ІШОВ СОЛДАТ ДОРОГАМИ ВІЙНИ

Фронтові фотографії, документи та особисті записи щодо проходження військової служби, зроблені густим почерком, одесит, учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни Василь Капітонович Шевельов переглядає лише у переможні травневі дні.

Ветерани, які вдихнули пороховий дим війни, не тривожать пам'ять марно. Глибоко засівши в серце, вона і без того нагадує з болем про загиблих бойових товаришів, однополчан, які рано померли. Смертоносні картини не стерли шість із половиною десятиліть. Тому навіть у мирні дні грозові розкати нагадують фронтовикам гул важких бомбардувальників, рокіт потужної техніки – гуркіт танків, святкові феєрверки – постріли сигнальних ракет.

Червоноармійця Шевельова, призваного у липні 43-го з міста Аша Челябінської області, вчили на кулеметника. Після перепідготовки, вже у складі Свердловської добровольчої танководесантної бригади, він воював стрільцем обслуги протитанкових рушниць у складі 1-го Українського фронту, визволяв Західну Україну. Пізніше, ставши зв'язківцем, пройшов дорогами Польщі, Чехії, Австрії. Закінчив війну у званні гвардії старшого сержанта.

Пам'ять раз-по-раз нещадно відносить Василя Капітоновича у середину серпня сорок четвертого. Той день став точкою відліку та мірилом цінності людського життя. У складі роти протитанкових рушниць під Краковом боєць Шевельов разом із напарником стримував атаку ворожих танків. Вогонь, біль, смерть зметнулися над польською землею. Багато сталевих машин підбити не вдавалося, вони з ревінням розверталися над окопами, трощачи оборонні споруди разом з людьми. Кулі, випущені з рушниці, відскакували від ворожої броні. «Тигр» наповзав, до окопа залишалося п'ятдесят метрів, двадцять п'ять… Намагаючись врятуватися, бойові товариші впали на дно. Але над танковою вежею зметнулася рука фашиста з пістолетом. Дві кулі влучили в ціль. Перша дісталася напарникові. Вмираючи, він упав на Василя. Друга, пройшовши крізь тіло загиблого товариша, прошила Шевельову праву легеню і вийшла під лопаткою. Німці продовжували люто атакувати. Але радянські бійці відбили натиск. Підібрали поранених.

– Вбитих поховати! – коротко наказав командир.

Лише дивом розпізнали та врятували засипаного грудками землі пораненого червоноармійця Шевельова, який лежав непритомний під тілом загиблого. До розташування санбатальйону донесли на плащ-наметі.

Після тяжкого поранення та лікування у київському евакошпиталі Василь Шевельов повернувся у стрій. Потрапив до маршової роти у Чехії. Радісну звістку про закінчення війни зустрів у центрі Відня. Буквально за тридцять метрів від окопу, де у той час раділи солдати, стояв пам'ятник Штраусу. Коли довідалися про Перемогу, хтось із воїнів, дивлячись на пам'ятник, тихо промовив:

– Невже, нарешті, можна скласти зброю і спокійно жити, ходити до театрів, слухати музику?

Але фронтовик Шевельов залишився на військовій службі – у військах урядового зв'язку КДБ СРСР. Пізніше закінчив Ленінградське двічі Червонопрапорне військово-політичне училище. Служив у Німеччині, Угорщині, Білорусії, на Україні.

Долю на ім’я Любов зустрів у підмосковній електричці у 51-му році. Сяйнули золотом лейтенантські погони парадної форми, привернули увагу молодої медсестри. Тоді сімейним парам шлях за кордон був закритий. Тому він відбув за розподілом заступником командира роти до Дрездена, вона – за направленням військкомату до окружного військового шпиталю міста Майсен за 80 кілометрів. Уже в Німеччині 30 грудня 1952 року стали чоловіком і дружиною. Василь Капітонович та Любов Тимофіївна, учасниця оборони міста Москви, виховали чудових дітей.

На важкому від нагород святковому мундирі Василя Капітоновича п'ять бойових: два ордени Вітчизняної війни І та ІІ ступеня, медаль «За відвагу», дві медалі за «Бойові заслуги». До безлічі ювілейних медалей у нинішньому році додано ще одну – до 65-річчя Перемоги та Почесна відзнака Одеського міського голови. На останньому місці роботи, де трудився Василь Капітонович, разом із іншими фронтовиками Великої Вітчизняної, фінської, японської, афганської воєн ветерана вітали почесним адресом.

Сьогодні не залишилося серед живих жодного із однополчан 85-річного ветерана. Але усі ці роки поруч надійна турботлива дружина, любов і увага сина та доньки, готових відгукнутися у будь-яку хвилину. Живіть, будьте здорові та щасливі, ветерани!

Наш кор.

«ВЧИТЕЛЬКО МОЯ, ЗОРЕ СВІТОВА»

20 квітня виповнилось 90 років з дня народження чудової людини Г.П. Банч – першого директора Надеждинської ЗОШ, яка відкрилася у 1946 році. Це добра, чуйна людина. Навіть коли у неї були негаразди, жінка ніколи не падала духом. Вона вже прабабуся, має правнуків. Часто згадує своє минуле, своїх перших учнів. Має посвідчення «Учасник війни».

Родом Ганна Петрівна із с. Самойлового Хомутівської сільради Донецької обл. До війни працювала вчителькою початкових класів. В с. Шевченковому застала її війна. Брат пішов на фронт і загинув десь під Смоленськом. Ганна Петрівна разом із своїми учнями давала концерти для поранених бійців. Своїми руками виготовляли дітки іграшки та сувеніри і дарували бійцям. Самій Ганні Петрівні приходилось не раз цілодобово чергувати біля поранених: підносила ліки, прала бинти, годувала з ложки. Потім прийшли німці. Чоловіків відправили у Німеччину. Деяким вдалося втекти.

Німці відправляли молодь у Німеччину, тільки не брали сімейних. Довелося розписатися і повінчатися у церкві з Олексієм Дубовиком. Народився синок Віктор. Але почуття страху не вгамовувалося ні на хвилину. Весь час існувала небезпека. Батьки перші поїхали до Бессарабії, в с. Надежду. Тоді і Ганна з сином переїхали до них. Більше 30 років навчала маленьких діточок, а потім викладала історію. Школа для неї була другою домівкою. На роботу педагог йшла з радістю, натхненням.

До кожного учня вчителька підбирала свій «ключик», кожному могла дати добру пораду. Її чуйна душа вміє відчувати чуже горе, співчувати та допомагати. Вдруге вийшла заміж за вдівця І.К. Анастасова, який мав двох синочків. Вони полюбили її, бо замінила їм рідну матір. Потім народила ще одного синочка, але, на жаль, він помер. Помер і чоловік.

Змогла Ганна Петрівна пережити, подолати життєві випробування та страждання.

Кожного року до Г.П. Анастасової приїздять її діти, онуки та колишні учні. Вони разом згадують минуле, радіють зустрічі. З кожною людиною Ганна Петрівна знаходить спільну мову, кожному бажає добра. Тому і у школі її пам’ятають, завжди запрошують на ювілейні свята, вечори зустрічів випускників. В селі її поважають і люблять, усі пройшли через її класи. Для всіх вона взірець життєвої мудрості, людяності та доброти. Має заслужену нагороду «Відмінник народної освіти». А на святі 65-річчя з дня Перемоги отримала медаль за участь у трудовому фронті.

Зараз Ганна Петрівна живе у власному будинку разом з невісткою. І її відвідують колеги, розповідають про новини села. Важко Ганні Петрівні далеко ходити. Вийде на вулицю, сяде на лавочку і вдивляється в кожного, хто проходить. І як не поспішають односельці, але зупиняться біля неї, розкажуть новини. Вона навчала наших бабусь, які стали теж вчителями. У спілкуванні з людьми проходить її нелегке життя.

Анастасія ПАНТЕЛЕЄВА, Рима МАКОВЕЦЬКА, учениці 2-го класу Надеждинської ЗОШ I – III ст., Саратський район

ГОРТАЄ ПАМ’ЯТЬ СКОРБОТНІ СТОРІНКИ

Вже навіть ті, хто народився по закінченні Великої Вітчизняної війни, стали пенсіонерами. Тож чи знають про те страшне і водночас героїчне минуле наші юні співвітчизники, яким сьогодні по шістнадцять, сімнадцять? Відповідь на це запитання намагаюся знайти у творах, написаних одинадцятикласниками Савранської ЗОШ I-III ступенів, які із дозволу учнів дала викладач української мови та літератури Валентина Бойко.

Сама Валентина Григорівна належить до повоєнного покоління, але про війну знає не лише з книжок та кінофільмів. Батько, Григорій Іванович Бережняк, пройшов усю війну. Зазнав і полону. Інколи ділився своїми воєнними спогадами.

Гортаю аркуші, списані різними почерками. У кожному творі є захоплення подвигом нашого народу, який він здійснив задля визволення своєї Батьківщини.

«Я школярка-одинадцятикласниця, про Велику Вітчизняну війну знаю з історії, з кінофільмів та розповідей старшого покоління,– пише Вікторія Лавренюк, уявно звертаючись до ветерана. – Сьогодні історики по-різному тлумачать ті далекі для нас події. А для мене свідченням твого великого подвигу у цій жорстокій війні є твоя постать сивоголового, ясноокого, лагідно-усміхненого, з цілим щитом орденських планок на піджаку. Ти надіваєш його тільки у святкові дні. Особливо в День Перемоги. Я вже укотре спостерігаю, як рідшають ваші ряди в шерензі ветеранів, що несуть гірлянду в пам’ять про своїх фронтових побратимів, як усе важче і повільніше ви ступаєте, як нижче схиляються ваші голови і плечі під вагою років і негараздів.

Ви – наша жива історія, свідки тих подій, ціла епоха, про яку ми повинні знати і пам’ятати».

У багатьох сім’ях досі, як святині, зберігають листи, речі своїх рідних, що розповідають про воєнне лихоліття. У творі Валерії Плетінко читаємо: «У Великій Вітчизняній війні загинув мій прадід – старший лейтенант Ковтун Юрій Маркович. До війни він працював викладачем, директором Савранської школи. Тримаю в руці вже пожовклий лист, в якому описується бойовий подвиг мого прадіда. І все те постає перед очима… Шалений опір німців перед Дніпром та на Дніпрі. 25 вересня 1943 року дивізія вела тяжкі бої в районі села Пилипча на Чернігівщині. У цьому бою загинув командир батальйону капітан Забагін. Тоді батальйон очолив мій прадідусь Юрій Ковтун. Того ж дня бій було завершено. Наші війська здобули перемогу, за яку заплатили дорогу ціну. Серед полеглих в тому бою був і мій прадід. За героїзм, мужність і відвагу Юрій Маркович Ковтун Указом Президії Верховної Ради СРСР посмертно нагороджений орденом Леніна. Ми всі – діти, онуки, правнуки пишаємося нашим предком».

Про героїзм нашого народу в тилу ворога, про поневіряння тих, хто пропав безвісти, про ті жорстокі дні окупації пише в своєму творі Владислав Андриш. Читаючи рядки цієї досить великої творчої роботи, відчуваєш, що юнак досить ґрунтовно обізнаний із подіями Великої Вітчизняної війни. Владислав з великою повагою говорить про ветеранів, які «...витерпіли і холод, і голод, і злидні, і страх, Вони мужньо пройшли цей етап в історії, ніколи не опускаючи очей, ніколи не падаючи духом.

Про що ти задумався, сивий ветеране? Не відходять, напевне, в забуття довгих 1418 днів і ночей, не залишають серце полеглі побратими. І гортає пам’ять свої скорботні сторінки».

Тетяна Андросенко пише про безприкладний подвиг бійців, згадує про тих, без кого Перемога була б неможливою – лікарів, медсестер та «всіх жінок країни, які підтримували в солдатах бойовий дух, які на своїх тендітних плечах несли тягар тилу. В цій війні кожен ніс свій тягар. Всім їм потрібно вклонитися».

Ця думка червоною ниткою проходить через усі твори. «Ми, сучасне покоління, повинні завжди пам’ятати та вшановувати тих, хто боровся за мир та подарував нам теперішнє і майбутнє», – пише Ганна Островська.

«Тепер кожен повинен 9 Травня приходити до пам’ятників полеглих воїнів, щоб вшановувати їхні подвиги, – читаю в роботі Тімура Саїда, – бо вони пройшли через страждання, горе і подолали дуже сильного ворога». А Вікторія Лавренюк завершує свій твір такими словами: «Ми пам’ятаємо про ваш подвиг, шануємо його. Живіть довго, несіть світло правди людям, нам і всім майбутнім поколінням».

Що ще можна додати до цих слів?

Справді, дуже важливо, щоб якомога довше жили наші ветерани і розповідали правду про величний подвиг нашого народу.