…Кожна наша зустріч з відомим аграрієм із села Лощинівки Ізмаїльського району Іваном Степановичем Мариновим не обходиться без розмови на тему: чому селянинові України дотепер живеться погано? Як виправити становище? Будучи людиною небайдужою, Іван Степанович критично оцінив мою кореспонденцію «Весняний день рік годує», опубліковану 30 березня ц.р., не погодився із твердженням, що майбутнє – лише за великими агроформуваннями.

Іван Степанович багато років очолював колгосп-мільйонер. Чоловік вимогливий, наприкінці дев'яностих, як кажуть, «потрапив під роздачу». Односільчани пішли на повідку тих, хто стверджував, що Маринов своє віджив, і обрали іншого керівника. А той, судячи з нинішнього стану справ, за десять із лишком минулих років так «нареформував», що від господарства фактично нічого не залишилося. Орендодавці передали свої землі приватним структурам, не прописаним у селі. Хтось, звичайно, залишив паї і обробляє їх самостійно, «сьорбаючи по повній» усі негаразди. Утворив своє сімейне фермерське господарство і Іван Степанович. Сьогодні в нього разом із родичами близько 140 гектарів. Трудиться, не покладаючи рук, незважаючи на вік. І не може залишатися байдужим, бачачи, як поступово знищується те, на що були витрачені кращі роки. А найбільше переймається тим, що за нинішнього розкладу залишається без роботи більшість працездатних селян.

– Ось ви говорите про пріоритетність великих господарств. Не сперечаюся. У «крупняка», на перший погляд, набагато більше можливостей виживання, ніж у «середняків» та дрібних фермерів. Великий підприємець може собі дозволити набагато більше, ніж землекористувач, який обробляє свої кілька гектарів, або такий, як я, фермер на своїй сотні із лишком га. Але давайте не забувати і про «людський чинник». Про те, що нинішній великий підприємець, який не живе в селі, приходить на наші землі для того, щоб, насамперед, дістати прибуток. Він не зацікавлений створювати нові робочі місця – його ніхто до цього не зобов'язує. Він працює, насамперед, на себе і найчастіше уникає сільських проблем. А ми – середняки, дрібні землекористувачі, як би там не було, беремо участь у житті села, вкладаємо свої кошти. Цінуючи своє становище, поспішаємо, насамперед, розрахуватися, сплатити податки, зокрема, й місцеві. І віддаємо усе сповна за будь-яких умов. Чи робить так само великий землекористувач – «варяг»?

– Я вважаю, – стверджує Іван Степанович, – що для держави усі ми повинні бути рівні. Усім повинна надаватися рівна дотаційна допомога. А що ми маємо? Минулий рік був дуже складним. Фактично у Придунав’ї повторилася посуха. Незважаючи на усі витрати та зусилля, не змогли зібрати гарний врожай. А ціни на зерно нам ґрунтовно збили. Його довелося реалізовувати дуже дешево. Не було й відповідних дотацій за форс-мажорними обставинами. Як завжди в сезон, була висока вартість ПММ. Додайте, що нескінченно дорожчають запчастини до техніки, і побачите: ми чергового разу одержали «пшик!» Тут, як кажуть, хоч би вижити.

Ну чому, скажіть, складається така нерівномірна ситуація? Так, дрібний землекористувач країну не нагодує. Але – він нагодує себе, свою родину і не буде стояти із простягнутою рукою перед державою. Хіба це погано? Та якщо він відчує підтримку, якщо зможе зміцніти, встати на ноги, то, хто знає, можливо, з'явиться в нього більше інтересу до розширення господарства, до того, щоб займатися трудомістким виробництвом, припустимо, тим же тваринництвом? Сьогодні на полях панують монокультури: зернові та ріпак. А кормовиробництво разом із тваринництвом, овочівництвом, садівництвом, втратили темпи розвитку.

…Ми побували на місці колишньої ферми ВРХ. Чесно кажучи, залишилося враження, що тут недавно промчав буревій – усе буквально розбите, порозтягуване, понівечене.

– Сам себе запитую і не можу відповісти: чому так вийшло? Будували, будували, прийшла команда руйнувати – зруйнували. А далі що? Стільки втративши, знову почнемо будувати? Відповідь бачу одну: люди, які зневірилися в усьому, звикли, що їх ведуть, далеко не кожний зміг стати сьогодні господарем. Ось це, напевно, і не врахували «новатори», що впроваджували аграрні реформи, які стали такими руйнівними. Сьогодні нам лише залишається сподіватися, що із приходом нової влади, нового Президента в країні докорінно зміниться ставлення до селянства, до його повсякденних турбот.

…Того ж дня нам вдалося переговорити і з фермером із сусіднього села Каланчак Василем Калудовим. Йому пощастило. Як член асоціації фермерів «Придунав’я» він вісім років тому виграв ґрант на поїздку до США. Був там цілий місяць, вивчав, як у цій країні організоване фермерство, спостерігав, яке там ставлення до аграріїв.

– Знаєте, я одразу дійшов висновку, що наші, українські, селяни вміють працювати не гірше від американських, – сказав Василь Ананійович. – Різниця в іншому. У ставленні самої держави до аграріїв. Ми можемо лише мріяти про американську систему кредитування фермерів і в цілому підтримки тих, хто працює на землі. Чітко вирішено питання збуту продукції. Існує система держзакупівель, тобто саме те, що було раніше і в нас. Не допускається перехльостів у ціноутворенні на сільгосппродукцію, працюють різні програми, які допомагають купувати нову техніку та устаткування. Так, там, переважно, діють великі агроформування, але є й чимало «середняків» та дрібних господарств. Однак усі вони перед державою рівні… Немає «поганих» і «добрих». І допомогу за необхідністю одержують рівнозначну до витрат.

Чи буде так колись у нас? Сподіваюся. Але для того, щоб підняти селянина з колін, ой скільки потрібно зробити…