Щойно майже посварилася зі своєю приятелькою. Ну не поділяю її політичні уподобання, не хочу повернення до «Союзу нерушимого», який насправді виявився колосом на глиняних ногах, сам по собі розвалився, і ніхто не кинувся його рятувати з гвинтівкою у руках, аби й надалі продовжити щастя жити в ньому. Вже «дістали» її постійні посилання на чужі оцінки, чужі думки, які вона всмоктує звідусіль, як губка рідину. Щоразу кажу їй, мовляв, сама хоч трішки поміркуй, чи то справді є істина і чи може взагалі таке бути. Але вона вперто не бажає ворушити звивинами мозку, бо так їй казала сусідка Олена чи чула в аптеці, крамниці...

Ось такі «авторитети» на рівні понять сусідки Олени нерідко владарюють нами. Чому? Скоріш за все, від легковір'я і звичайних лінощів. Звикли сприймати за чисту правду твердження, факт, якусь новину, не завдаючи собі клопоту це перевірити, прислухатися до іншої точки зору, оцінки чи хоча б засумніватися. Звісно, так набагато легше, комфортніше. Не переобтяжуємось докопатися до істини, з'ясувати джерела тієї інформації, її об'єктивність. Ковтаємо, не пережовуючи, що, як відомо, не на користь здоров'ю. Та хто на це зважає?

Все це, так би мовити, наші рудименти. Стара радянська система призвичаїла нас жити, сприймати, думати за готовими стандартами, догмами, кліше. Такі собі «незаперечні» аксіо-ми-постулати для ширвжитку втокмачували в наші голови. Пам'ятаєте ж, чому, наприклад, «вчення Маркса всесильне»? Його послідовник Ленін переконав нас без зайвих пояснень: «бо воно вірне». І баста! А коли вождь світового пролетаріату сам так вважає, які можуть бути сумніви? І нічого тут розмірковувати!

Так, багато хто з нас болісно, неохоче сприймає або й зовсім заперечує переоцінку цінностей, переосмислення. Стосується це і розуміння, пізнання нашої справжньої історії, оцінки її рушіїв, особистостей. Стільки доводиться розчищати ще від фальші, упередженості, докопуватися до істини, суті, прихованих чужинцями. Та маємо ще зважати, що для когось та чи інша історична постать — справжній герой, а інший думає протилежне. Для одних, скажімо, Петро І і Катерина II — кати українського народу, а для когось вони «вєлікіє», тож і встановлюють на нашій землі цим пріснопам'ятним українофобам пам'ятники, покладають квіти. Чому? На жаль, так склалося, що декотрі з наших войовничих громадян вважають Україну лише територією свого проживання, ніяк не Батьківщиною, бо душею, мізком — там, з «єдіною», «недєлімою» Великоросією, з якої свого часу переселилися їхні предки, тож, либонь, залишається це у них на генному рівні. Такі собі невдячні квартиранти.

Ще досі на кам'яній огорожі колишнього заводу «Краян» рябіє ганебний напис котрогось із таких квартирантів «Долой независимость!» Дикість для цивілізованої людини. Це ж зі щілини якої печери треба було вилізти такому україноненависнику, щоб на таке зголоситися? Бажання і надалі залишатися рабом, жити під чужим ярмом, якщо ти українець? Хоча ні. Для тих вічних квартирантів, так званої п'ятої колони, либонь, ця незалежність справді, мов кістка в горлі. Але ж навіщо цим нещасним так страждати, є простий вихід — просто змінити дислокацію.

В останні дні які ж то пристрасті розгорілися з приводу присвоєння указом Президента Героя України Степану Андрійовичу Бандері. Акції протесту, листи, всілякі звернення, відозви... Можна сперечатися, чи вчасно виданий згаданий указ. Чимало хто в нашому суспільстві таке пошанування цій особистості не готовий сприймати. Комуністична пропагандистська машина знову ж міцно вбила в наші довірливі голови, що то «фашист, страшний націоналіст, посібник Гітлера». Хоч він голову поклав на плаху саме за волю, незалежність України, захищаючи її від гітлерівських та сталінських катів і тільки на своїй землі.

Легко піддавати ту чи іншу особу анафемі, остракізму, знову ж користуючись нав'язаною думкою, що панувала впродовж десятиліть. Та річ не в тім, щоб остаточно осудити чи виправдати ту чи іншу особистість. Насамперед належало б зрозуміти час, природу, мету її вчинків і дій. Не виключено, що тоді відкрилися б зовсім нові, несподівані грані, орієнтири.

До речі, чомусь ми мовчимо, що взагалі надто вже багато розвелося у нас героїв України. Хоч нерідко і невтямки, за які ж то такі заслуги. При всій повазі до нашого земляка, голови Рахункової палати, чи може хто з нас, пересічних громадян, точно сказати, які такі високі заслуги має цей поважний чоловік. Хоча, можливо, ми просто не знаємо, як рішуче, по-геройськи зупиняв він фінансові потоки, бюджетні кошти, котрі йшли не за призначенням, ловив за руку любителів привласнювати державне добро, виводив на чисту воду корупціонерів. Чи, може, когось самовіддано врятував з великої біди, ризикуючи своїм життям. Та й геройське звання нинішнього спікера, хотілося б конкретно знати, заслужене якими геройськими вчинками?

Не знає, не відає про те народ. Як і те, хто там вишикувався ще у геройській черзі.