«Я прийшов до розбитого корита» – із цієї фрази розпочалася наша тривала розмова із Леонтієм Івановичем ЮРЕСКОМ – лісничим Тарутинського лісництва держпідприємства «Саратський лісгосп» Одеського обласного управління лісового та мисливського господарства. Чоловік він цікавий, колишній військовослужбовець. Закінчив Київський національний аграрний університет – факультет лісопаркового господарства. Лісничим працює ось уже вісім років.

– Але чому – «до розбитого корита», Леонтію Івановичу? Були ж до Вас якісь напрацювання.

– Були. Але із 1991 року по 2004-й не посадили жодного гектара молодих насаджень. Не було жодної одиниці техніки у робочому стані.

– У це важко вірити, коли бачиш її тепер. Кажуть, делегація з Одеси прийняла за новий ваш трактор ЮМЗ-6, якому хтозна скільки літ.

– Сьогодні у лісництві відновлено 99 відсотків техніки. Ми поставили собі це завдання і, можна вважати, вже виконали його. Дуже ціную людей. Адже знайти тракториста, який би вміло працював на важкому Т-70, зараз практично неможливо. А в мене такі є. Два Миколи – Осипенко та Беженар. А які майстри – трактористи Георгій Марашлець та Дмитро Кіселар! Вони ж по болтику будь-який трактор розберуть, зберуть, і він запрацює як годинник.

– Як Вам вдається їх утримати в лісництві? Сьогодні ж багато людей йде туди, де добре платять, до тих же фермерів. А у вас багато не заробиш.

– Так, за доброго механізатора нині боротьба йде. А в нашому лісництві, як і у будь-якому іншому, – одні скорочення. Скоротили і охорону, і трактористів. Чомусь вважається, що тракторист задіюється в нас лише у період сезонної роботи. Але ж взимку ми теж надаємо послуги населенню. Ось і доводиться нових людей наймати. Чи потрібна така плинність кадрів?

– Леонтію Івановичу, це правда, що щороку ви висаджуєте 100 гектарів лісових культур? Зокрема акацію, софору, сосну. Навіть насіння дуба червоного завозили. Прижився?

– Ні. Мабуть, не те місце під нього виділили. Щоб не помилитися, потрібно робити постійно аналіз ґрунту. У нас це не практикується, хоча лабораторія є. Мабуть, сама ця процедура дорого коштує. Тому орієнтуємося, переважно, на культури, які висаджували ще наші діди. До тих земель, що в нас є, придбали ще 8 тисяч гектарів із запасів сільських рад. Але це, переважно, непридатні землі – яри, схили. Щоб саджати дерева на горбкуватих ділянках, потрібна спецтехніка. А те, що ми саджаємо щороку по 100 гектарів лісу – чиста правда. У нас цей період за важливістю та термінами те саме, що збирання врожаю.

– Як вдається успішно усе виконати до початку сокоруху? Саджанці вам звідки завозять?

– Болюче питання поставили Ви. Років п'ять тому посадковий матеріал нам і справді завозили. Тепер – це лише наша турбота. На 100 гектарів потрібно 440 тисяч саджанців. Для їх викопування потрібен мінімум – тиждень. За цей час ми могли б посадити 70 гектарів лісу. А так втрачаємо дорогий час. Ось і знижується відсоток приживання. Минулої осені посадили 10 га саджанців. А був би посадковий матеріал – ще б гектарів 50-60 зайняли б під дерева. Тим більше, що погодні умови дозволяли працювати ефективно до середини грудня.

– Ви із Кантемирівського лісорозсадника саджанці завозите? Він в області дуже популярний.

– Там керівник Петро Григорович Ключко на своєму місці. Як приїхали сюди із дружиною років 40 тому, так тут і живуть, і працюють. Не перебільшу, якщо скажу, що Кантемирівський лісорозсадник не поступиться жодному із тих, що є в області. Але проблема в нього є – не вистачає людей. Молодь нині вся на 7-му кілометрі. Тому викопуванням саджанців лісництва змушені займатися самі. Я ж бригаду свою створив. Вона і викопуванням, і садінням, і прополюванням займається. Але саме завезення саджанців недешево коштує. Ми лише в один кінець, до розсадника, долаємо до 130 кілометрів.

– Але десь Ви ці питання порушували? Наприклад, у тому ж обласному управлінні лісового господарства.

– Саме воно нам, в особі начальника Дмитра Олексійовича Подольського і його команди, у міру можливості завжди допомагає. Звинувачую я багато у чому державу. На лісничих лежить велика матеріальна відповідальність. А зарплата мізерно мала. Чи думають там, нагорі, що фахівців цієї галузі незабаром можна буде на пальцях полічити? Хіба це годиться, що на півдні України немає жодного навчального закладу, який готує кадри для лісового господарства?

– Але, по-моєму, в Ізмаїльському сільгосптехнікумі була група меліорації лісового господарства.

– Була. Але її закрили чомусь. То ж найближчі заклади – у Донецьку та Кіровограді. Я вносив пропозицію відкрити подібну групу на базі колишньої військової частини у Березиному. Казарми – під класи переобладнати. Актову залу – під проведення заходів. Два-три п'ятиповерхових житлових будинки – під гуртожитки. І 300-400 гектарів орної землі полігону відвести під практичні заняття. Щоб діти одержували навички садіння лісових культур. Тут могли б навчатися діти із Болградського, Ізмаїльського, Арцизького районів, з тієї ж Молдови. От фахівці в нас і були б. Та й Веселокутська військова частина теж колишня, – чим не ідеальна база? Ідея була. Лише не підтримали її. Чому?

– Леонтію Івановичу, коли дивишся на схили вздовж доріг, вкриті лісом, здалеку, то не видно жодних слідів самовільної вирубки.

– Помиляєтеся. На наші лісосмуги боляче дивитися. Тому що нічиї вони, господаря не мають. Але на колегії обласного управління лісового господарства бальзамом на душу було повідомлення, що після посадкової кампанії буде проведено ревізію усіх лісосмуг за участю керівників районів та представників лісових господарств. Зрештою смуги будуть передані фермерам. Буде з кого запитати. Ухвалити б це рішення років десять хоча б тому...

– Ваші плани, перспективи?

– От міркую: якби ті будинки, що колись належали лісництву, залишилися у його віданні, я б набрав найкращих фахівців – токаря, слюсаря, трактористів, водіїв. Дали б їм це житло. Газ є. Роботою забезпечили б. Але віддали ті будинки під приватизацію. І сьогодні лише в одній із 11 квартир живе працівник лісництва. Та й тому незабаром доведеться виходити на пенсію. Якось усе це крила підрізує.

– Проте, посадкова кампанія у вас добігає кінця. Але чула я – сорока на хвості принесла цю звістку – збираєтеся залишити лісництво. Це правда?

– Сорока вона і залишається сорокою. А взагалі – поживемо – побачимо.