентів вищих навчальних закладів доктора філологічних наук, професора, критика, педагога Юрія Коваліва «Історія української літератури: кінець XIX – поч. XXI ст.: у 10 т. Т. 3: У сподіваннях і трагічних зламах» (2015). Літературознавець, відійшовши від ідеологічного трактування спадщини Дніпрової Чайки, представляє її в новому ракурсі: вказує на елементи неоромантизму, оптимістичний пафос, стимуляційну риторику, соковиту мариністику, увиразнюючи та виокремлюючи твори з-поміж інших.

Фольклористична діяльність Дніпрової Чайки висвітлюється в підручнику Мар’яни Лановик та Зоряни Лановик «Українська усна народна творчість» (Київ, 2006).

Світлана Герасимова, провідний бібліограф відділу соціокультурної діяльності Одеської національної наукової бібліотеки.