Очі розбіглися від сувенірів, виставлених на полицях заскленої, добротної роботи, шафи, і я мимоволі запитав їх власника Павла Андрійовича Цюрупу про те, який з них йому найдорожчий. І чомусь вирішив, що господар назве екзотичну яхту з яскравою інструктацією. Павло Андрійович, сидячи в інвалідному візку, довірливо посміхнувся у відповідь і сказав:

– Найдорожчі у робочому кабінеті, де я писав наукові праці, длубався над проектами Білгород-Дністровського, Іллічівського та інших портів, та і ще багато над чим. Усього не назвеш. – І за хвилину він уже з теплинкою у голосі розповідав мені про штурвал, надійно прикріплений до стіни, і компас.

– Із цим компасом я йшов дорогами своєї долі, щедро сповненої випадковими і не завжди щасливими обставинами, – сказав Павло Андрійович і глибоко зітхнув, хвилюючись від спогадів про минуле, які раптом нахлинули.

– Ні-ні, доля у мене щаслива, не соромно за прожите. Шкода лише – знаходилося чимало охочих її поламати, – далі розповідає Павло Андрійович.

– Це як же зрозуміти? Адже, коли я прочитав написану вами автобіографію, довідався про ваш послужний список, то повважав Вас, вибачте за прагматичність, ледве чи не улюбленцем долі. Адже у тридцять три роки Ви вже були морським генералом з досвідом керівництва знаменитим у ту пору ЧМП на посаді заступника його начальника. Потім Вас обрали головою Одеського міськвиконкому...

– Так, було це, було, – з ноткою ностальгії промовив Павло Андрійович. – У моєму життєвому багажі і дві вищі освіти, і дипломатична робота, і наукова діяльність...

Скориставшись паузою, я доповнив:

– Ви Почесний працівник морського флоту, заслужений працівник транспорту, лауреат премії Радміну СРСР. Нагороджені орденами. Удостоєні честі бути Почесним громадянином американських міст Нью-Орлеана і Чикаго.

Павло Андрійович підбадьорився, розправив плечі й промовив:

– Але ж я ще й Почесний капітан Нью-Орлеанського порту. Та особливо дороге для мене звання «Почесний громадянин Одеси». Згадали мої заслуги перед містом аж... у 2005 році. І я вдячний за таку, хоч і запізнілу, увагу. Адже дотепер стоять будинки, які я благословляв на спорудження. Ми створили потужну будівельну індустрію, продумано провадили газифікацію і забезпечення водою Одеси. Займалися берегозміцненням. Зробили перші кроки щодо створення селища Котовського, закладали «зелений пояс».

– І це попри все те, що, як Ви кажете, було багато охочих поламати вашу долю. Хто вони, ці охочі?

Павло Андрійович задумався, потім махнув рукою:

– Можливо, не будемо про них. Адже когось вже немає, а більшість далеко.

– І все-таки.

– Ну, по-перше, ті, хто ставив мені у провину те, що я перебував в окупації на Донбасі. Адже хлопчиком був, та це до уваги не бралося: тавро і є тавро. Начіплювали його, коли до гірничого технікуму вступав, потім через це до Одеської морехідки не прийняли. Пробився із труднощами до Одеського інституту інженерів морського флоту. І коли призначали на різні посади, питання про окупацію мусолили. Чималих труднощів коштувало довести, що біле є біле...

– Ну, а конкретно когось назвати можете?

– Так, наприклад, той же колишній секретар Одеського обкому партії Синиця Михайло Сафонович. Він сам сприяв тому, що я у 1962 році став наймолодшим мером в Україні. Спочатку мене терміново зробили депутатом міськради, а потім, по суті, першою особою морської столиці України, тому що міськком партії був ліквідований. Партійне керівництво і у Києві, і в Москві вирішило, що керувати морським містом, яке є воротами у новий світ, повинна людина, яка має стосунок до морської професії. А я, як перший заступник начальника ЧМП, був відповідальним за роботу портів на Азовському і Чорному морях і за розвиток усієї морської берегової інфраструктури Азово-Чорноморського басейну. Трудився, не вважайте за нескромність, дуже продуктивно. Користувався повагою, діловим авторитетом і в Москві, і у Києві, і у тій же Одесі. Міністерство морського флоту було проти того, щоб я йшов з галузі до радянських органів. Але сталося так, як сталося. Я особливо не пручався, бо закохався в Одесу, коли перервав навчання в гірничому технікумі на Донбасі і вступив до ОІІМФ.

Ставши мером міста-героя, працював, як віл. Домігся деяких важливих рішень керівництва і України, і Радянського Союзу щодо розвитку Одеси, як великого транспортного вузла і перспективного міста. Всі кошти і фонди по-господарському використовувалися за призначенням. Моє прізвище дедалі частіше потрапляло у пресу, у доповіді й звіти на партійних конференціях, звучало на урочистих зборах, при підбитті підсумків соціалістичного змагання. Але у мене голова не йшла обертом від успіхів, адже я знав і ціну шматка хліба, і ціну праці. Будучи студентом, очолював бригаду вантажників. До п'ятої години ранку працювали, годину – другу відпочивали і – на лекції. Мені протипоказане марнославство, і я завжди був сповнений довіри до людей. І дуже був здивований, коли одного разу наш заслужений земляк Макар Онисимович Посмітний сказав мені: «Моя дитино, над твоєю головою збираються чорні хмари, май це на увазі, бо це дуже страшні люди». Він розповів, що чув, як подвижник Синиці налаштовував його проти мене: «Слухай, Михайле, як ти оцінюєш подвиги Цюрупи у роботі? Складається враження, що якщо ми його не зупинимо, то він далеко піде, і нам з тобою тут не буде чого робити. Він користується дуже великим авторитетом у Київського керівництва. Час це все призупинити».

І після цього на Цюрупу покотилися «партійні бочки». Почали з наклепницької публікації у газеті «Правда». Потім узялися «копати» на «квартирному полі». Далі завели справу з приводу рішення міськвиконкому про закладання овочів на зберігання безпосередньо в радгоспах і колгоспах, де вони були вирощені, з подальшою доставкою їх до Одеси. Це вибило ґрунт з-під ніг шахраюватих і недбайливих керівників овочевих баз і міських овочесховищ, які до зими виявилися по суті порожніми. Їхні скарги були на руку Синиці.

Довелося Цюрупі доводити доцільність такого рішення у Держплані республіки. Виявилося, що у тому році овочів і фруктів було заготовлено навіть більше, ніж планувалося, а якість їх зберігання виявилася відмінною. Той же Посмітний сказав тоді: «Оце наша справді радянська дитина. Дай, Боже, тобі здоров'я та щастя».

– Павле Андрійовичу, про Синицю складено багато усіляких легенд, небилиць. Є в них частка правди?

– Було багато надуманого, звичайно. Але привертав він увагу до своєї особистості багатьма безглуздими витівками і негідною поведінкою. Не буду, як кажуть, полоскати стару білизну. Назву лише одне повідомлення начальника міської міліції, що лягло мені на стіл у той час: «Сьогодні вночі, повертаючись із чергової пиятики, М. Синиця дорогою на дачу (на 16-ту станцію Великого Фонтану) на ходу з машини стріляв з револьвера. Така поведінка мала місце не один раз!» Чи міг я, який на перший план ставив інтереси жителів міста, порядність і який не виконав, наприклад, вказівку Синиці виділити квартиру його знайомій в центрі міста, працювати з таким керівником? Ні! Тому після багатьох необґрунтованих нападок, образ, я висловив Синиці свою думку про нього, як про парткерівника, який зарвався, і подав у відставку. Ще раз переконавшись, що після смерті Сталіна і на початку шістдесятих років до керівних органів Компартії, як у центрі, так і на місцях, почали проникати люди, які не відрізнялися допитливим розумом, досвідом роботи, культурою, інтелігентністю і, головне – здатністю впроваджувати плани партії у життя. Це були тимчасові правителі й ледарі, які зрозуміли, що, прикриваючись партійним квитком, можна ситно жити, безвідповідально ставитися до дорученої справи, розраховуючи на безкарність.

– Павле Андрійовичу, виходить, що саме випадкові обставини впливали на круті повороти Вашої долі. Про окупацію фашистську ми говорили. Коли Ви випадково потрапили до Жданова, нинішнього Маріуполя, щоб роздобути «тюльки» і врятувати рідних від голоду, то, вперше побачивши море, вирішили пов'язати з ним життя назавжди. Кинули навіть навчання у технікумі. Несподіваною випадковістю стало для вас і обрання мером Одеси. А яка ж випадковість була наступною?

– Розставшись із Синицею, який метав фарисейські громи і блискавки із приводу мого небажання бути мером, я твердо вирішив повернутися до рідної стихії – ЧМП. Мене швиденько вивели із членів міськвиконкому і обкому партії. Але тут втрутився ЦК КПРС, і я опинився на спецфакультеті в Академії зовнішньої торгівлі СРСР. Коли захистив диплом – пропонували різні посади, зокрема й у представництві в ООН. Але Мінморфлот не забував про мене і направив до Єгипту, де тоді йшла війна, своїм уповноваженим. Займався евакуацією представництв соцкраїн. У короткий термін налагодив обробку радянських суден, які змушували стояти на рейді, цілодобово чекаючи заходу в порт. А у той час на Єгипет працювали 14 пароплавств із 800 заходами на рік. Що важливо, мені вдалося змусити арабську країну цілком розрахуватися з боргами за фрахт наших суден.

– А яка «випадкова» обставина змусила Вас опинитися у США?

– Справді, змусила. Це був згубний недорід хліба в Радянському Союзі. Я пишаюся тим, що вибір припав саме на мене, коли у 1978 році довірили очолити представництва 17 пароплавств країни. Головне завдання – організувати доставку зерна, яке Радянський Союз мав намір закупити у США і Канади. Причому, не тільки вітчизняним, а й зафрахтованим флотом. Не буду казати про всі тонкощі цієї хлібної епопеї, скажу тільки, що мені вдалося налагодити робочі контакти з американською стороною, зробити чіткі розрахунки щодо завантаження суден, і ми у перший же рік ввезли до країни 14 мільйонів тонн зерна. Тоді як попередній показник дорівнював 5 мільйонам. У наступному році доставили вже 22 мільйони тонн. Далі планували закупити 25 мільйонів. Але не вийшло: радянські війська увійшли в Афганістан, і американці оголосили нашому флоту бойкот. Але я шукав шляхи через Канаду, і це частково вдавалося. Щоправда, засмучувався, що хліб, котрий з такими труднощами діставався нам, наш батюшка щедро роздавав «братам за класом» з багатьох країн.

– Павле Андрійовичу, Ви з болем говорите про те, як тринькали хліб наш насущний на догоду надуманій солідарності, і я мимоволі згадав про наркома продовольства Олександра Дмитровича Цюрупу, який, образно кажучи, сидячи на мішках із продуктами, знепритомнів з голоду. Чи немає у вас родинних зв'язків з тією історичною особистістю?

Мій співрозмовник, мабуть, очікував таке запитання і упевнено відповів:

– Є. Мій дідусь і батько Олександра Дмитровича були братами. А ось рідними чи двоюрідними – точно не скажу. Чому? Коли батька почали викликати на допити у 1937 році, і він приходив додому пригнічений і побитий, то просив нас: діти, ніде не заводьте розмови про нашу родину і родовід, прошу вас. Тільки знайте, Олександр Дмитрович був доброю людиною і я хочу, щоб ви виросли такими ж людьми, як він. До речі, батько мій бував у гостях у наркома, з Леніним на чаюванні з вишневим варенням зустрівся. Коли я прибув у США, газети піднесли мене як розвідника, який діє під личиною комерсанта, і про моє споріднення з наркомом Цюрупою писали.

– Батько міг би цілком справедливо пишатися Вами, Павле Андрійовичу, – сказав я, побачивши, як світлим смутком наповнилися його допитливі очі.

І запитав:

– А зі Сполучених Штатів куди вказав шлях Ваш компас?

– Пророкували Москву, але я не зрадив Одесу – знову втрутилися «випадкові» обставини. У 1982 році в нашій південній морській столиці відкрили Всесоюзний інститут підвищення кваліфікації керівників і фахівців Мінморфлоту. Ось його-то і довірили мені очолити. І довіру я виправдав. Наш вуз був визнаний одним із кращих у системі вищої освіти. Із цього поста і пішов на заслужений відпочинок з дорогим для мене званням почесного професора. Але без діла сидіти не зміг. До 2005 року трудився у «ЧорноморНДІпроекті».

– Павле Андрійовичу, а яку випадковість, з безлічі інших, Ви вважаєте для себе особливо знаковою?

Цюрупа пожвавився і, наморщивши лоба, почав відраховувати:

– Раз, два, три... Назву, мабуть, дві. Одного разу я заснув на лекції – після розвантаження вагонів не вдалося поспати. Викладач Яхницький, завершивши читання, сказав: «А тепер давайте послухаємо, що засвоїв з озвученого мною цей юнак», – і вказав на мене. Я вийшов до дошки і почав чітко відповідати за темою. Викладач здивувався: «Ви ж спали!» «Я не спав». «Усі чули, ви навіть хропли!» І тоді я, визнавши свою провину, повідомив, що матеріал вивчав ще у гірничому технікумі. Виявилося, що Яхницький закінчив цю ж альма-матер. Він розпитав мене про життя-буття і потім запропонував працювати лаборантом на кафедрі технології металів за сумісництвом. Потім став молодшим науковим співробітником. Так і почав я свій шлях у науку.

– А другий випадок до чого призвів?

– До мого головного покликання – механізації вантажно-розвантажувальних робіт у портах. Якось при розвантаженні каучуку порвалася сітка. Величезні чорні брили падали на пірс, підстрибували і ніяка сила не могла зупинити їхні «танці». Тоді я й вирішив – ось де моя справжня робота: розвантаження і навантаження суден.

– Павле Андрійовичу, настав час, і компас указав на домашній спокій. Як живеться нині ветеранові, про що душа болить?

– Усе у мене є, ось тільки здоров'я підводить. І хотілося б, щоб про таких, як я, ветеранів, у місті не забували. У минулі травневі свята ніхто не провідав, доброго слова не сказав.

– І це при тому, що рішення Одеської міськради від 15.07.2005 р. № 4211-IV «Про присвоєння звання «Почесного громадянина Одеси» ухвалено з урахуванням «плідної роботи П.А. Цюрупи на посаді голови виконкому Одеської міськради, його величезного внеску у справу розвитку і благоустрою м. Одеси, довгострокової і плідної діяльності у системі морського флоту, – сказав я, відчувши чомусь і себе винним у такій бездушності. І тут – чергова, але вже приємна випадковість: Павла Андрійовича відвідав офіцер запасу, кавалер ордена Червоної Зірки Володимир Ілліч Бабій і від імені Президента Асоціації «Ветеранський рух Одеського регіону» Володимира Никифоровича Зайкова і голови правління Олександра В’ячеславовича Ружина передав привіт, поцікавився тим, як живеться заслуженому ветеранові і якої допомоги потребує. І я, слухаючи їхню розмову, сказав:

– Ваш компас, Павле Андрійовичу, указав дорогу до Вас добрим людям. І нехай ця приємна для вас випадковість додасть Вам нових сил.