СТО КІЛОМЕТРІВ НА ОДНОМУ ДИХАННІ

«100 кілометрів Поясом Слави». Ось уже у 37-й раз відбулися туристичний перехід і велоралі під такою назвою, присвячені визволенню Одеси від німецько-фашистських загарбників. Нагороди переможцям і організаторам вручили голова облдержадміністрації Едуард Матвійчук, перший заступник голови обласної ради Микола Тіндюк і головний редактор газети «Вечерняя Одесса» Лариса Бурчо.

Переможцем нинішнього пішого туру серед чоловіків став житель Миколаєва Ігор Томашевський. Загалом нагороджених було багато, причому в різних номінаціях: першість серед чоловіків і жінок, змагання серед сімейних пар, командний залік. Спеціальні призи чекали на наймолодшого і найдорослішого учасника, а також ветеранів «сотки» (тих, у кого за плечима вже 18-20 подібних змагань). Було і двоє «Залізних чоловіків» – вони подолали стокілометрову дистанцію двічі пішки і на велосипеді. Зусилля безлічі інших людей – медиків, співробітників ДАІ, представників місцевого самоврядування – також були відзначені спеціальними грамотами.

– Під час змагання на території нашої сільради були встановлені три блокпости щодо харчування і обслуговування учасників забігу, – говорить Великодальницький сільський голова Біляївського району Валентин Рибак. – Ми залучили медиків, працівників культури, спортсменів – усього близько 50-ти осіб.

Поговорили ми і з одним із призерів змагання – другокурсником Одеського політеху Євгеном Подольським, володарем титулу «Залізна людина».

– Я протягом тривалого часу займався ушу, волейболом та іншими видами спорту, – розкриває секрети своєї фізичної форми Євген. – Про змагання мені розповіли друзі, які самі пробігали або проїжджали цю дистанцію. Під час переходу я боявся збитися з дороги, але завжди поруч опинялися марафонці або просто випадкові люди, навіть о другій годині ночі. Я дуже вдячний волонтерам, організаторам і просто перехожим, чия моральна підтримка змушувала мене рухатися далі.

– Цей захід демонструє єднання нашого суспільства, – вважає перший заступник голови обласної ради Микола Тіндюк. – Саме тут доречне гасло: «Важлива не перемога, а участь». Це перемога кожного учасника окремо і усіх нас разом. До зустрічі на змаганнях наступного року!

Людмила ВОРОБЙОВА

«ЗГАДУЙ, ОЛЕНО...»

Сюжет про завершення спорудження пам'ятника донецьким шахтарям-добровольцям на 412-й батареї нещодавно показували кілька одеських телеканалів. І от – уявіть – його побачила і відгукнулася наша землячка Олена Бужак, яка служила санінструктором на тій самій 412-й батареї. Зрозуміло, не скористатися такою нагодою було б просто гріх.

Незважаючи на свої 86 років і проблеми зі здоров'ям, Олена Іванівна сповнена енергії та доброзичливості. Але коли згадує минуле, на очі в неї навертаються сльози. Своє 17-річчя юна Оленочка зустріла далеко не в радісній атмосфері – через два дні після початку війни. А незабаром бойові дії торкнулися її безпосередньо.

– Прийшли партійці з комсомольського осередку й кажуть: «Дівчата, давайте збирайтеся, треба поранених перев'язувати». І до шпиталю на «Молоду гвардію» зібрали вісім наших дівчат, – починає свою розповідь Олена Іванівна. – Ви знаєте, перший час ми плакали над кожним пораненим. Через два тижні послали нас на фронт: Красносілка, Олександрівка і далі до 412-ї батареї. На батарею приїхали вночі 22 серпня. Каша була неймовірна... Наші хлопці падали, і ми, як могли, цілодобово тягали поранених у посадку, звідти машинами-підводами відправляли в місто. А нещасних, хто загинув, там ховали…

Сімнадцятирічна Олена жахливо боялася бомбувань. Але коли доводилося виносити поранених з поля бою, страх відступав. Воювала вона і після залишення Одеси – не тільки санінструктором, але й зв'язківцем. Кількість урятованих назвати їй важко. Своєрідний рекорд, офіційно зареєстрований за один тільки день – 37 поранених бійців. Олена встигла одержати дві нагороди – орден Слави і «За мужність». Довідка про медаль «За відвагу» знайшла її вже через 60 років. Як загубилася медаль? Справа в тому, що у 1943-му, в Криму, дівчині кулями прострочило обидві ноги. Одну довелося ампутувати. Півтора року у шпиталі, повернення до рідної Одеси. Два заміжжя (перший чоловік помер від туберкульозу). Народження дочки – незважаючи на категоричну заборону лікарів. Робота в різних організаціях: завідувачка складу, продавець, касир у кінотеатрі... Вона й зараз говорить, що не має сил довго лежати або сидіти на одному місці. І ще – пам'ять.

– Мені завжди було образливо за те, що не пам'ятають 412-ту батарею, – говорить Олена Іванівна. – Адже ця батарея так само, як і 411-та, до останньої хвилини обороняла Одесу! А потім я побачила по телевізору, як Микола Леонідович Скорик говорить про її відродження. Вірите чи ні – я від радості плакала. Боже мій, нарешті-то знайшлися розумні люди, які вирішили увічнити пам'ять цих хлопців! Там же були переважно донбасівці, їх переодягли у флотську форму... А тепер я сиджу і думаю: «Згадуй, Олено, згадуй, де ти ховала, що робила...»

Наша співрозмовниця говорить, що обов'язково буде на відкритті пам'ятника:

– Нап'юся ліків і прийду.

Постарається допомогти у пошуках братських могил для наступного урочистого перепоховання загиблих. Олена Іванівна ще не знає, чи зустріне когось із живих учасників тих подій. І вижило тоді небагато, до того ж більшість була значно старшою за неї... Але вона щаслива, що застала цей день. Час іде – пам'ять залишається.