Напередодні першотравневих свят відзначив своє п’ятдесятип’ятиріччя завод оцинкованих виробів ТОВ ІПКФ «Істр». Це — одне з небагатьох підприємств Ізмаїла, яке зуміло вистояти за складних економічних умов. Сьогодні тут випускають тринадцять назв оцинкованого посуду та виробів інших назв з металу — сітку-рабіцу, цвяхи шиферні і навіть поштові скриньки.

А перша партія продукції – оцинкованих корит – була випущена рівно 55 років тому, наприкінці квітня 1955 року. Так починався нинішній завод – з цеху оцинкованого посуду при Ізмаїльському міськпобуткомбінаті.

З сімдесятих років минулого століття завод вважався головним в СРСР у своєму профілі. Цей статус збережено і в межах України.

Завод пережив дуже важкі часи у дев’яності роки минулого століття. Непросто було перебудовуватися з планової економіки на ринкову. До того ж після розвалу Союзу, було втрачено багато зв’язків із споживачами. Переробні потужності впали з 650 тонн металу на місяць до 20 тонн.

Врятували становище реорганізація підприємства в акціонерне товариство, зміна власника і керівника заводу. Було відновлено ринки збуту продукції в Україні і знайдено нові за рубежем. Десять років тому «Істру» було присвоєно знак якості «Вища проба». А два роки тому підприємство одержало звання «Експортер року» в Україні – серед підприємств цього профілю.

– Економічна криза не обійшла наше підприємство, – говорить директор «Істра» Анатолій Фуфаєв. – Але ми знову витримали. Можливо, тому, що не зупиняємося, шукаємо нові шляхи вдосконалення виробництва і розширення асортименту продукції, яку випускаємо. І при цьому – зберегли колектив і фахівців вузького профілю.

…Дуже шкода, що таких підприємств, як «Істр», в Ізмаїлі залишилися одиниці. Так і не було свого часу вирішено питання про збереження заводу «Еталон», Ізмаїльського консервного заводу. Фактично пішли у небуття багато переробних підприємств. А звідси і безліч проблем, характерних для сьогоднішнього Ізмаїла: безробіття, брак коштів для вирішення безлічі соціальних завдань, дотаційність.

– Чи можливі зміни на краще? – запитали Анатолія Фуфаєва, який, до речі, є і головою ради директорів підприємств міста.

– Звичайно, можливі, – відповів він. – За однієї умови – сьогодні немає ні сенсу, ні можливості відновлювати колишні гіганти, які ви назвали. Адже те, що ці заводи зупинилися – не випадково. Працювати за застарілими схемами на застарілому обладнанні і тоді вже було не можна, а тим більше – сьогодні. «Гігантоманія» повинна залишитися у минулому. Потрібне нове, мобільніше виробництво. Додам до цього – «згоріли» деякі наші підприємства ще й тому, що за радянських часів ні у кого, власне, не боліла голова про збут, все розписувалося згори. Головне було дати план. Зараз ми все частіше доходимо висновку, що потрібен тісний взаємозв’язок, надійні домовленості між виробниками і споживачами.

Звичайно ж, на все про все потрібні кошти, і чималі. Потрібні інвестиції. Вважаю, що як на державному, так і на місцевому рівнях потрібне чіткіше і ефективніше сприяння у оживленні інвестиційного клімату. Хочеться вірити, що було не тільки передвиборною обіцянкою Президента нашої країни створення у Придунав’ї вільної економічної зони, яка, звичайно ж, дозволить залучити сюди додатковий капітал. Це допоможе і нам зміцнити своє виробництво і наблизитися до європейських стандартів, і тим підприємствам і підприємцям, які готові взятися за створення нових сучасних виробництв.

Додам – бізнес міста почуватиметься впевненіше і тоді, коли, нарешті, відійдуть в історію сварки і розколи у громаді, побудовані більше на чиїхось амбіціях, ніж на захисті загальноміських інтересів; якщо буде досягнуто більше взаєморозуміння між радою та виконавчою владою.

Вірю, в Ізмаїла – добре майбутнє. Досвід у нас є. Але під лежачий камінь вода не тече...