Проведення заходів, присвячених Дню Соборності України, в ОННБ ім. М. Горького вже стали традиційними. Цьогоріч круглий стіл під назвою «Соборність України: історичний аспект і сучасні виклики» відбувся за активної участі викладачів та студентів ОНУ ім. І.І. Мечникова, інших установ міста, а також представників громадськості. Спільно з канадсько-українським бібліографічним центром, відділом нових надходжень бібліотеки організована виставка видань як діаспори, так і вітчизняних, присвячених цій знаменній даті.

Нагадаємо, що офіційне відзначення Дня Соборності України було ініційоване відповідним президентським Указом у 1999 році на честь 80-річчя Акта Злуки Української народної республіки та Західноукраїнської народної республіки. Акт Злуки був урочисто (з молебнем) проголошений на Софійському майдані 22 січня 1919 р. Згідно з Указом Президента України від 1 грудня 2010 р. цей день так само відзначається на державному рівні, що підкреслює історичну та політичну вагу події, яка відбулася в драматичні роки громадянської війни.

Поняття «соборність», яке запозичене з церковно-політичної термінології, в даному випадку вживається в значенні об’єднання українських етнічних земель. Воно покликане стимулювати формування української політичної нації. У сучасних умовах така нація включає усі етноси, що проживають в Україні, вважають її своєю Батьківщиною і вбачають в державі гаранта забезпечення своїх прав і свобод.

Участь у круглому столі провідних викладачів кафедри Історії України ОНУ ім. І.І. Мечникова дозволила заглибитися в історію цього питання, розглянути мотиви, якими керувалися політичні діячі періоду національної революції.

Декан кафедри професор Вадим Хмарський наголосив на тому, що події на зорі ХХ ст. збігаються з початком модерної історії. Процес українського націотворення припав на переломний момент, коли завершився період Нової і розпочався період Новітньої історії. Внаслідок різних обставин український народ зумів витворити одну з найбільших країн і націй Європи. Два цивілізаційні потоки, які спостерігалися в Австро-Угорській і Російській імперіях, – модерний і модернізований, з’єдналися саме на теренах України: в Росії відбувалася модернізація, але народи були пригнічені, в Австро-Угорщині – навпаки, більш інтенсивно відбувався процес самоідентифікації націй, набуття ними політичних прав, але в меншій мірі (у Західній Україні) процес модернізації промисловості. Якщо пофантазувати, то цілком можливим могло бути виділення Східної Галичини в середньостатистичну європейську країну на зразок Чехії чи Словаччини. Ці узагальнення історика підкреслюють, як об’єктивні (розпад двох імперій) та суб’єктивні чинники (рішення Петлюри, Винниченка і Петрушевича) у значній мірі визначили в перспективі подальший розвиток України. Адже саме ідея «возз’єднання» українства вже в радянській державі в пропагандистських цілях використовувалася в 1939 році партійними вождями.

«22 січня. Цей день в історії України» – так звучала тема доповіді відомого науковця Тараса Гончарука. Молодий дослідник звернув увагу на ту обставину, що дата Злуки – 22 січня (9 січня за ст. ст.) була вибрана не випадково, адже прогресивні кола на теренах російської імперії у цей день поминали жертви Кривавої неділі 1905 року. «Цей день важливий і для національних меншин, – підкреслив виступаючий, – адже IV Універсал, який проголосив самостійність Української народної республіки 9 (22) січня 1918 року, встановив національно-персональну автономію для національних меншин, які проживають в Україні». На 22 січня 1918 року призначалося також скликання Українських Установчих зборів. А напередодні розпаду СРСР, у 1990 році, у цей день був організований «живий ланцюг», який об’єднав Львів і Київ. Він був утворений більш як мільйоном свідомих українців. Додамо до цього ще й вищезгадуваний Указ 1999 року, і в підсумку ми маємо настільки інтенсивний у сенсі державотворення день, що він мав би спонукати українських політиків розглядати саме 22 січня як червоний день у календарі. Дійсно, ті свята, які ми нині відзначаємо, прив’язані до історії України 1990-х років і фактично ігнорують доленосні події більш ранньої історії нашої державності.

«Під час відзначення 90-річчя Дня соборності України один відомий політик регіонального рівня на запитання журналіста, що для вас є день 22 січня, заявив, що для нього це є звичайний робочий день, і особливих емоцій, особливих рефлексій з цього приводу він не має, – поділився своїми думками інший науковець, Тарас Вінцковський. – Тому ідеологічний сенс події, яка відбулася 22 січня 1919 року, процес її осмислення лише розпочинається… Слід розділяти науковий аспект цієї події, про який вже говорилося, та ідеологічний, який має потужне виховне значення. Акт Злуки, який відбувся фактично напередодні ліквідації державницьких структур обох республік, не мав практично-історичних наслідків – він був швидше актом символічним і нині виражає ідею національного єднання».

Доречно згадати, що певні свята, які прив’язуються до радянської історії, як, скажімо 23 лютого, є наслідком суцільної міфотворчості. «Більш вигаданого свята, як день Радянської Армії та Флоту, яке започаткували радянські ідеологи важко собі уявити, – у контексті сказаного зазначив професор Хмарський (нагадаємо, що у цей день у 1918 р. Червона армія зазнала поразки від німців у битві під Нарвою, – В.К.). Коли говорять, що потрібно шукати символи, які б об’єднували громадян України, то безумовно дата 22 січня претендує на те, щоб бути сьогодні об’єднавчою. Потенціал цієї події ще далеко не реалізований», – резюмував Вадим Хмарський.

Прийняття Акта Злуки було продиктоване логікою української національної революції 1917 – 1920 рр., але цей процес готувався впродовж ХІХ ст. на ґрунті наукових, культурних та особистих контактів інтелігенцією Наддніпрянщини та Галичини. На цьому акцентував увагу відомий історик Анатолій Мисечко, підкресливши, зокрема, роль у даному процесі одеситів. «У листуванні, наприклад, між нашим земляком Іваном Липою та Михайлом Литвиновичем із Чернівців висловлювалася думка про важливість шлюбів між українцями чоловічої і жіночої статі, скажімо, Наддніпрянщини та західноукраїнських земель. Як приклад – одруження Івана Франка на Ользі Хоружинській, заможний дід якої побудував в Одесі на Молдаванці Олексіївську церкву. Ідея соборності виношувалася серед кількох поколінь, достатньо згадати сина Івана Липи Юрія, який ще студентом написав працю «Королівство Київське за проектом Бісмарка». У ньому юний автор стверджує, що буде соборна Україна «від Кавказу до Карпат», тобто в етнічних українських межах, з Києвом і Львовом на чолі. Книжка була видана у 1917 році в одному з українських видавництв в Одесі. Таким чином, і одесити, як мешканці багатонаціонального міста, доклали зусиль до утвердження ідеї соборності на початковому етапі новітньої історії України», – зазначив історик.

Що ж дозволяє сьогодні окремим політикам маніпулювати свідомістю цілих груп великого електорального поля України, спекулювати на уявних чи реальних відмінностях між представниками різних земель нашої держави? Деякими думками з цього питання поділилася науковець, представник регіонального відділення Національного інституту стратегічних досліджень Олександра Дудченко. Вона вказала на існуючі певні ментальні відмінності між представниками сходу і заходу України, як наслідок більшої чи меншої інтеграції в систему, відповідно, радянських та українських національних цінностей. Інший аспект проблеми – це роль регіональних еліт, які прагнуть дистанціюватися від Києва, що з усією очевидністю проявилося під час Помаранчевої революції. Тоді була спроба утворити якусь східну автономію з перспективою її входження до РФ. Але очевидно, вважає Олександра Дудченко, що за таких умов вони втратили б на місцях владу і контроль над капіталом на користь представників іншого політичного центру. Сьогодні важливо, по-перше, щоб держава концентрувала свою увагу на проявах українофобії, яка виходить як з середини, так і зовні. По-друге, мала більш чітку політику щодо забезпечення прав і свобод національних менших. Згідно з соцопитуванням, яке нещодавно провів Центр ім. Разумкова, найбільш вагомий чинник, який сьогодні здатний об’єднати Україну, пов’язаний із підвищенням добробуту її громадян. У цьому респонденти були одностайними незалежно від регіону проживання. В умовах виживання пересічний українець більше зайнятий не стільки пошуками своїх духовних витоків, скільки проблемою саме виживання. Але однозначно, Україна має бути унітарною державою у якій українська мова є державною.

Ще один учасник дискусії Ігор Бутченко висловлювався на користь того, що збереження цілісності України на даному етапі її розвитку можливе лише за умов певного дистанціювання нашої держави від інтеграційних процесів як у європейський, так і у євразійський простори.

Очевидно, що проблемами науковими та ідеологічними повинні займатися певні державні та елітні неурядові структури. У нас складається якась дивна ситуація: влада ніби чекає імпульсів знизу, а громадськість, навпаки, готова усю відповідальність покладати на державу. Це інерція старого мислення, адже в демократичному суспільстві, побудову якого ми декларуємо, від активності кожного громадянина значною мірою залежить ефективність функціонування державних інституцій.