БОЛЬОВІ ТОЧКИ ДОБРОЇ СПРАВИ

У країнах Західної Європи прийнято дотримуватися принципу самозабезпечення своїх громадян високоякісними компонентами крові, а також препаратами її плазми донорського походження. В Україні також діє служба крові, що займається відповідними питаннями. Важливим чинником у її успішному функціонуванні є не тільки забезпечення лікувальних закладів украй необхідними згаданими компонентами, а й ступінь готовності держави до належного реагування у разі надзвичайних ситуацій. Та чи так вже й успішно складаються справи у цій службі?

Як зазначено у офіційних документах Міністерства охорони здоров’я України та Інституту патології крові й трансфузної медицини АМН України, протягом двох останніх десятиліть кількість донорів крові та її компонентів зменшилася в 2,3 раза. На одного жителя у нас припадає близько 9 мілілітрів заготовленої крові, тоді як за рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров’я потрібно 12-15 мл. Заклади служби крові за статусом належать не до державної, а до комунальної власності, що не завжди на користь ефективному впровадженню єдиної державної політики в цій галузі. Обладнання багатьох закладів морально застаріле, з великою зношеністю. На цьому тлі, а також, на жаль, з інших об’єктивних причин (захворювання на ВІЛ, сифіліс, гепатити) загострюється проблема інфекційної безпеки компонентів донорської крові і виготовлених з неї препаратів. Доводиться щорічно відсторонювати від здачі крові до 10% донорів та вибраковувати понад 5% заготовленої крові. На Одещині, яка має достатні бюджетні ресурси, у порівнянні з іншими регіонами, ситуація з донорством дещо краща, але і у нас існують проблеми.

Обласний трансфузіолог, заступник головного лікаря Обласної станції переливання крові (ОСПК) Світлана Андріївна Карєва розповідає, що заклад, в якому вона працює, має славетну історію. Наступного року станція відзначатиме своє 80-річчя. Чи не подвигом її працівників було хоча б те, що з квітня 1944-го по травень 1945 року до медслужби Радянської Армії із Одеси було відправлено 10 тисяч літрів донорської крові? Чи не заслуговує наша Обласна станція переливання крові поваги й за те, що саме вона у 1966 році стала першою в СРСР заготовляти плазму методом плазмоферезу? І сьогодні наша ОСПК належно виконує покладені на неї завдання. Тільки за попередній рік, завдяки бюджетній підтримці, капітально відремонтовано передопераційне приміщення, реконструйовано лабораторію з діагностики інфекцій, які передаються через кров. Придбано апарати та комплектуючі пакети для заготівлі плазми. Завдяки впровадженню одноразових приладів, повністю виключена можливість зараження донорів при здаванні крові. Якщо говорити про організацію донорської справи в області, то тільки у двох районах (Савранський та Красноокнянський) нині ще існують певні негаразди. Завдяки належній співпраці медиків з місцевими органами влади помітно покращуються справи в Комінтернівському, Березівському, Іванівському та деяких інших районах. Взірцевими можна назвати Болградський, Ренійський, Котовський, Біляївський райони.

Але є в області і больові точки сучасного донорства. Більшість обладнання ОСПК діє ще з 1961 року. Це добре, що в Радянському Союзі вироблялася така надійна техніка. Але ж нема нічого вічного. Не можна постійно відкладати й вирішення такого питання, як ремонт приміщень станції. Чи можна вважати достатньою суму у 10 гривень, що визначена на оплату харчування донора? Адже ця сума рекомендована ще за цінами 12-річної давності!

До больових точок донорства Світлана Карєва відносить і проблему ігнорування цієї важливої державної справи багатьма керівниками організацій і підприємств різних форм власності, навчальних закладів. Невже керівник приватного підприємства не розуміє, що від загального здоров’я у місті залежить і здоров’я його рідних та близьких? Нам банально не вистачає патріотизму.

У Росії, наприклад, донори отримують певні комунальні та транспортні пільги. У багатьох країнах ціна літра крові постійно регулюється в залежності від попиту на неї. Слід зазначити, що і у нас нещодавно впроваджено досить пристойну оплату донорської крові. За 100 мілілітрів донор отримує 16 гривень. За звання Почесного донора України та Заслуженого донора України здійснюється доплата до пенсії. На Одещині – 2838 почесних донорів, п’ятеро мають звання заслужених. Це – М.В. Копанов, О.В. Кільдишов, Я.М. Іордан, В.М. Мокряк та П.А. Компан. Ці люди заслуговують на велику повагу, на їхньому прикладі треба навчати нашу молодь.

Втішно, що вже є позитивні зрушення. З минулого року активними донорами стали студенти Одеського медучилища, за ними пішла молодь з організацій «Колокол», «Союз молодежи регионов». Разом з тим, як підкреслює Світлана Карєва, здача крові, крім великої суспільної, несе в собі й чималу особисту вигоду для громадян. Якщо людина здає кров уперше, то вона за це отримує право на безкоштовне здійснення аналізу на небезпечні захворювання. А зекономити на такому тесті (вартістю у 300 і більше гривень) для молодих людей – було б знахідкою. Інша справа, що, можливо, не всі про це знають? Для осіб, яких зацікавила ця інформація, повідомляємо адресу Обласної станції переливання крові: м. Одеса, Бісквітний провулок, 2. Потурбуйтесь вчасно про своє здоров’я, зробіть посильний внесок у зміцнення загальнонаціональної безпеки.

Олександр НЕБОГАТОВ, власкор «Одеських вістей»

ДІЛИТЬСЯ СВОЄЮ КРОВ’Ю

Ірину Іванівну Похилько в Ширяєвому багато хто знає як секретаря головного лікаря ЦРЛ. І це закономірно, адже вона працює на цій посаді ще з 1979 року. Не розповсюджується, що вже понад тридцять років – донор. Вперше здала кров, можна сказати, випадково.

– Я була на роботі, коли одній жінці зробили кесаревий розтин. Породілля втратила багато крові, – розповідає Ірина Іванівна. – Терміново потрібна була кров першої групи. Часу було обмаль. Тому почали шукати серед колег. На ту мить саме така кров виявилася лише в мене. Так я вперше здала кров, аби врятувати життя людині, причому молодій матусі.

Потім був другий, третій і наступні рази. Так Ірина Похилько і стала донором.

У відділенні переливання крові вона своя людина. Медична сестра цього відділення Наталія Горох радо зустрічає ветерана донорського руху.

А я цікавлюся в Наталії Олександрівни, чи ще є сьогодні в сільській місцевості донори?

– Звичайно є. Хоча і не так багато, як колись. За рік у нас здають кров понад 300 громадян, – розповіла Наталія Олександрівна.

– Усі вони роблять це просто так чи за певну оплату?

– У нас є дві категорії. Одні за здачу 100 грамів крові одержують по 16 гривень. Плюс чай з печивом. А ті, хто здає кров безкоштовно, одержують тільки десять гривень на один обід та чай з печивом.

Звичайно, в наш час ці копійки оплатою не назвеш. Тож переважна більшість тих, хто здає свою кров, все ж таки керуються бажанням допомогти врятувати життя людині, а не одержати якийсь прибуток.

Добре, що і в селах ще не перевелися такі люди, як Ірина Іванівна Похилько.

Лариса ПІВТОРАК, власкор «Одеських вістей», Ширяївський район

ТАКА ОСЬ ТЕНДЕНЦІЯ...

Погодьтеся, перше враження од відвідин донорського кабінету не викликає радісних емоцій – буде кров, біль, страх. Але медики запевняють: боятися не слід! Проте й приємних відчуттів ніхто не обіцяє. Вони з’являться пізніше, коли ви зрозумієте, що зробили дещо безперечно важливе. Усі донори відчувають гордість і не приховують того, що здавати кров будуть ще і ще.

Почесний донор України з Великомихайлівського району, лікар-хірург Олександр Іванович Автеньєв – один з небагатьох, хто може похвалитися великою кількістю зданої донорської крові. Тільки вдумаймося: понад 120 разів приходив він для здачі крові на донорський пункт. А це понад 60 літрів життєдайної червоної рідини для чужих людей!

– Для мене це вже стало нормою. Можливо, тому після сто двадцятого разу перестав вести облік, хоча я донор до сьогоднішнього дня, – говорить Олександр Іванович. – Вперше я поділився своєю кров'ю у студентські роки. Виникла ситуація, коли негайно був потрібен донор. Моя кров за всіма показниками підходила. Відтоді, здаючи свою кров, щоразу уявляю, як вона рятує чиєсь життя. Вважаю, що це мій громадянський обов'язок. Та й взагалі, на мою думку, кожна здорова людина має хоч раз в житті прийти на донорський пункт. Тим паче, здача крові аж ніяк не погіршує стану здоров'я. Навпаки – відчуття, що ви допомогли комусь поліпшити його або ж вирвали людину з пазурів смерті, додає сил для нових шляхетних вчинків.

– Свого часу мені також довелося рятувати життя людини своєю кров'ю, – долучається до розмови головний лікар Великомихайлівської центральної районної лікарні Іван Васильович Антощук. – Коли навчався в Одеському медичному інституті, вперше здав кров для пораненого під час бійки хлопця. З того часу з його сім'єю підтримую дружні стосунки.

За словами Івана Васильовича, в районі є понад десять почесних донорів, немало крові здають медичні працівники. Крім того, щомісяця організовуються Дні донора, коли бригада лікарів за попередньою домовленістю виїжджає в села для взяття крові у добровольців. Хоча, заради справедливості, слід відзначити, що таких людей з кожним роком стає дедалі менше. І не лише тому, що на подібні шляхетні вчинки здатні одиниці. Серед охочих здати кров чимало людей мають протипоказання й не можуть зробити це за станом здоров'я. Знайти в нашому суспільстві цілком здорову людину стає дедалі важче, визнають лікарі. З огляду на це, треба сказати, що серед донорів немає випадкових людей. Якщо хтось здає кров, то робить це постійно.

– Сьогодні вкрай потребує удосконалення система заохочення донорів, – вважає головний лікар Фрунзівської районної лікарні Михайло Миколайович Шарко. – Незважаючи на те, що в цьому напрямі держава робить певні кроки, суми відшкодувань донорам поки що залишаються доволі символічними. Тому понад 90 відсотків сьогоднішніх донорів – це родичі хворих, які проходять лікування, та пацієнток пологового відділення. Є в нашому районі Почесний донор Ніна Семенівна Скрипленко, але за віком вона вже не здає кров. У цій ситуації виручають фрунзівські медичні працівники, які є донорами резерву: Людмила Віталіївна Мустафаєва, Юрій Володимирович Татарчук, Олена Василівна Радон, Наталя Олексіївна Кілівнік, Сергій Олександрович Стадніченко, Надія Миколаївна Каланча, Олена Миколаївна Ткач, Валентина Сергіївна Косюк, Лариса Дмитрівна Єрьоменко та інші. Їхня кров є, образно кажучи, «золотим запасом» для потреб медицини. Це доброчинність в чистому вигляді. Це жертва, яка рятує сотні людських життів. Практика свідчить, що таку доброчинність потрібно якось заохочувати.

Чи варто дивуватися ставленню до донорів, коли в скрутному становищі перебуває, власне, й сама служба крові Фрунзівського району? Працювати доводиться у непристосованому приміщенні, де камера для зберігання плазми стоїть при вході до кабінету. Немає умов для відпочинку донора після здачі крові. Часто людина приходить до тями в коридорі, де на неї спрямовується десятки очей та сиплються запитання. Що стосується обладнання, то фрунзівцям не завадило б встановити сучаснішу морозильну камеру (мінус 40 градусів), яка дозволяла б робити більші запаси плазми. Поглиблює проблему служби донорської крові й посилення вимог до її інфекційної безпеки. Це визначає і нові підходи до такого методу лікування, як переливання крові, в багато разів підвищує відповідальність лікаря за проведення цієї процедури. Донорська кров заготовляється винятково одноразовими системами. Вона обов'язково обстежується на гепатити В і С, сифіліс та ВІЛ. Окрім того, впроваджено карантинізацію плазми, адже деякі інфекції проявляються не одразу, а лише через певний проміжок часу. Півроку з часу заготівлі плазма зберігається в замороженому стані, а потім перевіряється ще раз. Це дає додаткові гарантії безпеки.

Тенденція до зменшення випадків переливання крові цілком природна. Адже, як би лікарі не намагалися зробити безпечною живу кров (це досягається цілим комплексом заходів), стовідсоткової ґарантії дати ніхто не може. Не можна виключити, наприклад, ймовірність анафілактичної чи алергічної реакції на антитіла, які можуть перебувати в плазмі. Тому в нинішніх умовах метод переливання крові використовують тільки за життєвими показниками, тобто, коли ніщо інше не може врятувати людину. Якщо ж таких показань нема, для лікування обираються компоненти крові, її препарати або кровозамінники.

Справді, сучасна медицина має тисячі лікувальних препаратів, але медики сходяться на одному: ніщо не може замінити людську кров. Тож донори потрібні хворим людям завжди, щохвилини. От тільки невідомо, хто перейме донорську естафету від старших поколінь. Бо нинішня молодь, на жаль, не зовсім здорова, до того ж не дуже поспішає перебрати цю святу місію. Донорами є перевірені роками люди, які дарують частинку себе оточенню, усвідомлюючи, що вони сприяли порятункові людського життя. Певна річ, не всі ми альтруїсти. Але варто все ж таки замислитися над тим, що, рятуючи чиєсь життя сьогодні, ми отримуємо надію на порятунок свого завтра.

Олена ХАРЧЕНКО, власкор «Одеських вістей», Великомихайлівський – Фрунзівський райони