Правду кажуть: ще ніхто від роботи на землі не став багатим, хіба що — горбатим. У той час, коли ми у місті ніжимося під весняним сонцем, селянин, зігнувшись, добуває всім нам завтрашній харч. Бо весняний день рік годує.

Яка то незбагненно важка праця, що залежить далеко не від тебе самого! Увесь час серце не полишає тривога: яким видасться нинішній рік, чи зможуть перезимувати посіви, чи вистоять під час неймовірної спеки і бездощів'я, чи вдасться повністю зібрати врожай?..

Та до «небесної канцелярії» наші хлібороби якось пристосувалися, тут допомагає споконвічний досвід. Проте з'явився досвід новітній, який боляче б'є по руках, взагалі відбирає будь-яке бажання працювати. Нещодавно почула тривожне повідомлення: цілі господарства відмовляються щось сіяти чи садити. Адже у підсумку, тяжко напрацювавшись, все одно нічого не матимуть. Ось так. Догралися! Довели селянство до того, що воно відмовляється від своєї життєдайної місії, усвідомивши марність усіх зусиль.

Призвела до цього наша недолуга, так звана ринкова економіка. Кожен кинувся заробляти. Але вдається це по-різному. Вже скільки років поспіль селяни плачуться на диспаритет цін. Тільки хто чує той крик душі? З року в рік вартість мінеральних добрив, гербіцидів, отрутохімікатів невпинно зростає. Насіння теж не дешевіє. Щовесни наші доблесні постачальники паль-

ного малюють на своїх щитах такі цифри, що на тонну якогось дизелю не вистачить і п'яти тонн відбірної пшениці.

Що вже казати про техніку! Для якогось середнього фермера то захмарні ціни, хоч до досконалості вітчизняним сільгоспмашинам далеко. Багато хто в складчину чи якимись іншими шляхами купує зарубіжні комбайни і трактори. Вони не нові, зате мають чималий запас надійності, комфортні у роботі. Механізатори такими агрегатами задоволені. А що ж наше сільгоспмашинобудування? А нічого. Тримається задекларованих цін при ущент затоварених подвір'ях. Є сенс працювати далі, розвиватися? Аніякісінького.

Покупець з порожньою кишенею нікому не цікавий. Тому наше вище керівництво наполегливо працює над тим, аби аграрії могли взяти кредити. Навіть у комерційних банках. Час від часу держава бере на себе відшкодування частини відсоткових ставок або надає своєрідні товарні позики. Але то — крапля в морі. Тому не можна позаздрити керівникам сільгосппідприємств, які зважилися на такий банківський зашморг. З чого потім віддавати борги? Не кажучи вже про те, що людям треба платити хоч сяку-таку зарплату.

Наш регіон не випадково називають зоною ризикованого землеробства. І справді, у розпал літа можна все віддати за краплину води. Віддавати доводиться багато. Є лічені господарі, які, бодай на невеликих ділянках, змогли забезпечити себе ощадливим краплинним зрошенням. Решта ж, хто користується традиційним наземним, змушена віддавати за нього великі суми. І це при тому, що держава нібито компенсує частину вартості електроенергії, необхідної для подачі води. Та компенсація, якщо вона і є, ненадійний гарант. Було ж таке, коли минулого року фермерам довелося перекрити велику автотрасу, аби привернути до себе увагу. Що змусило їх вийти на гамірний автошлях? Припинення поливу. Хоч мали в руках контракти, укладені до кінця року, компенсаційні гроші скінчилися і посіви під палючим сонцем гинули на очах. Ось таке «ділове» співробітництво з водопостачем.

Цими днями вище керівництво нашої країни отримало чудову новину: Росія має намір закуповувати наш цукор. Звісно, ринок збуту — то добре. Але з'явився він тоді, коли багато хто взагалі відмовився від плантацій цукрових буряків. Принаймні в нашій області їх можна перелічити на пальцях.

Давно стоять пусткою три великі переробні заводи — у Котовську, Заплазах, Червонознам'янці, та й досі можна почути від керівників господарств, що переробники так і не повернули борги за привезену колись сировину. То хто ж сіятиме ті буряки і, зігнувшись у три погибелі, оброблятиме їх?

Приходять у село жнива. Здавалося б, зоряний час для селянина, який, нарешті, може щось заробити. Де там! Між ним і тими, хто дає справжню ціну за збіжжя, стоять сотні малих і великих зернотрейдерів, котрі прагнуть забрати намолот прямо з токів. (Біржі як не працювали, так і не працюють.) Не виключено, щоякуськопійчину«відкраю-ють» особисто тим, з ким домовляться, але вона ні в яке порівняння не йде з різницею у кінцевій ціні. Звісно, та різниця осідає у кишенях «варягів». Отже, селянин знову залишається ні з

чим. А попереду — нове коло ходіння по муках: пальне, мастила, добрива, понівечена техніка... І так по висхідній.

Сільські люди довго можуть працювати за інерцією. Та, зрештою, й вони усвідомили всю безглуздість своїх зусиль. Навіщо, заради чого набивати мозолі? Тільки вдумайтеся у це повідомлення про відмову сіяти-орати! Яка тоді користь від наших найкращих у світі чорноземів? Що буде з селом, його соціальним облаштунком, до чого готувати дітей? Напевне, голодними ми не залишимося. Як сказав один дотепник: це вам не при комуняках — все привезуть. Але гірким буде той харч за ганебного занепаду землі у себе вдома.

Ото грали, грали і догралися...