У місті Кадісі, Іспанія, відбувся конгрес Міжнародної федерації журналістів (МФЖ). У ньому взяли участь делегати зі 100 країн світу. Перед поважним зібранням виступив голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко. Основні тези його промови пропонуємо й вашій увазі.

Це прекрасно, що керівники Міжнародної федерації і господарі нашого заходу вирішили розпочати конгрес з першоджерел — двохсотлітньої історії іспанської журналістики. Ми в Україні заглиблюємося ще далі—до наших літописів, перші записи у яких зроблено понад тисячоліття тому. Вчитуючись у них, відчуваєш пульс тієї епохи, биття сердець наших пращурів, які вкладали душу у своє прагнення зафіксувати для вічності події свого часу.

Ця естафета тепер у нас і наших молодших колег, яким її нести далі.

Це логічний ланцюжок від минулого до майбутнього. Щоправда, у програмі конгресу мене здивувала лексема «невизначене майбутнє». На різних етапах розвитку суспільства з'являлися нові технології і нові насиченості медіа-простору. І водночас лунали пророцтва скептиків щодо зникнення окремих сегментів журналістики. Дійсність щоразу перекреслювала ці пророцтва.

Так, я думаю, станеться, і тепер. Все ширше застосування інтернету, оперативність у подачі новин, активне залучення до сайтів можливостей радіо і телебачення, використання блогів свідчить, що засоби масової інформації набувають синтетичного характеру, поглиблюючи і розширюючи свої можливості.

Нам видається, що ті журналістські колективи, які вчасно уловлять цю тенденцію, зможуть вижити і розвинутися...

Потяг до журналістської професії в Україні великий. І він закладається вже на шкільній лаві... Ми стурбовані й тим, що значна частина дітей і підлітків не читає газет. Сьогодні наші організації на місцях працюють з редакціями і педагогічними колективами, щоб засоби масової інформації постійно використовувалися у навчальному процесі, а найбільш активні школярі ставали громадськими кореспондентами ЗМІ...

Та найбільше нас тривожить ситуація у традиційних медіа. Десять років спілка ніяк не доб'ється реформування друкованих засобів масової інформації, співзасновниками яких разом з трудовими колективами є місцеві органи влади, перетворення цих видань у самостійні соціальні інституції. Розроблено безліч варіантів проекту відповідного закону, але жоден з них не проголосований у парламенті. Найчастіше державні чиновники посилаються на те, що у даний момент такий закон не на часі, бо наближаються чергові або позачергові вибори. Але вибори різних рівнів в Україні — явище постійне. І вони завжди будуть, отож перспектива створення справді незалежної преси відсувається все далі, а натомість місцеві чиновники безцеремонно втручаються у редакційну політику, запроваджують цензуру, часом з грубим порушенням законів звільняють редакторів. Ми втягуємося у довгі, нерідко безрезультатні судові процеси, але це не змінює правового ландшафту наших медіа.

Немає зрушень у створенні суспільного мовлення...

Нас вкрай непокоїть ситуація з утвердженням свободи слова в Україні. Щоразу з перемогою на виборах нової політичної сили загострюються конфлікти між владою і журналістами. П'ять років тому нашій спілці коштувало чимало зусиль зупинити повінь вимог до керівників медіа, щоб вони писали заяви про відставку. Коли ми просили аргументувати ці вимоги, відповідь була одна: ми перемогли на виборах, а отже, наші люди мають очолити ЗМІ.

Парадокс: тричі на президентських виборах перемагає опозиційний кандидат, але в їхніх обозах чимало людей, котрі своїми діями жорстко перекреслюють всі передвиборні обіцянки.

Українські реалії такі, що кожен найдрібніший чиновник, обійнявши посаду, вважає, що віднині він — найрозумніший і найкращий на цій посаді, а журналістика і створена для того, щоб показувати його щодня білим і пухнастим.

І зламати цю психологію дуже важко. Ми щоразу з новими виборами сподіваємося, що побачимо нові обличчя у політиці. Обличчя справді нерідко нові, а мізки і душі—такі ж, як і у їхніх попередників.

І в багатьох наших колег опускаються руки — вони або змушені змиритися з ситуацією, або, щоб не ганьбити журналістику, йдуть до тих же чиновників і займаються їхніми піар-компаніями.

«Ми не хочемо бути наймитами і пропагандистами. Для нас свобода слова не порожні звуки, а фундамент професії. Саме тому ми заявляємо про категоричну незгоду з тиском на свободу слова», — заявляють наші колеги.

Я не можу беззастережно сприймати позицію деяких журналістів. їм бракує фахової освіти, уміння дотримуватися журналістських стандартів, вислуховувати не лише хвалу, а й критику зробленого. Але це молоді люди, гарячі, амбітні, які хочуть утвердитися у професії. Наш обов'язок—підтримати їх, допомогти, виплекати, зрештою, з них журналістських зірок.

Багато сподівань у нас було на позицію міжнародної спільноти. Моніторинговий комітет по Україні Парламентської асамблеї Ради Європи, який свого часу очолювала Ханне Северінсен, регулярно робив різні заяви щодо порушень свободи слова, але їхній ефект був нульовим. А коли пані Северінсен залишила свою посаду, то стала радником прем'єр-міністра України. Не знаю, що вона радила, але найбільший тиск на редакції і журналістів здійснювала політична сила, яку очолює тодішній прем'єр-міністр. Принцип подвійних стандартів існує, виявляється, не лише в українському політикумі, а й у діячів європейських структур.

Звичайно, за гоніння на свободу слова — з якого боку воно б не було — відповідає влада. Але це — тільки вершина айсберга. Утискують свободу слова власники і менеджери медіа. Здебільшого саме вони або прогинаються перед владою, або послужливо намагаються догодити їй.

І така ситуація не лише в Україні. Міжнародні правозахисні організації останнім часом фіксують падіння рівня свободи слова у світі, Європейський суд з прав людини став менше захищати права журналістів і засобів масової інформації на свободу вираження. Британські суди створили своєрідний європейський майданчик для утисків прав журналістів.

Наша професія дедалі більше несе загрозу життю колег. Гонорари за наші публікації і передачі нерідко виплачують кулями. І не тільки у «гарячих точках».

Я думаю, нашому конгресу слід доручити керівництву Міжнародної федерації журналістів звернутися до Генерального секретаря ООН із закликом провести спеціальну сесію цієї авторитетної організації з проблем утвердження свободи слова як передумови розвитку демократичного, плюралістичного світу...

(Повний виступ голови НСЖУ опублікований на сайті Спілки http://unuj.org).