Закінчилися президентські перегони, і на порядок денний постає найболючіше питання: як об'єднати Україну? Щоб і на сході, і заході люди однаково відчували себе достойними громадянами достойної країни. Про те, як узгоджуватимуться інтереси держави в цілому і її регіонів зокрема та якими засобами має забезпечуватися їх розвиток, — інтерв'ю із заступником міністра регіонального розвитку та будівництва України Анатолієм ТКАЧУКОМ.

— Анатолію Федоровичу, які тенденції спостерігаються у розвитку регіонів України за останні роки: диспропорції між ними зменшуються чи, навпаки, збільшуються?

— Україна, як і кожна велика держава, має регіональні диспропорції, це — об'єктивно. У нас є потужні промислові території з великим економічним потенціалом, передовсім це Донецька і Дніпропетровська області. Причому, за останні 5 — 7 років за показником валового регіонального продукту (ВРП) Дніпропетровська область обійшла Донецьку та вийшла у загальноукраїнські лідери (звичайно, після Києва, який у нас взагалі вважається «іншим світом»). Потім за рівнем ВРП можна назвати Запорізьку, Луганську, Полтавську, Харківську, Львівську області. На дещо іншому рівні знаходяться Одеська, Черкаська, Київська, Івано-Франківська області, Автономна Республіка Крим, а далі — всі решта. Такий розподіл склався не за рік-два, він формувався ще в часи радянської індустріалізації, але за період незалежності регіональні відмінності всередині країни не тільки не зменшилися, а, навпаки, посилилися. Різниця між найбагатшими і найбіднішими регіонами в Україні є досить суттєвою—у 7,5 раза. А, наприклад, за інвестиціями між Києвом та Тернопільською областю — у 92 рази. Водночас за показником середньої зарплати різниця між регіонами не така значна — у З рази.

— А якщо порівняти ці наші показники з іншими європейськими країнами?

—Для розвиненої Європи прийнятними показниками вважається міжрегіональна різниця за рівнем ВРП не більше, ніж утричі. Водночас, у Росії це може бути і 80 разів, у Китаї, Індії—200. Тому у цьому сенсі ми все ж ближчі до Європи. А для Європейського Союзу регіональна політика вирівнювання є одним з пріоритетів, тому що наявність диспропорцій усередині країни — роз'єднуючий чинник.

Між громадянами однієї держави можуть виникнути суперечності у питанні: хто з'їв моє м'ясо, хто кого годує? Зрозуміло, це підживлює місцевий, регіональний егоїзм і може призвести до будь-яких небажаних для держави наслідків.

— Тож для обраного Президента України, для нового уряду тут відкривається великий простір для діяльності...

— Державна регіональна політика, яка до недавнього часу в Україні сприймалася виключно як допомога бідним регіонам, себе не виправдала. Асиметрії у розвитку країни, як я вже казав, не зникають, натомість постійний перерозподіл ресурсів від економічно більш спроможних регіонів до менш спроможних веде до міжрегіональної напруженості, водночас позбавляє регіони стимулів до економічного зростання. Держава фактично втратила інструменти впливу на регіональний розвиток, ми працюємо немов у позавчорашньому дні, без урахування загальнодержавної стратегії регіонального розвитку.

От маємо, наприклад, 300 державних програм у різних сферах соціально-економічного розвитку. Але всі вони секторальні, тобто не прив'язані до територій. А повинні діяти регіональні проекти і програми, які фінансуються державою з тим, щоб реалізація кожної з них піднімала економічний потенціал регіону, сповна використовувала його конкурентні переваги.

У нашого сусіда — Польщі — діє, наприклад, програма розвитку Східної Польщі з бюджетом понад 16 млрд евро на сім років. Програмою визначено конкурентні переваги для кожного з п'яти воєводств, і вони мають вийти на новий рівень розвитку, створити тут нові промислові потужності, робочі місця. Водночас, з іншого боку нашого кордону — на сході — розгортається програма розвитку Бєлгородщини і перетворення Бєлгорода на своєрідну альтернативу Харкову.

Між тим, теорія стабільності держави вказує на те, що у випадку, коли у прикордонних регіонах одна держава збільшує щільність населення, нарощує економічний потенціал, то інша ризикує втратити контроль над своїми прикордонними територіями або принаймні отримати тут додаткове соціальне напруження.

Регіональний вимір для України є дуже важливим, адже перекоси у розвитку територій у нас іноді просто парадоксальні. От, наприклад, я вже називав Донецьку і Луганську області серед лідерів за показником ВРП, водночас вони посідають останні місця в країні за інтегральним показником — індексом людського розвитку (тривалість життя, освіта, охорона здоров'я), за іншими гуманітарними показниками. Наведу ще дані про середньо-український показник сплати податків на душу населення — він становить 4 тисячі гривень. Водночас у Києві це 19,7 тисячі, у Дніпропетровській області — 5,7, Полтавській — 4,9, Донецькій — 4,3, Запорізькій — 3,7, Одеській — 2,9, Кіровоградській — 1,4, Рівненській — 1,7, Херсонській — 1,3, Тернопільській— 1,1 тисячі.

— Очевидно, тут криються витоки того самого регіонального егоїзму, мовляв, ми годуємо країну, формуємо бюджет, а нам перепадають крихти?

— За індексом людського розвитку у нас лише три області — Львівська, Полтавська та Харківська—знаходяться на середньому рівні (плюс ще, звичайно, Київ та Севастополь). Натомість низький рівень цього показника є характерним як для економічно розвинутого Донбасу, так і для поліської Чернігівщини, сільськогосподарської Вінниччини.

А люди мають відчувати себе громадянами єдиної держави, а не мешканцями різних регіонів. Ми ж дожилися до того, що, за деякими соціологічними опитуваннями, ставлення громадян України одного регіону до жителів іншого є гіршим, ніж ставлення до росіян чи білорусів. Якось я виступав перед студентами Херсонського університету і запитав: хто з них бував у Донецькій чи Львівській областях? В аудиторії на 150 осіб таких виявилися одиниці.

Всередині держави утворюються замкнені регіональні простори, зі своєю економікою, освітньою, культурною, інформаційною складовими, навіть своїми регіональними міфами. І ці простори між собою не перетинаються, утворилася така собі віртуальна автономізація. Куди вже далі?

— Міністерство регіонального розвитку та будівництва свого часу підготувало Концепцію державної регіональної політики. Яка доля цього документа, він реалізується якимось чином?

— Концепція державної регіональної політики розроблена міністерством за дорученням Кабінету Міністрів України і була схвалена урядом у 2008

році. Але такий серйозний і багатоплановий документ потребує вагомого нормативного забезпечення. Ми підготували проект закону «Про засади державної регіональної політики», який втілює ідеї концепції у конкретний інструментарій. У ньому передбачено механізм фінансування проектів через державний Фонд регіонального розвитку, в якому акумулюються ресурси державного бюджету, допомога Євро-союзу, кредитні ресурси. Йдеться також і про створення мережі агенцій регіонального розвитку (по одній у кожному регіоні) на засадах партнерства між державним та недержавним секторами.

Вважаємо, що такі документи, у разі їх ухвалення та, головне, реалізації, можуть суттєво наблизити українську державну регіональну політику до потреб людини та гармонізувати інструменти її реалізації з інструментами Європейського Союзу.

Звичайно, що швидких рецептів вирівняння диспропорцій нема, це справа навіть не однієї президентської каденції. Але головне — запустити їх і з кожним роком досягати зменшення диспропорцій, передовсім щодо індексу людського розвитку. Люди в усіх регіонах повинні мати приблизно рівну якість життя, соціальних послуг, незалежно від того, скільки тут видобувається металу чи нафти.

У свою чергу, в регіонах мають здійснити своєрідну інвентаризацію ресурсів, сильних і слабких сторін краю, визначити його конкурентні переваги в масштабах держави, сусідніх країн і навіть світу. Регіони мають визначити своє місце у глобальному розподілі праці і, виходячи з цього, пропонувати інвестиційні проекти, добиватися швидкої їх реалізації з максимальним результатом.

До речі, ми розробляємо навчальний курс з питань конкурентоспроможності регіонів для працівників державних адміністрацій, місцевого самоврядування. Також передбачаємо запровадження системи ротації у державній службі у міжрегіональному вимірі. У нас є регіональні центри підвищення кваліфікації, але між собою вони не комунікують, не обмінюються досвідом. Ми начебто економимо на відрядженнях, на поїздках між регіонами, але тим самим створюємо додаткові бар'єри.

На завершення нашої розмови скажу, що іноді дійсно виглядає справедливою теза, що кожна криза несе і певні позитивні наслідки. Можливо, нинішня фінансова ситуація стане додатковим каталізатором для міжрегіональної кооперації в Україні та запровадження в державі адекватної новим викликам сучасної державної регіональної політики.

Укрінформ.